-Ти з ними впораєшся? – недовірливо запитала Олена, намагаючись застебнути чобіт.
-Так! Скільки можна повторювати? – сердито відповів чоловік.
Олена випросталась і з сумнівом окинула поглядом свою компанію: чоловік, дочка чотирьох років, і маленький син, якому щойно виповнилося два роки.
І як вона взагалі наважилася сама кудись поїхати?
Олена не знала, хто з них відповідальніший за дітей чи все-таки чоловік, який ще жодного разу не залишався з ними один…
-Їдь спокійно на весілля і ні про що не думай. Відпочиньте там з мамою, сестра тобі зрадіє, – заспокоїв її Рома і посміхнувшись додав:
-Я дорослий чоловік, а це лише діти. На роботі я керую цілим відділом, що набагато складніше…
Молодший син, Толік, занудьгував, і з протяжним: “Тато ку-ку!” вчепився в батьківські штани, які блискавично поповзли вниз.
Розчервонівшись, Рома підтягнув штани. А потім, абияк відірвавши чіпкі пальчики сина від свого одягу, взяв його на руки.
-Бачиш! Ми впораємося! – бадьоро вигукнув Роман.
Олена намагалася стримати емоції. Але, не в змозі більше терпіти вона відвернулася до дверей і пробурмотівши:
-Все, мама поїхала! – вона вискочила на сходову площадку.
Пробігши два прольоти, вона опинилася на вулиці. Ось тут-то вона й зареготала.
-Значить, ти кажеш, що з дітьми впоратися простіше, ніж з підлеглими на роботі? – сміялася вона, витираючи сльози носовою хустинкою. – Ну-ну, побачимо, що ти скажеш післязавтра…
Сяк-так заспокоївшись, жінка поправила скуйовджені біляві локони і вирушила на автовокзал, де мала зустрітися з мамою. За останні чотири роки це була її перша “втеча” з дому без дітей.
Олена вирушала на весілля до сестри, в інше місто, де мала веселитися і ні про що не думати. Хоча… Хіба може мати викинути з голови своїх дітей, тим більше, якщо вони залишаються з… Ромою?
-Оленко, привіт! – зраділа Наталя Сергіївна, коли зустрілася з дочкою на автовокзалі. – Чому ти така сумна?
-Привіт мамо. Переживаю… Думаєш, Рома впорається?
-Куди ж він подінеться? Нехай, спробує трохи себе на твоєму місці, – посміхнулася мама. – Його потрібно провчити.
-Це трохи зажорстко.
-Оленко! Він не маленький. Ти котрий рік все домашнє господарство тягнеш на собі, і дітей теж. А Роман і пальцем не поворухне, – похитала головою Наталія Сергіївна. – Я, звичайно, розумію, що він заробляє гроші… Але діти не тільки твої, але і його теж! Ось коли він сам з ними гуляв, без тебе?
Олена мовчала.
-Не було тaкого, – кивнула мама. – А тепер, коли вже так зійшлося, що в нього відпустка, а наша Марічка виходить заміж, чому б йому не побути з дітьми? Діти дуже скучають за татом. І тобі потрібно трохи розвіятися, не одному ж Ромі їздити на корпоративи з ночівлею!
-Напевно, ти маєш рацію, – зітхнула Олена. – Я написала йому докладну інструкцію… Тільки ось він навіть не став її дивитися.
Наталія Сергіївна відмахнулася.
-Ти все там поприбирала, підготувала. Все. Далі квартири ніде не подінуться!
Молода жінка, якій нещодавно виповнилося тридцять сім, зітхнула з полегшенням. У цей час до зупинки під’їхав автобус, і вони вирушили на посадку.
-Діти! Толя, Ірина! – кричав Роман, у якого вже крутилася голова. – Досить бігати. Вам час купатися і спати!
-Ми не хочемо! – пискнула на бігу Ірина і вискочила на диван.
Роман покосився на годинник: була половина одиннадцятого.
-І як вона примудряється їх заспокоїти, що до десятої всі вже сплять? – пробурмотів він.
Пройшла ще годину, перш ніж чоловік зумів зібрати дітей у ванну, викупати і вкласти їх у постіль. Але, на цьому його пригоди не закінчилися.
-Пити! – вигукувала Аріна.
-В туалет! – кричав Толя.
-Зараз.., – буркнув Роман, заходячи в кімнату вже вп’яте. – Ти що? Як так? Я ж надів тобі підгузник! – звернувся він до Толі.
Переодягнувши сина і поправивши доньці ковдру, чоловік знову вийшов з кімнати, але не встиг він дійти до кухні як…
-Тату! Тепер і я хочу! – заволала Ірина сміючись.
Роман зціпив зуби. Він так сподівався випити кави і подивитися якийсь фільм!
Ранок був нерадісним. Дочка осідлала батька, який хропів на всю кімнату, і голосно сказала:
-Тату! Ми їсти хочемо! І Толя, мокрий.
-Поклич маму… – пробурмотів Роман, знімаючи з себе дівчинку.
-Її немає.
