Таня стояла на пероні і приголомшено дивилася на поїзд, що їхав у далечінь. Її поїзд… Вона вкотре опинилася в незрозумілій ситуації.
Рідні Тетяни і так постійно сварилися:
– Таню, тільки ти можеш в таке влізти!
Таня мала їхати поїздом до свого коханого. Хоча, дівчина не знала, чи можна вже почати так називати вірного друга дитинства Дмитра.
Він ріс паралельно із нею, як щорічний літній друг, у селі в дідуся Миколи.
Незважаючи на міське походження, Тані було комфортно в селі. Вона не уявляла літа без діда Миколи і Дмитра, як і Нового року без ялинки та мандаринів.
У діда Миколи вони їли, пили, щось майстрували, купалися в озері.
Таня багато знала про друга. Що Дмитро любить сирники, але не любить сиру.
Що він іноді плаче, коли йде дощ. Він хитруватий, і не з усіма буває лагідним…
Дмитра вона не бачила вже більше двох років. Він пішов був на службу…
Весь час вони переписувалися і спілкувалася.
У якийсь момент між ними виникла симпатія. Не дивно, адже все дитинство їх усі навколо «одружували».
Було прикро, що саме зараз, коли вони вирішили зробити у їхніх стосунках щось більше, Таня не встигла на поїзд і не приїхала…
Дмитра добре знала рідня Тетяни, а Тетяну – родичі Дмитра.
…Таня присіла на лавку зі своєю валізою і з чужою переноскою, в якій репетував рудий кіт.
І навіщо вона погодилася доглянути Барсика? Де він, той хазяїн кота? Скільки можна на одні й ті ж граблі?
Мимоволі згадалися слова дідуся Миколи, який, дізнавшись, що вона їде в село як дівчина Дмитра, сказав:
– Даремно.
– Чому? – здивувалася Таня. – Чи ж не ти називав нас, «наречений і наречена»?
– Пара з вас може і не вийти, а зворушлива дружба на цьому місці закінчиться.
– Але ж ми цивілізовані люди, дідусю…
– Дівчинко моя. Ніколи не знаєш, хто і яким виявиться…
– Ми придивимося один до одного, дідусю…
– Ось, раніше взяв один раз дружину – і живи, як я твою бабусю, царство їй небесне! А тепер, «придивимося»… Що за молодь пішла! У цій справі одразу вирішувати треба…
– Це лотерея, дідусю! Я ж заздалегідь не знаю, який він у побуті виявиться, надійний, чи ні.
– Та що я тобі під руку бурчу… Роби, як знаєш…
…– І що мені з тобою робити? – дивлячись на кота, роздратовано думала Таня.
Саме через кота її не пустили у вагон, як вона не вмовляла провідницю.
Раптом задзвенів телефон. То був Дмитро.
– Тетянко, ти вже виїхала?! – запитав він у слухавку. – Таню, хто там репетує? Ти взяла купе із тваринками?
– Ой, Дмитрику, я поки що не їду… – сказала Тетяна. – Ти не повіриш, що зі мною тут сталося.
– Як це не їдеш?! – Дмитро не розумів, що відбувається.
– Зараз розкажу…
А діло було так…
…Підійшов до Тані, поки вона сиділа біля табло і чекала на інформацію, молодий чоловік.
Гарний чи ні, Таня розгледіти не встигла.
– Дівчино! – благав він. – Придивіться за Барсиком! Мене терміново треба збігати до друга по документи!
– А раптом це надовго, у мене скоро поїзд! – занервувала Таня.
Вона якраз прочитала інформацію, що поїзд від’їжджає, і сказала хлопцеві про це.
– Ну, тоді, давайте свій телефон! Якщо щось піде не так, я прийду до платформи, і заберу у вас Барсика!
– Ну я не знаю…
– Ну, допоможіть, будь ласка…
– Гаразд, вмовили. Пишіть мій номер, – Таня швидко продиктувала номер Ігореві, як назвався хлопець.
– У мене пів години! – гукнула вона хлопцеві, який вже швидко віддалявся від неї.
– Добре! – гукнув він.
Таким чином, вона знала ім’я хлопця, а ще він назвав прізвище, а він знав тільки номер її телефону…
…Ігор жив сам. Два тижні тому йому зателефонували сусіди, і повідомили, що його мама Анастасія Іванівна потрапила у лікарню.
Вітчим Ігоря був у від’їзді, він далекобійник. Буде вдома невідомо коли.
За хазяйством доглядати нема кому. Батьки тримають телят і курей.
Ігор написав на роботі заяву “за сімейними обставинами», і помчав у село.
Барсика подіти не було куди. Співробітники дружно відмовилися від нього, у всіх вдома були кішки, собачки, чи діти.
Й Ігор знехотя взяв кота з собою.
Маму він провідав. Вона вже одужувала. І от три дні тому її виписали.
Повеселілий Ігор узяв зворотний квиток і вирушив на вокзал.
На пероні, перед відправленням поїзда, Ігор з жахом зрозумів, що коли провідував свого друга, який жив неподалік, то забув у нього рюкзак, де були документи…
…Таня повернулася додому на таксі.
