Ірина прибирала в квартирі, як раптом задзвенів телефон.
-Іринко, ти обов’язково приготуй свої фірмові баклажани! А ще салатик із сардинкою! – говорила в слухавку свекруха.
-Ну, Олено Володимирівно, баклажани я не можу, не сезон… – спробувала виправдатися Ірина.
-На ринку є. Сходи й купи. Невже не можна маму такого прекрасного чоловіка порадувати, – поставила крапку у розмові Олена Володимирівна.
-Купи, купи… А гроші де?! Там усе дорогуще… – пробурчала Ірина, одягаючись.
Вона вже стояла на порозі, як раптом знову пролунав дзвінок телефона. Дзвонила її мати.
-Ірочко, ти там дивися перед сватами не осоромся. Приготуй щуку запечену і курочку! Ну як ти вмієш…
І ще я хочу попросити тебе про одну дуже важливу річ!
-Ну що ще, мамо?! – Ірина вже не знала, що й думати.
-А те! Тортик свій фірмовий зроби! І щоб коржів побільше! Давай, доню, день народження не щодня буває!
Ірина йшла на ринок і злилася. Кожного року одне й те ж саме. Збери всю рідню, наготуй, на всіх… А її хтось запитав, чи хоче вона це свято? Ніхто!
Цього року вона вже благала. Сашкові сказала:
-Любий, ну давай у кафе сходимо. Хоч разочок?
-По-перше, там дорого, – почав чоловік. – А по-друге, несмачно. А ти так готуєш, смакота! Та й дешевше виходить.
…І їй тепер цілу добу на кухні поратися. Ще й треба себе в порядок привести, нафарбуватися, вдягнутися…
Хоча що там вбиратися, однаково уваги ніхто не зверне.
Усі на стіл одразу дивляться, ніби сто років не їли…
…Ранок почався із банального поцілунка чоловіка.
-З днем народження, Іринко. Пробач, грошей мало було, але ось тобі подаруночок, – сказав майже байдуже він.
Іра розгорнула папір. Черговий крем від зморшок… Але вона зробила радісне обличчя.
-Дякую дуже, любий, ти мене так балуєш…
А сама з тугою подумала – невже вона у свої тридцять п’ять, виглядає такою старою, що крем треба дарувати?
Настрій зіпсувався, як і не було його…
Підбігли діти подарували кумедні малюнки, де кострубато було написано:
«Мамо, ми тебе любимо».
Хоч це трохи зігріло серце. Вона щиро їх поцілувала та подякувала.
Зітхнувши, встала і взялася за прибирання. Знає вона Олену Володимирівну, у всі кути подивиться.
Далі доготувати гаряче, заправити салати, накрити стіл…
На той час, коли гості почали приходити, їй вже хотілося бігти з дому.
Але Ірина посміхалася і приймала з подякою десяту вже салатницю та купу рушників для кухні у подарунок.
А далі все пішло, як завжди. Не обійшлося і без причіпок.
-Щось у тебе сьогодні баклажани не такі. Хрумтять на зубах. І торт низький. Коржів мало зробила? – це Олена Володимирівна таке сказала.
-Та все як завжди готувала, – різко відповіла Ірина.
Мама докірливо подивилася на неї.
-Ірина, тобі зауваження зробили. Будь ласка, прислухайся.
Ірина ледь стрималася…
Потім почалися танці. Чоловік за традицією пішов на перший танець із мамою. Потім з Іриною. Обійняв міцніше і прошепотів:
-Головний подарунок буде, коли всі підуть.
Ірина тільки зітхнула…
Їй би зараз лягти і поспати добу. Але вона посміхнулася:
-Чекатиму…
Вона проводжала гостей на сходовому майданчику.
Ситі та задоволені вони побажали їй здоров’я і голосно перемовляючись, пішли. А вона стомлено сперлася на двері.
Тут відчинилися двері ліфта і з них вийшла сусідка Анжела.
З величезним оберемком квітів і купою подарункових пакетів. Розкішно одягнена, дорогі парфуми. За дивним збігом день народження у них був в один день.
-З днем народження тебе, Ірино, – прощебетала вона. – Ну як відзначила?
Ірина безнадійно махнула рукою.
-Як завжди. І тебе зі святом!
Анжела жалісно на неї подивилася.
-А ми в ресторані були. Дивись яку каблучку подарували.
І показала гарну каблучку з камінчиком.
-Гарна… – пробурмотіла Ірина.
Анжела рішуче відокремила один букет від свого оберемка квітів.
-Зі святом ще раз, – сказала вона і простягла його Ірині.
Та відсахнулася.
-Ну що ти? Не треба!
Анжела впхнула букет їй у руки.
-Треба, – сказала вона і зайшла у свою квартиру.
Ірина щасливо притискаючи букет зайшла до себе.
Брудний посуд на столі в мийці… Килим у папірцях та крихтах… Сопіння чоловіка з кімнати…
Вона сіла за стіл і заплакала…
А Анжела прямо в шубці лягла на ліжко.
-Хто сказав, що в тридцять п’ять настала старість?! Брехня! Життя тільки яскравіше і цікавіше починається! – голосно сказала вона, помилувалася каблучкою і сіла на підлогу розбирати подарунки…
А Ірина, тим часом, вирішила, що все, з неї досить. Більше ніяких приготувань і гостей. Максимум в кафе і то хіба на ювілей, який і так ще ой як не скоро…