Аліна стояла у дверях вітальні і все чула.
– Отже, все, про що шепотілися сусідки правда, – подумала дівчинка.
У її матері справді був коханець, і тепер батько дізнався про це.
Цікаво, що буде далі? Батько поїде, і цей дядько житиме з ними або мати забере їх і вони переїдуть.
Аліні не хотілося ні того, ні іншого. Вона дуже любила їхню затишну квартиру, де до школи було рукою подати, а якщо визирнути з вікон спальні, то можна побачити гарний парк, де вони часто гуляли всі разом, коли в мами ще не з’явився цей коханець.
– Що ти тут робиш? Давай у свою кімнату!
– Не галасуй! Вона не винна, що в неї така мати…
– Яка? Ну яка я? Продовжуй! Нехай усі знають!
Але батько мовчав, може, не хотів говорити при доньці, а може, все ще сподівався, що його дружина схаменеться і в них все буде як раніше.
Не схаменулась.
Євгенія поскидала у валізу свої речі, трохи подумавши, вона дістала з шафи скриньку, де зберігалися гроші на чорний день, і забрала все без залишку.
Молодша донька Тетянка ще спала, тож Євгенія акуратно взяла її золоті сережки, які подарували їй батьки, і вийшла з кімнати.
Вона зробила свій вибір – молодий коханець виявився їй дорожчим, за сім’ю й дітей.
Коли за ними зачинилися двері, Аліна безшумно сіла на підлогу в коридорі й заплакала.
Вона не хотіла вірити, що тепер вони житимуть без матері. Так, останнім часом вона дуже змінилася, часто зникала і на дітей майже не звертала жодної уваги, але вона була їхньою матір’ю, яку вони любили попри все.
Батько сидів у вітальні і дивився в одну точку.
У голові Миколи було безліч думок. Як йому тепер бути?
Адже дівчатка ще зовсім маленькі, Алінка в другий клас перейшла, Тетянка взагалі ще в садок ходить.
Батьки живуть далеко, а інших родичів поблизу вони не мали.
Тетянка ще маленька, швидко звикне без матері, а ось Алінку шкода, вона вже велика і все розуміє, он, як сидить сумує.
Йому б встати і підійти до дочки, тільки він не міг підібрати правильних слів, щоб заспокоїти її.
Раптом Аліна встала і підійшла до батька.
– Тату, ми обов’язково впораємося, я тобі обіцяю! А ця зрадниця нехай не сподівається, що я колись її пробачу!
– Не кажи так, Аліночко, вона все-таки твоя мама.
– Мама? Хіба мами так мають робити? Хіба мами залишають своїх дітей? У Тамари батьки розійшлися, то її мама, що тільки не робила, куди тільки не зверталася, але добилася свого і тепер її діти живуть з нею, а не з чоловіком, а вона…
– Ти хотіла б жити з мамою?
– Я хотіла б, щоб ми жили всі разом, а раз так вийшло і вона обрала іншого, хай більше не повертається. Мені така мати не потрібна.
Аліна вийшла з кімнати. Вона більше не плакала, ніби розуміла, що сльозами нічого не досягне.
Микола зайшов на кухню і застиг від несподіваного видовища.
Його дочка, його Аліночка, стояла і вправно мила посуд…
У Микола аж сльозинка покотилася по щоці…
А Алінка розуміла, що хтось має стежити за порядком у домі.
Таня ще маленька, батько працює, хто, якщо не вона?
Тепер усі домашні справи були на ній.
Вона і пилососила, і прала… Тільки готувати Аліна не могла, не доросла ще, як казав батько.
Іноді Микола готував сам, що було простіше, іноді приносив їжу із їдальні, де працював.
– Тату, може, тобі одружитися?
– Навіщо? Усі жінки однакові.
– Не всі, от у Толіка з п’ятдесят четвертої квартири мама хороша. Кажуть, від неї чоловік пішов, коли народився Толик…
– Все ти знаєш…
– Так бабусі біля під’їзду пліткували, а я почула. Я чула, як вони говорили, що ось Ліда хороша жінка, шкода не пощастило їй, одна хлопця виховує. Інша на її місці загуляла б, а у цієї тільки дитина на думці.
