Оксана сиділа на кухні з подругою Наталкою та пили чай, раптом пролунав телефонний дзвінок.
– Я слухаю, – підняла трубку Оксана.
– Оксана? – Голос свекрухи був явно незадоволеним. – Поклич мені Сергія до телефону!
– Сергій ще не прийшов з роботи.
– Як це не прийшов? Вже майже сім!
– Так, зазвичай він у цей час удома. Але зараз кінець року, вони об’єкт закривають, от і затримується.
– Ну що ж ти, Оксано, його зовсім не бережеш? – обурилася свекруха. – Зовсім не даєш йому відпочити! Сама півдня працюєш, а чоловік нехай цілодобово працює? – градус її обурення здіймався з кожною фразою.
– Я працюю не півдня, а шість годин. Так, маю такий графік. І мого чоловіка це влаштовує. А він також нормально працює. Просто зараз тимчасові проблеми. Які не я йому створюю, а його керівництво, – Оксана не була певна, що свекруха її слухає, але продовжувала виправдовуватися.
Ну звісно, говорила вона даремно!
– Так ось що я тобі скажу: хороша дружина дбає про здоров’я свого чоловіка! І слідкує, щоб він достатньо відпочивав! – продовжувала повчання свекруха.
– Так, Ольга Григорівна, – Оксана вирішила, що простіше погодитись.
– Ну, добре, що ти мене нарешті зрозуміла, – свекруха трохи зменшила оберти. – Так я чому дзвоню: я вам посилку відправила, до Нового року. Відправила на твоє ім’я. Щоб Сергійко ще по чергах на пошті не тягався. З його тяжкою роботою. Тож ти, як отримаєш, подзвони, щоб я не хвилювалася.
– Добре, дякую, Ольга Григорівна. Обов’язково зателефоную.
– Посилку я давно відправила, вже має прийти, напевно. До побачення. Чекаю дзвінка.
– Добре я зрозуміла. Дякую, – повторила Оксана. – Обов’язково повідомлю. До побачення.
– Ну що? Отримала порцію гарного настрою? – усміхнулася Наталя. Звісно, вона ж чула всі виправдання Оксани. – Що хотіла?
– Та переживає, що синочок ще на роботі. Працює надто багато. А я – погана дружина, не дбаю про його своєчасний відпочинок.
– А, ну це зрозуміло. Ти всього шість років погана дружина, а я ось уже сімнадцять! А взагалі, знаєш, у нас із тобою просто золоті свекрухи!
Брови Оксани від подиву поповзли вгору.
– Так, а що ти дивуєшся? Живуть далеко. Бачимося рідко. А це, скажу я тобі, велике щастя, – Наталка вже сміялася.
– Ну так, – посміхнулася й Оксана. – А моя геть, ще й найдобрішої душі людина: посилку нам послала до Нового року!
– Посилку? Чого це раптом? Ніколи не посилала, і ось тобі на?
– Та це я, мабуть, винна. Пам’ятаєш, вона на травневі приїжджала?
– О так! Цей візит навіть я ніколи не забуду, – посміхнулася Наталка.
– Ну ось. Вони ж тоді з Катрусею та Сергієм у цирк ходили. Я Катю вбрала, звичайно. А Ольга й спитала, сукня, мовляв, яка гарна. «Хто ж тобі, Катрусю, купив її?». Напевно, чекала, що Катя скаже: “Татко”. Ну, або, як варіант, якби сказала «мама», то тут же було б мораль, що тато гроші заробив і мамі на сукню дав. На її думку, у нас тільки таке буває. Я і мої заробітки взагалі не в рахунок, на шиї у чоловіка сиджу, ти ж розумієш. Ну, а Катя сказала, мовляв, бабуся Віра у посилці надіслала.
А вона так здивувалася! Почала випитувати, що, мовляв, Оксано, твої батьки вам посилки посилають? І часто? І що посилають? Ну, я й відповіла, що так, надсилають, на Новий рік та Катрусине день народження. Так вона як пристала, що саме посилають!
Ось, певне, вирішила, що вона теж гарна бабуся. І відправила.
– Тааак … – Протягла Наталка. – Ну, бачиш, як добре тобі! Але мені так цікаво, що там! Розкажеш потім, га?
– Добре, – засміялася Оксана.
