Не встигла Олена зайти на роботу, як Аня зробила великі очі і сказала їй:
-Привіт! Тебе вже шукали… Зайди до Ольги Петрівни.
Ольга Петрівна це була начальниця Олени.
Олена кивнула:
-Ага дякую.
І вона швидким кроком пройшла до свого робочого місця. Там вона почепила сумку на стілець, зняла пуховик і перевдягла чоботи, а потім подивилася в дзеркало і посміхнулася. Настрій у Олени був чудовий.
Вчора вона була на роботі до пізна, але таки змогла закінчити всю роботу. А це означає… Це означає, що вони не зірвуть терміни – все буде готове вчасно.
-Хто молодець? – крутилося в голові у Олени. – Я – молодець!
Олена взяла папку з документами і пішла до кабінету Ольги Петрівни.
-Привіт! Можна? – життєрадісно сказала Олена.
-Проходь. Що запізнюєшся?
-Ольга Петрівна! Я вчора все встигла!
-Чудово! Значить, все вчасно зробимо, – було видно, що Ольга Петрівна була задоволена. – Тільки чому запізнюємось?
-Розумієте, я вчора пізно спати лягла.., – Олена ніяк не могла зрозуміти чому раптом її запитують про запізнення: взагалі тут багато хто приходить не вчасно.
-А з чого ти вирішила, що мені це цікаво?
-Ну як же? Я ж учора до 11-ї вечора тут сиділа. У 12 тільки додому доїхала…
-Оленко.., – вкрадливим голосом промовила Ольга Петрівна. – Виходить, що це третє запізнення за цей тиждень і виявляється, що ти не справляєшся з роботою… А що ти на мене так дивишся? Так, не справляєшся. Робочий день у нас до скількох? Правильно, до 18. Але не до 23.
Олена здивовано дивилася на Ольгу Петрівну: що вона таке каже? Завжди всі затримуються, якщо не встигають. А вона каже, що не треба затримуватися.
-Отже так, Олено. Терпіти твої запізнення я більше не маю наміру – ти звільнена! Іди у відділ кадрів. Там тобі все скажуть.
-Маріно, мене знову звільнили, – скаржилася Олена ввечері подрузі.
-Ну і скільки ти там відпрацювала?
-Півроку… Ех… Я для них все, а вони…
-Добре, не плач… Просто тобі потрібно шукати роботу у великих компаніях, а ти все в якихось дрібних шукаєш. Ось результат. Я так це бачу: коли сезон, тоді беруть людину, коли немає сезону, тоді махають ручкою.
-Ти думаєш? – приголомшено сказала Олена.
-Ну звичайно… У вас же сезон закінчився?
-Це так… Марино, я не можу у великі компанії. Подивися на мою трудову – скрізь по 3-6 місяців. Та мене не візьмуть!
-Оленко, а де ж твоє творче нахабство? Зроби портфоліо та показуй. В одній не візьмуть, в іншій… А в третій все вдасться! Бери їдь зараз у відпустку, відпочинь, а потім розсилатимеш своє резюме під моїм чуйним керівництвом. Згодна?
Олена зітхнула:
-Ну Куди я зараз поїду? Нині не сезон ще. Та й Мишка не відпустять.
-Їдь одна. Сезон, не сезон… Яка різниця? Навпаки, не буде багато туристів.
Марина пішла. А Олена посміхнулася і набрала телефон Михайла.
-Привіт! Як справи? Ну так собі… Мене звільнили… Давай завтра ввечері кудись сходимо?
Аа… Я зайнятий… Робота… Добре, домовилися. Тоді до суботи.
Олена зітхнула – ну звичайно, у всіх робота.
Раптом телефон Олени задзвонив:
-Так, Міша? Аа… Мамо… Це ти… Добре, завтра на 7 приїду і допоможу.
Олена знову зітхнула. Ну ось, завтра до мами треба заїхати… А Мишко зайнятий… І чому ми ніяк не може почати жити разом? Звідки в нього в голові думка, що до весілля чоловік обов’язково має купити квартиру? Могли б і в моїй жити. Або продати її і купити більшої площі. Олена пішла на кухню і налила собі чай: їй було нудно, сумно та самотньо.
Весь наступний день Олена нічого не робила. Ну так… Іноді дзвонили з вже колишньої роботи і щось уточнювали, але Олена шкодувала. Спершу казала, що нічого не пам’ятає, а потім просто перестала брати слухавку.
-А що вони хотіли? – думала вона. – Звільнили за один день. Все. Значить самі нехай і розбираються.
О 6 годині вечора Олена нарешті виповзла з дому. Вона роздумувала, як же їй поїхати: на метро, чи на автобусі, як раптом несподівано до зупинки, повз яку вона проходила, під’їхав потрібний їй автобус. Олена шмигнула в салон автобуса і побачила місце біля віконця.