Тату, може, ти подумаєш, такі жінки зараз рідкість. Толіку батько потрібен, а нам з Танею мама.
– І як ти це уявляєш?!
– А ніяк, ми з Толіком самі все влаштуємо!
Через деякий час Аліна з Толіком щось гаряче обговорювали на дитячому майданчику, а ще за пів години Аліна стояла біля батька і просила його піти з ними у парк.
Як виявилося, Толік теж умовив свою маму піти в парк на прогулянку, і вже там, коли вони всі разом зустрілися, діти побігли гратися, залишивши дорослих самих сидіти на лавці.
Ліда весь час мовчала, Микола теж соромився розпочати розмову.
Все вийшло само собою. Хтось зателефонував Ліді і повідомив, що не зможе приїхати й відремонтувати кран.
– А хочете, я сам відремонтую? Я вмію.
– Справді?
– Звісно, у мене й інструменти є.
А згодом Микола ремонтував кран, а Ліда готувала вечерю на всіх.
Було так приємно сидіти всім разом у цій маленькій, але затишній кухні пити чай із пирогами.
– Я думаю, нам потрібно частіше так збиратися. Правда, тату?
– Правда. А завтра давайте до нас! Я курочку приготую.
– Тоді я салат принесу. Ви любите вінегрет?
– Дуже!
А потім вони зійшлися і почали жити разом.
Весілля як такого не було, був просто розпис у ЗАГСі, а потім вони всі разом вирушили в кафе відзначати.
Толік всюди ходив за Миколою, ніби хотів надолужити всі ті втрачені роки, що він ріс без батька, а Аліна й Таня весь час крутились біля Ліди.
Якщо не знати історію їхньої родини, то можна було подумати, що Аліна, Таня й Толік рідні один одному, так вони добре ладнали.
Ліда навчила дівчаток усьому, що вміла сама, тому, коли дівчатка виросли і одна за одною повиходили заміж, вони стали хорошими господинями й чудовими дружинами.
Толик поїхав на заробітки, і там, так вийшло, знайшов дружину.
За всі ці роки рідна мати дівчаток жодного разу не дзвонила і не цікавилася ними, а вони навіть і не згадували про неї, у них уже була мама Ліда…
…А потім Миколи не стало… Серце… Ліда аж злягла від того всього.
Таня з Аліною виходжували матір, як могли. Толік хотів забрати матір до себе, тільки вона не хотіла їхати далеко, від того місця, де був похований її Миколка.
Тому порадившись, діти ухвалили рішення, що мама житиме в Аліни, тим більше, що вона єдина, хто залишився жити у цьому місті.
Вони вже збиралися виходити з квартири, щоб поїхати до Аліни, як раптом у двері хтось постукав.
– Це, мабуть, сусідка, я відчиню, – сказала Аліна
Але там стояла якась незнайома жінка.
– Ви когось шукаєте?
– Я Євгенія. Я чула, що Миколи не стало… А ти хто? Таня, чи Аліна?
– Ти навіть не знаєш, як виглядають твої доньки! Для чого ти прийшла?
– Я живу на орендованій квартирі, а ви вже одружені, думаю, я можу розраховувати на цю квартиру? Вона вам все одно не потрібна.
– А ось ти про що… Це квартира нашої мами, тут вона живе.
– Вашої мами? Я ваша мати! Я ваша справжня мати!
– Серйозно? І ти тільки зараз про це згадала? Вибачте, жінко, я не знаю вас і знати не хочу! Ідіть, поки я не викликала когось!
Євгенія ще довго сварилася до дочки, поки спускалася сходами.
Вона не розуміла, як рідна дочка могла так вчинити з нею, коли вона подарувала їй життя.
– Аліночко, хто це був?
– Помилилися адресою, мамо. Таксі приїхало, нам пора.
– Доню, чому ти обманюєш? То була вона? Це ваша мати?
– Мама у нас одна, і це ти. А вона… Вона сама відмовилася від нас, коли ми з Танею так її потребували, так що ми квити.
А й справді, таке життя…
Сьогодні ти кидаєш, завтра хтось кине тебе.
Сьогодні ти простягнеш комусь руку допомоги, а завтра життя подякує тобі вдвічі.
Закон бумерангу ще ніхто не скасовував…