Галини не стало швидко, в одну мить…
-Ну хоч недовго… Сердешна, – хитали головами старенькі, які прийшли без запрошення.
З цього приводу запрошення й не потрібні…
Старі все самі зроблять, і омиють і переодягнуть, і поплачуть.
Любочка сиділа в заціпенінні, вона поки не усвідомила що з нею трапилося, що найрідніша у світі людина пішла.
Валентин ходив розгублений з кутка в куток, ніби не розумів, не хотів вірити.
Валентин знав про те, що дружина слаба, але надто пізно вони звернулися до лікарів.
-А що Валентин, дівчинку ж куди? – запитала цікава сусідка, Зоя, яку за її цікавість прозвали «телеграфом».
Зойка-телеграф називали її.
-У сенсі куди? Жити з донькою будемо, – Валентин глянув незрозуміло на Зойку.
-Воно так, воно так, – похитала та головою, а сама тут же побігла, понесла по селу новину.
-Валентин сказав дівчинку нікому не віддасть, сам виховає, в люди виведе, – шепотіла Зойка.
Минув час, затихли розмови, люди, переживали і співчували Валентину, але той справлявся з маленькою Любочкою краще за будь яку матір.
І прати навчився, і прасувати, і хліб пекти, та й Любочка від тата не відставала, усьому вчилася, у школі відмінницею була.
Багато жінок молодих і не дуже на Валентина поглядали, та й дівки молоді теж не проти були мачухою Любочці стати, та Валентин не бачив нікого біля себе.
Пішла Любочка в четвертий клас, по різних кабінетах ходити почала, вчителька одна взяла її за плече.
-Ти не Петренко?
-Петренко, – сказала дівчинка.
-Щось ти на батька не схожа, – хмикнула та. – А ось на матір так викапана, така ж… Негарна!
Дівчинка стоїть оченятами блискає. А хто дитині повірить, що вчителька таке сказала?
А вчителька та, викладала у Любочки в класі один предмет, так не злюбила дівчину. Та ще й слова не скаже, а вона їй кричить що двійка.
Любочка з усіх предметів відмінниця, а тут двійки одні й скарги.
А в п’ятому класі на уроці, зайшла завучка стурбована чимось, оглянула весь клас, затримала погляд на Любочці, кивнула, щоб та вийшла.
Люба вийшла, встала біля стіни боязко, дивиться знизу на завуча.
-Іди, портфель візьми і підемо з тобою у поліклініку.
-На процедури? – тихенько прошепотіла Любочка, дуже вже вона щеплень не любила.
-Так, так, – розсіяно сказала завучка. – Любочко, а ти де спиш?
-Я? Вдома в ліжку.
-У тебе своє ліжко?
-А як же, у мене і кімната своя, тато мені дзеркало в кімнату купив!
-Ну так, ну так…
Завучка соромлячись і червоніючи вела Любочку в кабінет.
-Ось, Наталя Данилівна, ось дівчинка… Я вам говорила.
Літня лікарка ласкаво подивилася на дівчинку і почала розмовляти з нею, оглянула її, питала про щось, говорила з Любочкою. Любі не страшно було.
Потім сказала одягатися, назвала найкращою дівчинкою у світі і дала цукерку, веліла за дверима почекати.
Любочка, що росла без материнської ласки, навіть розімліла від радості, татко дуже Любочку любить і вона його, але мама… Мама – це мама.
-Посидь у коридорі дитинко, поклич вчительку свою.
Завучка не дивилася в очі Любочки.
Чує Любочка, як тітонька лікарка щось сердите каже вчительці, свариться, обіцяє кудись зателефонувати.
Вибігла завучка, на Любочку подивилась і побігла до школи.
Що там сталося? Взяла Любочка портфель і пішла до школи.
Прийшла, а хлопці дивляться на неї і шепочуться, вчителька ця зла, червона, побачила Любочку, аж шипіти почала.
Ніхто до Любочки не підходить з хлопців, цураються її.
-Ти, Петренко, ти погані справи робиш, – сказала однокласниця Світлана. – Як такій бути можна, нам вчителька про тебе все розповіла!
Любочка нічого не розуміла, стояла і кліпала очима, в цей момент у кабінет заскочив дуже сердитий тато, дуже, дуже.
Він сказав Любочці йти додому, обвів важким поглядом дітей і пішов у бік вчительської. Всі притихли, а Любочка взявши портфель, тихенько пішла додому.
Тато прийшов сердитий, але від Любочки ретельно приховував це, приніс їй шоколадку і довго сидів, дивився у вікно.