… По посилку, як завжди, пішли всі разом. Скриньку від батьків Оксани їй зазвичай було просто не дотягнути одній, от і спрацював стереотип. Ну, а Катя – у передчутті смаколиків та краси. Вона ще поштою починала обнюхувати посилку і намагалася вгадати, що там.
Скринька виявилася невеликою, всього кілограма на три.
– Мамо, а чому така посилка маленька? – здивувалася Катруся.
– Ну, у бабусі Олі немає дідуся. А самій їй було важко нести. Тому і посилка менша, – пояснила доньці Оксана. Сергій вдячно глянув на неї.
– Я знаю, там цукерки, – оголосила Катруся, обнюхавши усі кути.
У посилці виявився розсип волоських горіхів та цукерок.
Все б чудово, але… Оксана побачила, що горіхи – саме ті, що вона терпіти не могла: дрібні та темні. Виколупувати ядра з таких – суцільна мука. Та й ядра чомусь часто бувають гіркими. Напевно тому, що такі горіхи залежуються, адже ніхто їх купувати не хоче.
«Ніхто, окрім дуже економних свекрух», – подумала Оксана, але, звичайно ж, промовчала. «І взагалі, може, я даремно єхидничаю, і горіхи просто прекрасні! Зрештою, свекруха живе в південному місті, і, напевно, в горіхах розбирається краще за мене!».
Цукерки… карамельки, іриски, пара пакетиків кольорового драже. «Дуже чудово», – знову вмовляла себе Оксана. «Це ж для Катрусі, а їй якраз добре».
Під цукерками та горіхами був якийсь пакунок. Катя з радісною усмішкою кинулася його розвертати.
І витягла. Три пари бавовняних колготок. Усі три – похмурого коричневого кольору. Розміру на два більше Каті. На виріст, одним словом.
– Мамо, а чому колготки такі… коричневі? – здивувалася Катя.
Так… У Каті таких навіть і не було. Оксана все-таки намагалася одягати доньку красиво і яскраво. Колготки в неї були сині, червоні, білі, навіть жовті… Коричневих не було жодної пари. Оксана вважала, що вони лише для хлопчиків годяться.
– Мабуть, у магазині такі продавалися, – пояснила вона доньці.
Але апофеозом став останній пакунок. У ньому виявилися коричневі сандалі. Зі шкіри «натурального дерматину». Дубові на дотик. І – тадам! На них не було пряжок! Ну, тобто на ремінцях були дірочки для застібок, а самих застібок не було! Не пришили їх!
Сергій спантеличено покрутив сандалі в руках.
– “Знижка”, – прочитав він на підошві. – І зніяковіло глянув на Оксану.
Вона намагалася не дивитись на чоловіка. Чомусь їй було дуже соромно. Так соромно, що вона відчувала, що щоки та шия її червоніють.
Ну все мало б пояснення, якби Ольга не мала грошей. Але… робота у неї, і, відповідно, зарплата, хороша. Живе вона сама. Син – єдиний, як і онука. І… краще б взагалі нічого не посилала!
Катя, зрозуміло, відразу приміряла обнову.
– Ой, а вони не застібаються… – спантеличено простягла вона. – А де застібки? – Куточки рота її поповзли вниз. – А як тоді в них ходити?
– Катруся, знаєш, тато купить пряжечки та пришиє. І тоді можна буде їх застебнути, – пообіцяла Оксана.
Цукерок Ася поїла. Горіхи Сергій намагався колоти. Половина ядер, справді, були гіркими. І так, Сергій ледве їх добував.
Оксана бачила, що він уже сердиться, і швидше включила Каті телевізор – на щастя, показуивли мультики.
– Сергію, ну, все нормально, – погладила вона його по плечу.
– Ага, – злісно буркнув він.
– Ну не засмучуйся. Наприклад, уяви, що цієї посилки просто не було!
– Ага, – повторив він. – Особливо якщо порівняти із тими, що твої батьки надсилають.
– Ну і не порівнюй. Забери і забудь, – порадила Оксана.
Ну, не могла ж вона засмутити його ще більшою критикою подарунка його мами! Він і так переживає!
Зате за традиційним вечірнім чаюванням із Наталкою відірвалася! Вже позлословили вони вдосталь! Всім свекрухам гикалося, мабуть!