-Марино, ну приглянь ти за Ігорем Андрійовичем. Влаштуй його до когось. У нас у будинку чотири вдови і стільки ж розлучених!
І всі приблизно його віку! Що мужику самому сумувати?
Олена Степанівна розвела руками на останньому слові і дивилася на сусідку.
-Я ж не сваха, Оленко, – відповіла Марина.
-Ну не наречений він, пенсіонер, це так… – продовжувала Олена. – Але нудно чоловікові без діла, тиняється по двору, навіть поговорити толком нема з ким.
-Ага, я так і думала, що ти маєш інтерес до нового мешканця, а не просто турбуєшся! – засміялась Марина. – Що нічийний мужик спокою не дає? Чи… Почекай, ти, може, сама на нього око поклала?!
Олена ахнула.
-Маринко, та ти що?! Зовсім, чи що?! У мене ж є Іван!
-Іван сьогодні є, а завтра поїхав, і нема його, – сміялась Марина. – Гаразд. Придивлюся я на нового мешканця. Він справді сумний ходить. Його діти, я так зрозуміла, із села поближче до себе перевезли.
-Перевезли… А тепер живи, як вийде…
…Свого часу Марина займала хороші керівні посади. Зараз на пенсії. Діти її роз’їхалися, далеко тепер живуть.
З чоловіком розійшлася, коли молодший син ще у школі навчався.
Не сумувати ж. У хор церковний почала ходити. Громадською діяльністю зайнялася. І потекло життя, повернулося у звичне русло…
Тільки з Оленою поговорили, як на подвір’я Ігор Андрійович вийшов.
-Доброго ранку! – привіталась Марина.
-Доброго, Марино Іванівно…
-Можна просто – Марина, – жінка посміхнулася.
-Це я з повагою до вас, бачу, що ви набагато за мене молодші.
Марина засміялася.
-Молодша? Та така ж як і ви пенсіонерка.
Слово за слово, розговорилися. Марина Ігоря запросила на виступ хору у п’ятницю. Записку написала і пояснила, як до Будинку культури дійти.
Виступ чоловікові сподобався, а ось взяти участь у самодіяльності він відмовився.
-Тут я вам не помічник. Я й інструмента ніякого в руки ніколи не брав. Що допомогти з чоловічої роботи – це будь ласка. А це… Я не до музики. Але дивитись, як інші виступають, люблю.
Марина замислилась.
-Нудно ж вам цілими днями сидіти без діла.
-Нудно, – кивнув Ігор.
-Може тоді дівчаток моїх розважити? Є в мене жінки, які самі живуть. Їм особливо нічого не треба. Поговорити ось тільки нема з ким. Біля під’їзду раніше збиралися, але тем вже для розмов не залишилося, чи не сходяться чомусь. Не знаю. Але занудьгували, а я сама не встигаю. Давайте, візьму вас, Ігоре Андрійовичу, у помічники до себе? Згодні?
-Незручно якось до чужих жінок ходити.
-Чому? Ви ж на громадській роботі, так би мовити. Кому щось вдома допомогти потрібно, кран підкрутити, на дверях змастити завіси і поговорити.
-А, ну, якщо так, то можна…
-От-от. І мені допомога. Я ж тут ніби як голова ОСББ, – посміхнулась Марина.
На тому й домовились. А для Марини подвійна вигода. І допомога і люди не нудьгують.
Якось дісталися Марині квитки на концерт. Вона б і сама сходила, але Ігоря Андрійовича обіцяла з однією із сусідок кудись відправити. Привід підібрався чудовий.
Ольга Олександрівна подивилася на квитки, а потім на Марину.
-Ой, Мариночко, я таке не люблю.
-Як же так? Такий концерт, ви що! – заперечила Марина. – Я б із задоволенням пішла. Давно ж із Ігорем Андрійовичем вас хотіла познайомити, може, сподобається він вам? Час проведете чудово. У нашому віці треба обов’язково кудись виходити, щоб себе в тонусі тримати, – і Марина демонстративно випростала спину, а сусідка у відповідь кивнула. – От і добре. Я Ігореві Андрійовичу квитки віддам, він зайде до вас увечері. Чуєте?
-Так, Мариночко, дякую, – відповіла сусідка.
Потім до наступної сусідки відправила Ігоря у гості. Сусідці на частування порадила пироги спекти. Дуже, каже, чоловік пиріжки любить. Сусідка руками розвела.
-Тісто сама не роблю, тільки купую.
А з магазинного, що то за пиріжки? Марина і тут допомогла. Пиріжків напекла. З грибами.
Наступного дня Марина зустріла Ігоря і поцікавилася, як там Світлана поживає.
-Добре поживає. Пи ріжками годувала, – без ентузіазму сказав чоловік.
-Смачні?
-Так, – хвалив Ігор Андрійович. – З грибами. Мої улюблені.
-Ой, і мої, – посміхнулася Марина.
-Марино… Іванівно, – раптом сказав Ігор. – Мені здається, чи ви мене сватаєте? Не така вже й потрібна моя допомога цим жінкам…
-Та ви що? – Марина сплеснула руками. – Дорослі ж усі люди!
-А в тебе, Маринко, нічого полагодити не треба? – раптом запитав чоловік, перейшовши на “ти”.
Марині і справді треба було відремонтувати поличку в шафі. Вона замислилась.
-Ой…
-Не соромся. Все для людей, а собі нічого. Сьогодні зайду ввечері, якщо не зайнята.
-Ні-ні, сьогодні не зайнята… – пробурмотіла Марина.
Вона навіть розгубилася. У неї зʼявилася несподівана здогадка.
Зазвичай вона ходила в гості і вирішувала чиїсь проблеми. А сьогодні вона мала приймати гостя…
Марина поралася на кухні, коли прийшов Ігор.
Він став на порозі із величезною сумкою.
-Що це таке? – Марина здивовано дивилася на чоловіка.
Вона не розуміла, що відбувається.
-Ти не переживай, це я все взяв, що в мене було. Інструменти. Я ж не знаю, що в тебе конкретно треба робити.
-А-а-а-а-а, – тільки й простягла Марина і впустила гостя.
Коли пили чай із пирогом, то довго сміялися, жартували, аж поки Марина не згадала:
-Я як побачила тебе з цією сумкою…
-Що? – Ігор раптом серйозно глянув на неї. – Марино, ти ось мене все сватала, сватала, а сама одна. А мені ти одразу сподобалася. І пиріжки я твої у Світлани їв, правда ж? І на концерт я хотів піти з тобою, він Ользі все одно не сподобався. І взагалі…
-Давай не забігатимемо наперед, добре ж сидимо, – засміялась Марина.
-Добре, – сказав Ігор. – Але мені здається, що я до тебе небайдужий… Та й я тобі бачу теж подобаюсь… Правда ж?
Марина почервоніла. Тоді вона не знала, що відповісти…
…А через пів року весь будинок гуляв на весіллі двох уже немолодих самотніх людей…