Вранці Любочка прокинулася і зрозуміла, що заслабла.
Прийшла медсестра Оля. Ох, яка ж вона хороша, ця Оля, Любочка навіть погодилася б, якби тато одружився з нею.
Коли Любочка видужала і прийшла до школи, всі хлопці дружно вітали Любочку, а та сама Світлана підійшла і вибачилася.
Хлопці розповіли, що злу вчительку звільнили, вона погана, дуже погані речі говорила, дуже погані…
-Ой, як Валентин прибіг у школу, очима зиркає, – розповідала всім зустрічним Зойка-телеграф. – Ой, жіночки, що тоді було…
Це ж треба, люди добрі, таке придумати про дитину тьху, так кажуть ще й дітям розповіла все.
Сором-то який.
Вона вчителька ця, замолоду за Валентином тягалася, а він Галину любив, з дитинства.
Розповідала всім відомі речі Зоя, і люди, ніби вперше чули, переживали, і головою кивали.
Поки слаба була Любочка, всі пристрасті й вляглися.
Та тільки хтось із дітей дізнався, що не рідний тато у Люби. Звичайно, Любі сказали, ой, як дівчинка плакала, гіркими сльозами.
Виявляється її покійна мама була заміжня перший раз і її чоловіка не стало. А Любочка його дочка. Валентин був другим чоловіком і тепер виховує Любочку.
-Не плач, доню, ти для мене найрідніша, найкраща і єдина!
-Тату, – плаче Любочка. – Тату, нікого в мене немає окрім тебе.
Їздили Валентин із Любою і в те місце, де батько її рідний лежить.
-Тату, так ми з мамою їздили сюди, я думала що брат може якийсь мамин, дядько мій, вона так плакала, мене до себе притискала і плакала. Тату, невже вона тебе не любила?
-Що ти, що ти доню, любила, звісно любила, мила.
-А чому ж брата, чи сестру мені не народили? А ну як тебе не стане, я що, одна на всьому білому світі залишусь?
-Та що ти, що Любочко, я нікуди не подінусь. А братика, чи сестричку… Так не встигли ми, доню…
Як Любочка до дев’ятого класу пішла, так знову сколихнулося село.
Валентин на Ользі одружився, що медсестричкою у лікарні працювала.
Побігли плітки знову селом.
-Ой, та не любить він її, ну що вже видно від туги й одружився.
-А дівка ця, так змалку задивлялась на Валентина, тільки побачить і червоніє, як маковий колір…
-Однолюбка… Дочекалася, добилася, дотиснула своєю любов’ю.
Багато що говорили, а Любочка з татом та Олею, такі щасливі були.
Народила Оля хлопчика Бориса, а потім дівчинку, Галиночку, ой скільки в Любочки радості було, що не одна на білому світі тепер.
-І чого радіє, адже вони ці діти, ніхто їй, вона Валентину ж не рідна, – шепотілися пліткарки.
-Та що ви, жінки таке кажете, – сердилася Зойка-телеграф. – Ну як у вас тільки язики повертаються, та вони рідніші за рідних! Він, Валентин за Любочку все зробить, а Оля, он яка хороша. Все у них буде гаразд!
Вони рідніші за всіх рідних.
Виросла Любочка, вивчилася на лікарку, у місто поїхала, вийшла заміж, дітей народила. Добре з чоловіком живуть, дружно, до батьків на вихідні їздять, брата із сестрою любить, а ті її.
А тут раптом тато зателефонував.
-Привіт, тату, щось трапилося?
-Так, приїхати хочу, вас побачити, і внуків…
Довго розмовляли батько з дочкою, вже за північ, а вони все балакають, усі сплять, а ці двоє сидять шепочуться.
Ну а як, невже нема про що поговорити рідним людям? Душею рідним.
Вранці поїхав батько, довго махав, доки автобус уже не зник.
А наступного ранку подзвонила мама Оля, яка плакала… Не стало тата у Любочки.
Сирітка тепер…
Були у Любочки і бабусі з дідусями, і тітки з дядьками, та якось так вийшло, що не потрібна нікому виявилася, окрім тата свого.
Плаче Любочка, немов маленька, дякує тату, каже що сестра з братом є, і мама Оля.
-Любочко, дитинко, ти хоч не кидай мене не можу я… У ньому все моє життя було, в ньому і в вас, дітях.
-Ти чого, мамо Олю, та як ти… Та я…
Плачуть обійнявшись.
-Треба ж, – говорили жінки. – Ось які є однолюби, вона ж, Ольга, молода ще, а ось ні на кого дивитися не хоче.
Так і живуть вони, однолюби…