Світлана лежала на дивані, дивлячись вгору на стелю.
Сумні думки не давали їй заснути. Та й як тут заснеш, коли твоя маленька донечка заслабла.
-Ну навіщо я повела її в цей садок, – думала Світлана. – Побула б ще день, чи два вдома і все було б добре…
Молода жінка встала і підійшла до вікна. Сіре, затягнуте хмарами небо було над селом. Третій день, з невеликими перервами, з неба накрапував дощик.
Вона тяжко зітхнула. У ліжку заворушилася Катруся. Мати кинулася до неї, доторкнулася до гарячого чола.
І без градусника було зрозуміло – знову температура.
Тихенько увімкнувши нічник, вона все ж таки дістала градусник, засунула їй під пахву.
-Сорок! Господи, що ж робити?
Катруся розплющила очі.
-Мамо, мені жарко.
-Зараз, зараз, моя люба. Звичайно жарко…
Прокинувся Сергій і сів поруч. Світлана заметушилася, готуючи чергову порцію пігулок. Проте температура так і не спала.
Під ранок, освітлюючи двір синім миготливим світлом, під’їхала швидка і відвезла їх до лікарні.
Медсестра жалісно глянувши на Світлану, тихенько погладила її по руці і почала робити Катрусі процедури.
-Не хвилюйтеся. Все буде добре.
Та у відповідь тільки зітхнула.
Незабаром Катрусі справді полегшало. Вона розплющила свої очі і попросила пити.
Світлана обернулася і побачила, як із сусіднього ліжка на неї дивляться напрочуд великі, сині очі маленької, щупленькою дівчинки років шести.
Давно не мите, заплутане світле волосся лежало безладно на тендітних плечах. Одягнена вона була в колготки з дірочками та запрану футболку.
Під ліжком замість капців стояли кросівки в синіх бахилах.
-Привіт.
-Доброго дня. А ви вночі приїхали?
-Так, вночі.
-А як вас звуть?
-Мене тітка Світлана, а це Катруся. А тебе як?
-А я Віра.
-Ти давно тут?
-Так. Мене випишуть незабаром уже. В п’ятницю.
-Ну, це ще не скоро. Сьогодні тільки понеділок. А мама з тобою?
-Ні… Моєї мами не стало давно, коли я була маленька… Тата згодом теж. А мене й забрали в дитячий будинок.
Вона зітхнула.
-Я там живу… А мені тут подобається. І годують добре, і доглядають…
Вона встала з ліжка і почала взувати свої кросівки.
-Там сніданок скоро. Вам принести?
-Не треба, моя люба, я сама…
Світлана дивилася вслід дівчинці, що йшла, і дуже засумувала. Інша сусідка провела дівчинку поглядом, зітхнула і махнувши в її бік головою тихо вимовила:
-Гарна дівчинка, скромна, ласкава. Не пощастило їй…
Світлана не встигла відповісти. Заграла мелодія на телефоні.
-Алло.
-Як ви там, доню? Як Катруся?
-Мамо, ми в лікарні.
-Ох, Господи, а що сталося?
-Не хвилюйся. Вже все добре. Спить зараз.
Жінка схлипнула:
-Бідне моє сонечко. А де саме ви? Зараз я приїду. Що привезти?
-Мамо, я капці забула Катрусі і піжамку рожеву. А ще… Мамо… Тут дівчинка з дитячого будинку. Можеш шампунь, мило привезти. І ще… У тебе там речі Софійкм залишилися?
-Яка дівчинка, доню? – здивувалась бабуся.
-Я потім розповім. Ти привези пару маєчок, халат. І головне, капці кімнатні, гаразд?
-Привезу, звичайно.
Наступного ранку Катруся повеселішала, і вже гралася з новою подружкою. Світлана вийшла в коридор, зупинила медсестру, яка проходила повз.
-Скажіть, а до Вірочки ніхто не приходить?
-Ні. До виписки під’їдуть, заберуть.
-А їй можна купатися?
Медсестра сумно усміхнулася:
-Не можна, а треба. Тільки руки не доходять.
Увечері радісну, до блиску відмиту малу в гарній піжамі та нових рожевих капцях з вишитими смішними собачками було не впізнати. Вона просто світилася від щастя.
Всі речі, отримані в подарунок від Світлани, вона склала під подушку. А капці – під матрац.
-Вірочка, навіщо ти ховаєш речі? – здивовано запитала Світлана.
-Щоб ніхто не забрав…
Жінка тільки тяжко зітхнула.
Коли вимкнули світло, Віра заплющила очі і почала мріяти, як вона йде по сонячній вулиці, взявшись за руки з маленькою Катрусею, а за іншу руку її тримає тітка Світлана.
Їй дуже хотілося, щоб і в неї була мама й тато. Щоб її теж гладили по голові і цілували на ніч, купали та одягали у затишну, теплу піжамку, щоб тато бавився з нею, а вона весело сміялася.
І щоб усі були щасливі. А вона б старалася, мила посуд, підлогу, няньчилась б з маленькою Катрусею, або вчила літери та цифри. Тільки б її полюбили. Тільки б у неї була мама…
Від цих думок очі дитини миттєво наповнилися сльозами… Дівчинка схлипнула… І раптом вона відчула, що хтось гладить її по голові. Вона розплющила очі.
-Тітка Світлана…
-Ну що ти, маленька моя… Не треба… Не плач… Що ти… Все добре буде… От побачиш…
Жінка у пориві жалості до нещасної дитини притиснула її до себе.
-Не плач моя рідна…
Дівчинка затихла. Їй було так добре. Ніби це сама мама обіймала її за плечі, гладила по голові.
-Тітка Світлана…
-Що?
-От би ти була моя мама…
З очей Світлани потекли сльози. Рішення було ухвалено миттєво. Не розумом… Серцем… Залишилося тільки поговорити з рідними…
Мама зрозуміла доньку і з радістю підтримала. За була і свекруха. Сама росла без батьків… А ось чоловік був не в захваті.
-Ти що зовсім? Ти взагалі розумієш, що це на все життя?
-Розумію! І ще розумію, що якщо я цього не зроблю, мені все життя буде совісно, ти розумієш?
-Я хочу на неї подивитися.
-Добре.
Увечері в хол вони вийшли разом. Сергій підхопив на руки Катрусю. Поцілував.
-Ти моя радість. Як я скучив…
Повернувся до дружини. Та не відводячи погляду від очей чоловіка сказала:
-Ну ось. Знайомся, Вірочко. Це дядько Сергій.
Вона кивнула і підняла свої бездонні очі на чоловіка.
-Доброго дня!
-Ну що ж, привіт! Радий познайомитись з тобою.
-І я…
Щось зачепило душу Сергія. Він подивився на дружину. Очі його сповнилися вологою. Він кивнув…
За кілька місяців до дитячого будинку, де жила Вірочка, під’їхала машина. З неї вийшли Світлана і Сергій. Машину «обліпили» дітлахи.
-Віра, Віра, йди, твої приїхали!
Радісна Вірочка вибігла назустріч своїм новим батькам.
-Привіт, Вірочка! Ми за тобою! Їдемо додому?
-Так, матусю!!! – щасливо відповіла дівчинка.
А з-за хмар, вперше за багато днів, нарешті виглянуло сонечко…