-От класно! – подумала вона. – Саме таке, як я люблю.
І вона сіла там. А потім вставила навушники та почала слухати музику. Народу додалося. На одній із зупинок до автобуса забігли хлопець із дівчиною. Олена може не звернула б на них увагу, але силует хлопця та одяг привернули її увагу.
І ось хлопець повернувся до неї і Олена зрозуміла, що це її Міша і затулила рота рукою. Звичайно ж, вона хотіла відразу покликати його, але він ковзнув поглядом по оточуючих його людей – мабуть вибирав місце, де б встати з дівчиною зручніше. Трохи пройшов уперед і дівчина також і вони продовжили спілкуватися.
-Може, це його колега? – подумала Олена. Але згодом зрозуміла, що на колег так не дивляться. А потім вони вийшли з автобуса і пішли обійнявшись.
-Мда… Звичайно це не колега… Це його “справи”, якими він дуже зайнятий.
Автобус рушив з місця несучи засмучену Оленку все далі і далі.
-Все плачеш, так? – До Оленки забігла Марина.
-Плачу… І що?! Я що хочу, те й роблю!
-Той Міша твій мені відразу не сподобався. Не надійний він. І тобі мізки завжди пудрив.
-Марино, давай без нотацій. Мені й так погано. Ні роботи, ні кар’єри, ні хлопця… Все погано.
-Ні. Навпаки, все гаразд! Ти вільна, вродлива дівчина. Перед тобою відкрито всі дороги. А зараз бери та замовляй собі путівку на курорт. Або хоча б просто квитки.
Олена зітхнула.
-Ні! – обурилася Марина. – Мені що, над тобою стояти чи що?
-Не треба стояти. Іди вже… Я хочу побути сама…
-Знову плакатимеш?
-Іди, говорю!
І Олена мало не силою виштовхала Марину за двері, а потім знову розплакалася. Ну просто вона думала, що міша її підтримає і заспокоїть, а він? Так підступно повівся…
Ближче до ночі Олена все-таки вирішила подивитися, куди зараз можна поїхати. Вона переглядала різні країни, готелі, ціни, але так і не вирішила куди їй все-таки поїхати і пішла спати.
Вранці Олену розбудив дзвінок від мами:
-Оленко! Ти пам’ятаєш мою сусідку?
-Пам’ятаю.., – пробурмотіла невиспана Олена. – А що з нею? Щось трапилося?
Олена звичайно ж поставила це питання з ввічливості. Насправді їй було все-одно що там відбувається з цією сусідкою.
-З нею все добре. Просто вона має завтра їхати відпочивати, а вона не може, до сина їде. І перенести не може. Я сказала, що ти замість неї можеш поїхати. Ну, щоб путівка не зникла. Мені здається, що тобі буде корисно відпочити.
-Здається, здається… Всі краще мене знають, що мені буде корисно.
-А де цей санаторій знаходиться? – позіхаючи запитала Олена.
-У лісі, за 50 кілометрів від нас. Там басейн є, критий між іншим, і масаж і всілякі процедури.
-Та там, мабуть, усі кому за 50… – сказала Олена і знову позіхнула.
-А Тобі не все одно? Тобі ж прийти до тями треба.
-А чому б і ні? – подумала Олена. – Якщо що, то завжди повернутися зможу.
-Добре, мамо. Я згодна. Подзвоню трохи згодом, обговоримо все, – і Олена знову завалилася спати.
Олена була в санаторії вже 5 днів. Хоч як це не дивно, але їй тут подобалося. Тут справді був басейн і Олена ходила плавати вранці та ввечері. Справді робили непоганий масаж. Була сауна.
Час йшов неквапливо. Окрім відвідувань басейну, Олена ще багато гуляла територією та іноді лісом.
А ще Олені подобалося спостерігати за відпочиваючими. Як вона й припускала, це були люди у віці. Хтось був активний, хтось – ні. Хтось досі “крутив” кохання, а комусь це було не цікаво. Але драми, що розігруються, були дуже забавні. Олена навіть забула і про своє несправедливе звільнення, і про те, що її хлопець став зустрічатися з іншою дівчиною.
Олена, як зазвичай, розташувалася на лежаку після свого запливу в басейні і прикрила очі. Вона чула, як хтось сів на сусідній лежак, але очі так і не розплющила.
-Привіт, красуне, – пролунав раптом чоловічий голос. – Ти давно тут?
Голос був молодий, це здивувало Олену і вона миттєво розплющила очі.
-Мене звати Діма. А тебе?
-Олена. Я вже 5 днів.
-З мамою?
-Ні. Одна.
Хлопець засміявся.
-І що ж ти тут одна робиш?
-Ну взагалі відпочиваю.
-А я з мамою. Прикрашаю їй відпочинок.
-Так ти мамин синочок? – вирвалося в Олени.