– Ну що, влаштовуйся, Барсику. Будь як удома…
Кіт вийшов з переноски. Він щось нюхав, обстежував, шукав безпечне місце.
А Тані, як заведений, уже надзвонював Дмитро:
– Ну що?! Вирішилася твоя безглузда ситуація?! Їдеш уже?!
– Ні поки що… Кіт у мене…
– В сенсі?! – не зрозумів Дмитро.
Таня навіть із слухавки відчувала його злість та розчарування. Голос у Дмитра був якийсь дивний… Ніби він гульбанив…
– Ігор, хазяїн кота, зник, – сказала Таня. – Пішов по документи до друга, і з кінцями…
– У що ти влізла, Таню?! – почав сваритися Дмитро. – Таня! Ти чого мовчиш?
– Думаю…
– Ти зовсім, чи що, Таню? – не вгавав Дмитро. – Чуєш, про що я говорю?
– А дідусь Микола, здається, мав рацію… – раптом подумала дівчина. – Тільки–но щось трошки пішло не так, як Дмитро поплив…
– Вибач, Дмитре, я перенервувала, – сказала вона. – Мені треба в душ…
Таня поклала слухавку, виділила Барсику глибоке блюдце і поклала туди кільку в томаті…
…– Алло, дівчино! – голосив у слухавку Ігор. – Я не спитав навіть, як вас звуть! Я з приводу Барсика! Де він? Ви не забрали його випадково?
– Він у мене вдома.
– Ви так і не поїхали? – зрадів Ігор.
– А чого ви радієте? – завелася Таня. – Поїзд поїхав без мене! Мій хлопець дуже сварився!
– Вибачте будь ласка… – сказав Ігор. – Я цього не хотів. – У мене два запитання. Як вас звуть і куди їхати?
– Таня я.
– А я так і знав! – раптом сказав Ігор.
– Чому? – несподівано зніяковіла Тетяна.
– А у вас на обличчі написано, що ви Таня, – засміявся Ігор. – Це прямо ваше ім’я.
– Може, й адреса у мене на обличчі написана? – єхидно запитала вона.
– Ви не хвилюйтеся. Я за зниклий квиток і Барсика розрахуюся. Вибачте мені, будь ласка!
– Та добре вже, – пробурмотіла Таня. – За Барсика не треба, він просто дивовижний.
– Так, він хороший кіт…
…Через дві години приїхав Ігор.
Таня нарешті роздивилась його. Коли він не метушився, то виглядав цілком добродушним, і при цьому впевненим у собі.
Ігор сказав Тані, що дуже зголоднів.
– Ну ви й безсовісний! – сказала Таня.
– Я ж не прошу вас годувати мене. Ходімо, в кафе сходимо, запропонував Ігор. – День нервовий видався.
Барсик не відходив від господаря ні на крок, поки Таня збиралася в кафе.
Вона теж захотіла перекусити. А ще, Ігор їй… Подобався…
– Я заплачу, не сперечайтеся, – попередив Ігор.
У кафе Ігор, нарешті, розповів Тані, куди їздив і навіщо брав із собою кота. Як узяв його з притулку, не залишав ніколи нікому. Тані першій.
Таня сиділа, слухала все це і… Милувалася Ігорем.
Який він добрий і нехитрий. Цим він схожий на неї…
…– Алло, Таня, – це був Дмитро.
Вона прикрила телефон і прошепотіла Ігореві, що дзвонить її друг, майже наречений.
– Алло! – кричав Дмитро. – Ти скажеш, що відбувається, чи ні?
– Таня, а воно тобі треба? – раптом запитав Ігор. – Навіщо він дзвонить? Дізнатися, як вирішилася ситуація з котом? Чи не нервуєш ти зараз? Він тебе взагалі підбадьорив сьогодні? Сказав що любить?
І раптом дівчина усвідомила, що їхати нікуди вона не хоче. І річ навіть не в Ігорі.
Справа в Дмитрі! Він їй зовсім не підходить… Не вийде в них нічого, мав рацію дідусь Микола. І витівка ця була з самого початку недолугою.
– Я не приїду, Дмитро, – сказала вона в слухавку.
– Ти… Ну ти даєш…
– Вибач. Помилкою було переступити грань нашої дружби, навіть у думках…
– Ну, як знаєш, – холодно відповів він. – Весь день мені голову морочиш, а сама не збиралася їхати, виходить. Розказувала мені тут про котів…
Таня поклала слухавку.
– А дружба все одно скінчилася, як дідусь і пророкував… Хіба можна було з ним сперечатися?
– Ігорю, а розкажи докладніше, що трапилося з твоєю мамою? – повернулася Таня, з почуттям знятої з плечей непосильної ноші.
– Ти його покинула, чи що? – ахнув Ігор.
– Можна й так сказати… Ти ж сам спитав: «А воно тобі треба?» Я й зрозуміла, що не треба…
– Отже, розповідаю про маму. Діло було так. Подзвонили мені сусіди…
…Через рік Ігор привіз Таню знайомити з мамою та вітчимом.
На той момент вони вирішили більше ніколи не розлучатися, а через місяць відгуляли гарне весілля.