Родичів Степан мав не просто багато, а дуже багато. Дід по батьковій лінії постарався. Повним складом рідня не збирається, хіба що коли когось не ставало, але зв’язок підтримує.
Тому, коли тітка Ірина напросилась у гості, Степан із дружиною не відмовили, прийняли з усією душею.
Телефоном вона казала, що на тиждень. А виявилося…
Виявилося, що тітка вирішила остаточно перебратися до міста. Роботу знайти, квартиру винайняти. Нове життя розпочати. Адже вона не стара ще – всього п’ятдесят!
А в неї – ні чоловіка, ні дітей. Вільна. Може жити де захоче.
– Я швидко з’їду, – запевнила гостя першого ж дня, хоча ніхто її про це не питав, – тільки квартиру винайму.
Щоб зовсім вразити господарів добрими намірами, тітонька вранці спекла пиріг із яблуками. Смачний! На цьому бонуси закінчилися.
Щодня Ірина йшла з дому (говорила, що на співбесіди). Поверталася години через три і весь день дивилася телевізор. На повну гучність.
Тихіше не робила навіть пізно ввечері, коли вся родина збиралася вдома. Тітку не турбувало, що Степан із дружиною хочуть після роботи відпочити в тиші, а дітям треба робити уроки.
Витримавши тиждень, племінник став акуратно запитувати:
– Тітко Ірино, а що у вас з роботою?
– Нічого! Жодного путнього начальника не зустріла. То нормально платити не хочуть, то беруть лише з випробувальним терміном, то хочуть відправити на стажування. А воно мені потрібне?
Степан тільки плечима знизав.
Пройшов тиждень. Тітонька обжилася в кімнаті, ненароком відселивши з неї доньку Степана до молодшого брата. Господарі промовчали, навіть вдали, що нічого не помітили.
І тітонька «розійшлася». Роботу шукати практично перестала. Цілими днями сиділа вдома біля телевізора і нічого не робила. Хоча… Майстерно, з апетитом поїдала все, що могла знайти в холодильнику. При цьому навіть хліба жодного разу не купила. Плюс до всього почала «керувати» всіма членами сім’ї.
Степана відправляла на ринок за свіжими яйцями, його дружині складала меню для приготування: то овочевий суп, то запіканку. Дітям теж знаходила заняття: прибрати, підмести, збігати до магазину. Сама шукати роботу перестала зовсім.
Так минуло понад місяць. Степан, бачачи, що тітка нахабніє з кожним днем, ледве стримувався.
Якось у суботу його дев’ятирічна дочка прийшла зі школи і, не встигнувши сказати жодного слова, почула:
– Марино, поки ти не роззулася, збігай, купи мені мінералочку. Так пити хочеться, а у вас не вода, а жах просто.
Степан вийшов у коридор, взяв у дочки ранець, допоміг зняти куртку і, акуратно підштовхнувши у бік ванної, сказав:
– Йди, дочко, мий руки. Обідатимемо.
Що тут розпочалося! Тітка схопилася, і вигукнула:
– Степане, ти що? Я пити хочу! Ти що не зрозумів?! Якщо її шкода, йди сам у магазин! Зараз!
– Ага, схожу, – спокійно відповів племінник, – просто побіжу.
А сам зайшов до кімнати, де розташувалася тітка, і почав пакувати у великий пакет її речі. Мовчки. На все потрібно було 10 хвилин.
Ірина весь цей час сварилася, вигукувала, що нікуди не піде, що вона ще не знайшла роботу і не винайняла житло. Потім стала в дверях стіною, щоб перегородити Степанові шлях і говорила йому в обличчя:
– Ти не посмієш…
У відповідь на це Степан усі речі тітки викинув у вікно, а її саму – виставив надвір. Вигуки і образи жінки ще довго дзвеніли в повітрі.
За кілька днів Степанові стала надзвонювати рідня.
За пару днів чоловік дізнався, що вони з дружиною – справжнісінькі негідники. Виявляється, вони не гостинно прийняли милу тітоньку! Шматка хліба пошкодували для літньої людини! Що Степан – поганий, а його дружина – сильно гульбанить! А діти у них – нетямущі – чого ж чекати від таких батьків?
Степан вислухав усіх. Потім пішов і змінив номер телефону.
Тепер в будинку тиша. Ніхто не дзвонить. У сім’ї не стало жодних родичів.
– Яке ж це щастя, – каже Степан…