-А де вона?
-Поїхала!
Очі Роми різко відкрилися. То був не сон — Олена справді поїхала. Насилу підвівшись, чоловік глянув на годинник, який показував шосту ранку.
-Ірина! Іди спати. До дев’ятої ще довго…
-Я хочу їсти! – насупилась дівчинка.
-Гаразд… – процідив Рома, виповзаючи з-під теплої ковдри.
Переодягнувши сина, чоловік вирушив на кухню, де на нього чекав неприємний сюрприз. Він не зварив звечора кашу.
-Дивитиметеся мультики? – зрозумів він, побачивши на обличчях дітей початок істерики.
-Так!
-Чудово.
Всадивши Ірину і Толю до телевізора, Роман, не поспішаючи, попрямував на кухню. Він повільно промив крупу, ретельно відміряв потрібну кількість молока, і поставивши кашу на вогонь, посміхнувся.
-Нічого складного. А вона в мене не вірила…
Коли крупа більш-менш почала розварюватися, з дитячої долинув крик. Кинувши все, Роман помчав туди. У повітрі витав запах.
-Що таке? Що це пахне так неприємно?
-Толя!
-А де горщик? – озирнувся Рома.
Він зробив крок уперед і коли його нога ступила на килим, чоловік відчув під п’ятою щось тепле і слизьке. Зирнувши вниз, він скрикнув, а діти зареготали.
-Що це?!
-Толя! – сказала Ірина і зареготала.
Дівчинка махнула рукою у бік вікна, де за шторкою вміло ховався Анатолій. А голубенькі штанці з красномовною плямою сиротливо лежали біля батареї.
-Чому ти мене не покликав? І навіщо таке зробив?! – запитував чоловік, зaтискaючи ніс.
-Я п*кaкa… – обурено промовив хлопчик, розглядаючи свої руки…
-Тільки не треба обманювати!
Роман кинувся до сина, дивлячись собі під ноги, щоб більше ні на що не наступити. Ціла година пішла на те, щоб відмити дитину, відтерти килимову доріжку і виявити пригорілу кашу на плиті.
Нарешті Рома погодував дітей, а потім, не бажаючи більше випробовувати долю, вирішив вивести їх на прогулянку.
Чи думав він, що процес одягання розтягнеться на цілу годину, що, бігаючи за дітьми по кімнаті, а потім, збираючи розкиданий одяг, він втомиться ще більше, ніж якби виправ усі килими в будинку?
Звичайно ж, він іноді чув, як Олена іноді прикрикує, коли вони збиралися на вулицю, і навіть соромив її за це! Але тепер і він сам став говорити те ж саме, зриваючись на крик.
-Ірино, одягай шапку! Ні, вона не колюча! Припини її знімати. Толя, куди ти побіг? Не треба, кидати шкарпетки за диван.
Здавалося, що найстрашніше позаду і на вулиці можна розслабитися. Олена ж, гуляє з дітьми аж двічі на день значить їй подобається… Тільки не тут було…
Ірина і Толя, розбігалися в різні сторони: дочка хотіла копатися в пісочниці, а син, так і хотів стрибнути в калюжу, зображуючи водолаза.
Як не намагався батько встежити за обома, Толя все ж таки зміг досягти свого. Додому він йшов задоволений і брудний: з жовтого комбінезону стікала темна вода, рукавиці наскрізь просочилися нею ж, а бежева шапка… Її можна було сміливо викинути!
Пізно ввечері, коли Роман уклав дітей спати, то без сил ліг на диван.
-Яке кіно? Які ігри на комп’ютері? Як Олена це витримує?
Недодумавши думку, чоловік гучно захропів. Прокинувся він о дев’ятій ранку, тому, що вхідні двері гримнули, а донька, кинулась у коридор.
-Мама!
-Невже… – пробурмотів чоловік, уткнувшись носом у подушку.
Він хотів було ще полежати, але згадавши, що вчора не прибрав у дитячій, і забув розвішати випраний килим, який все ще валявся у ванні… Тут же підскочив.
-Оленко! – вигукнув він, дивлячись у коридор.
-Привіт, – підозріло сказала вона. – Ви ще спите? Дивно, при мені вони підскакують не пізніше половини сьомої…
Вона принюхалася.
-А чим так пaхне? З каналізації, чи що?
Рома почервонів. Він нічого не відповів… Лише галaнтно зняв з дружини пальто і сипав компліментами, запевняючи, що Оленка виглядає дуже відпочилою.
Жінка здивовано дивилася на чоловіка: вона встала о четвертій ранку і була неабияк пом’ятою після автобуса і вчорашнього свята. Звичайно, їй вдалося трохи розвіятися, а ось Роман… Виглядав дуже виснаженим.
-Як ви тут, без мене? – обережно запитала вона, заходячи до дитячої.
-Добре… – побурмотів чоловік. – Але ти більше не їдь, а то нам без тебе дуже нудно… І, пробач мене.
-За що?
-Ти була права, – зaм’явся він. – Це просто неможливо було витримати. Принаймні, у мене не вийшло…