-Ох, знову все розкидав, і кашу не доїв! Як же я від цього втомилася! – кричала Лариса, дивлячись на трирічного Женьку.
-Ігоре, я не зможу більше так жити! Та я ще й вагітна нашим з тобою малюком, навіщо мені прибирати горщики за твоїм сином.
-Ларочка, ну він же моє дитя, – відповів злякано Ігор.
-От от. Твоє та Дашкине «щастя». Твоя колишня он народила чадо, блимнула очима і втекла, не знати куди. А нам тепер з цим усім возитися. Все! Досить. Вибирай: або ми з тобою розлучаємося, або ми виховуватимемо нашу майбутню дитину, а Женю віддамо кудись, – заявила Лариса.
Лариса з Ігорем були одружені два роки. Він був у захваті від своєї дружини. Звичайно, характер у неї був не медовий, вона завжди добивалася того, чого хотіла, а Ігор лише погоджувався.
Колишня дружина Ігоря була трохи розгульною, і він пішов від неї, бо не міг так більше жити. Так от тільки в них залишився син, якому був рік. Ще через рік Ігор познайомився з Ларою, і закохався. Не дивлячись на її характер, він був дуже радий, що вона з’явилася в його житті.
-Зате вона не гуляє, і за домом стежить, – подумав Ігор.
Незабаром вони одружилися, і Лара завагітніла.
Спочатку Женька жив з матір’ю, а коли йому виповнилося майже три роки, то його мати знайшла нового чоловіка і привезла Женьку до батька. Написала відмову від сина і зникла, більше про неї не було чути.
Лара, дізнавшись про це, влаштувала сварку, але потім заспокоїлася і погодилася прийняти Женю. Але це було ненадовго. Через кілька тижнів такого «сімейного» життя Лара вже була на межі. Їй не подобалося виховувати чужу дитину, і тепер Ігореві потрібно було зробити вибір.
Ігор не мав іншого виходу, крім того, як відвезти сина на якийсь час до рідної сестри Зої.
-Привіт, Зоя. Діло є дуже важливе, ти тільки не гарячкуй. Ти можеш на якийсь час до себе забрати Женьку. У Лари, мабуть, через вагітність нерви. Як заспокоїться, я заберу, – почав говорити з порога Ігор.
-Ігоре, та хіба так буває? Від маленького нещодавно мати втекла, а тепер і батько хоче від нього відмовитися? – сумно і злісно простягла Зоя.
-Як відмовитися… Він мені потрібний, і ще як! У Ларки просто зараз такий період, скоро все прийде до норми і заберемо його.
-Що ж з вами робити… Залишай Женьку, він таки ні в чому не винен. А ось чи прийме його назад Лара – питання складне, – сказав Зоя.
Ігор, зрадівши, обійняв сестру:
-Спасибі! Дякую тобі, моя сестричка, не забуду твій цей вчинок ніколи!
Чоловік Зої так само прийняв дитину, його завжди проймали людські почуття та співчуттям.
Незабаром Лара народила дитину, Ігор був повністю занурений у домашній клопіт, і з кожним місяцем він почав рідше відвідувати сина. Зоя мала свою однорічну дитину, і вони з Женькою завжди разом гралися. Женя вже перестав називати Ігоря татом, тепер для нього батьком був чоловік Зої. Минув рік, Жені виповнилося 4 роки. Зоя вирішила серйозно поговорити з Ігорем.
-Ігоре, вже скільки часу минуло, Лара ще не заспокоїлася? – спитала похмуро і суворо Зоя.
-Зой, але ж і так непогано! Я вам висилаю гроші для Жені, а він уже звик і до вас, і до синочка твого, – відповів неохоче Ігор.
-Та вже, ти навіть гроші в таємниці від Лари мені віддаєш…
-Ти, Зоя, тільки їй не кажи…
-Дитині вже пора в дитячий садок, а через 3 роки в школу. Йому потрібно оформити документи, та й мені скоро буде час на роботу. Так не піде. Або ти його забираєш, або відмовляйся від нього, і ми його, як свого всиновимо.
-Добре, Зоя.
-Що “добре”? Що це означає? – запитала Зоя.
Було видно, що терпіння її межі.
-Я напишу відмову від дитини.
Так і склалося. Ігор підписав папери на відмову. Женя ріс у сім’ї Зої, про те, що Ігор його справжній батько ніхто йому не говорив. Він закінчував 11-ий клас, і ще не знав, що Зоя та її чоловік його несправжні батьки.
Одного дня Ігор прийшов до Зої в дім. Двері відчинив Женя. Він якраз поспішав на матч з футболу:
-Привіт, дядьку Ігорю.
-Привіт, Женька, як справи?
-Та все чудово, ось поспішаю на гру, гаразд, я побіг, – сказав Женя і пішов надвір.
Ігор пройшов у хату, ну кухні сиділа Зоя та пила чай.
-Привіт, сестричка, – сумним голосом відповів Ігор.
-Що, знову скаржитимешся на життя? Я більше не хочу слухати про те, як ти місця собі не знаходиш і сумуєш за сином. Вже пізно, Ігорю.
-Та якби я тільки знав, що отак усе буде, Зоя. Я тепер зовсім один живу, і Ларка від мене пішла. Та й дочка зі мною особливо спілкуватись не хоче. Я хотів лише запитати, дозволь мені з Женькою хоч більше часу проводити. Я то йому нічого не розповім, адже тоді він зовсім зі мною не спілкуватиметься.
Зоя не була проти того, щоб Ігор спілкувався із Женькою. Ігор почав частіше кликати «сина» в гості, і показував йому всякі речі, вчив його, дарував подарунки. За рік Ігор подарував Жені на день народження машину. Женя був дуже здивований і не хотів приймати такий подарунок, адже це дуже дорого. Але Ігор наполіг.
-Дядьку Ігор, дякую. Ти в мене найкращий!
Звичайно ж, Ігор не міг розповісти всю правду синові, але він був щасливий хоч від того, що міг просто проводити з ним час…