-Почасти – так. Зі мною їй звичніше. Ну що, підеш зі мною плавати?
Олена знизала плечима, але пішла.
-Когось він мені нагадує, – подумала Олена, але кого, зрозуміти так і не змогла.
Вони здружилися і всі дні, що залишилися, вони провели разом і навіть обмінялися телефонами, коли Олена виїжджала.
-Ну це треба ж! Поїхати до санаторію! – обурювалася Марина. – Що ж ти там робила?
-Та нічого, відпочивала, ходила в басейн, на масаж, гуляла, фотографувала, робила начерки.
-Ну а де ж роман?
-Який роман?
-Ну курортний же!
Олена засміялася.
-А про курортний роман ти нічого не говорила. Сказала лише, щоб я розвіялася. А якщо чесно, – Олена зітхнула. – То я не готова до жодних романів.
-Добре, давай тоді писати резюме.
Минав час, Олена знову влаштувалася на роботу. Але не стала викладатись на ній на всі 100%. Вона подивилася як працюють інші та почала працювати так само. Мишко так і не порозумівся з нею, просто надіслав смс, що їм треба розійтися.
-Дуже оригінально, – посміхнулася Олена.
Вона одразу ж видалила повідомлення і постаралася забути всі два роки їхніх зустрічей.
-Добре, що це було лише 2 роки, а не 22. Хоча зустрічатися 22 роки – це нонсенс.
На календарі було 8 березня. Олена неквапливо йшла додому та сумувала. Їй здавалося, що навколо неї йде купа щасливих жінок із квітами. Їй, звісно, теж подарували букет, але вона залишила його на роботі. Але це не важливо. Їй здавалося, що жінки, які йдуть поряд з нею, не самотні, як вона. Що на них хтось чекає і вони поспішають до цього когось.
Задзвонив телефон. На подив Олени їй дзвонив Діма.
-Треба ж. З чого це він вирішив мені зателефонувати? – подумала вона.
-Так, – сказала вона.
-Привіт! Зі святом тебе!
-Привіт! Спасибі…
-Що робиш?
-Йду.
-А повз що йдеш?
Олена подивилася на всі боки:
-Повз кав’ярні.
-Хочеш кави?
-Ну скажімо, що хочу.., – розпливлася в усмішці Олена.
-Тоді заходь у кав’ярню. Я сиджу за столиком праворуч, біля вікна і бачу тебе. До речі, чудово виглядаєш!
Олена ще раз подивилася на вікна кав’ярні і справді побачила через вікно Діму, що махав їй рукою.
А потім вони пили каву і балакали, балакали, балакали .. І договорили до того, що вирішили відразу жити разом.
-Олено, що ти турбуєшся? Ти ж уже знайома з моєю мамою. Вона нас усього лише на вечерю запросила.
-Всього лише! У неї ж день народження!
-Ну і що?
-Там же ще твої рідні будуть… Оцінюватимуть мене.
-Олено, все добре. Ти в мене – красуня!
-А якщо вони мені поставлять якесь провокаційне питання? – Олена з жахом закотила очі.
-Яке? Коли ми одружимося? – з усмішкою спитав Діма.
-Наприклад… Хоча про це я не думала…
-А ти в яку пору року хочеш?
-Ну не знаю…
-Літо підходить?
-Підходить, напевно.
-Тоді давай скажемо, що у червні.
-Так червень це вже за 3 місяці! Почекай… Ти мені що, пропозицію робиш?
-Виходить, що так, – усміхнувся Діма. – Ти згодна?
-А от і згодна! Чому б і ні?
Як не дивно, але Діму та Олену ніхто ні про що не питав. Олені вручили купу сімейних фотографій і вона розглядала їх, а Діма коментував: це я там, це я там, тут я роблю те, а тут ось, тут я з тіткою, а тут я з дядьком.
-А тут я на відпочинку.
Олена взяла в руки фотографію і очманіла. У неї вдома була така сама: на фотографії була вона, маленька, а поряд з нею стояв хлопчик трохи старший.
-Мама розповідає, що я як побачив цю дівчинку, то одразу закохався, грав із нею постійно і навіть одружуватися обіцяв, – посміхнувся Діма. – Сподіваюся, ти не будеш мене до неї ревнувати?
Олена подивилася на Діму, потім на фотографію, яку тримала в руках, потім знову на Діму: а вона думала – кого він їй нагадує? Ну звісно ж цього хлопця!
-Ні, до неї не буду. Просто в мене теж є така сама фотографія вдома. Адже ця дівчинка – це я.
Звичайно, Діма довго не міг повірити у це. Але коли Олена привезла фотографію від мами, то довелося повірити.
-Ну ось бачиш, – сказав Діма, коли вони відлітали у весільну подорож, – якого ти хлопця відхопила: дав слово і дотримався!