– Андрію, знову дружина твоя спить до обіду. Не можна молодій дружині стільки спати. Я вже скільки справ переробила.
– Та хай спить, тобі шкода чи що? Катя малювала всю ніч, муза до неї завітала.
– Муза… Краще б вчилася корову доїти та курей щипати. Я старію, хто господарством займатиметься?
– Навчиться, мамо, дай їй час.
Катя чула цю розмову. Вона давно вже не спала, просто лежала і думала. Як так сталося, що вона опинилася тут, у маленькому селі. Андрій.. Тільки через нього й погодилася.
Катя навчалася у художньому училищі свого міста. Жила із бабусею, батьків у неї не було, не стало молодими. Худенька, рудоволоса, без макіяжу, шкіра аж світиться.
Хлопці не звертали на неї уваги. А вона й не сумувала зовсім із цього приводу.
У вихідні вона сиділа в парку і малювала. Людей, природу, все, що приковувало її погляд. Ось хлопець сидить, їсть пиріжок на лавці, смішно відстовбурчивши палець. Пиріжок гарячий, але він, мабуть, такий голодний, що готовий терпіти.
Катя взяла олівець і почала робити малюнок. Хлопець помітив, що вона дивиться на нього і зніяковів. Коли пиріжок з’їв, він попрямував до неї.
– Вибачте, мені здалося, що Ви малюєте мене? Невже вирішили намалювати моє незграбне поїдання пиріжка?
Мене, до речі, Андрій звати.
– А я Катя, навчаюсь у художці, і у вихідні малюю тут. Ви смішно так їли, що я ось намалювала.
– Ух, здорово як, і справді я. Ну і обличчя смішне вийшло!
Вони засміялися. Наступні дві години пролетіли, як мить. Андрій був простим, щирим, добродушним, Каті було легко з ним.
Він навчався на агронома в їхньому місті, жив у тітки. Обмінялися телефонами. Через кілька місяців постійних зустрічей Андрій зробив їй пропозицію.
– Андрій, ти мене навіть з батьками не познайомив ще, а тут весілля. Давай не поспішати поки що.
– А знаєш що, поїхали до мене додому, розпишемося без жодного весілля, що нам ці умовності?
– Що, правда? Я, якщо чесно, і не хочу жодного весілля, фати, сукні. Та й грошей скільки треба, звідки у нас, твоїх батьків напружувати ні до чого.
На тому й вирішили. Отримавши дипломи, поїхали до рідного села Андрія. Катя взяла необхідний одяг і цілу валізу з пензлями, папером, фарбами. Малювати вона не переставала.
Батьки Андрія зі здивуванням дивилися на новоявлену невістку.
– Ну, що, дочко, будь, як вдома. У нас тут все просто, вже вибачай. Господарство, город, – все у твоєму розпорядженні.
– Мамо, та Катя в житті не була на городі, вона міська. Взагалі, Катя художник, малює дуже красиво.
– Картинами ситий не будеш, у нас у селі не дуже тут заробиш на малюванні. Шити, в’язати вмієш хоч?
Катя почувала себе, як на допиті, їй було ніяково.
– Все, мамо, вистачить розпитувань. Ми погуляти підемо, Катя помалювати хоче.
Раїса Миколаївна похитала головою. Ось вже пощастило таку невістку мати. У Вальки он, яка працює, корову доїть, город на ній, дітлахи, ще й санітаркою в лікарні працює. А ця, блаженна якась картини малює.
– Синку, я в місто поїду, а Катя хай побілить у кімнаті, раз художниця, їй це раз плюнути, а мені поміч.
Повернувшись, Раїса Миколаївна побачила побілені стіни. Вона не знала, що білив Андрій.
– Ну ось, інша справа, хоч якийсь толк з неї. Треба навчити її курей щипати, а там дивись, і корову доїти буде.
Побачивши курячу го*ову, Каті стало погано, і вона категорично відмовилася щипати курку.
– Андрію, я не зможу, мені гидко .. І шкода курку .. Тільки ось вона бігала, і все.
Андрій засміявся.
– Що ж ти така вразлива, у нас у селі дівчатка з дитинства навчаються цього. Коли виходять заміж, то все вміють. Чоловіки на роботі цілими днями, а дружини самі дають собі раду по господарству.
– Ну ось бачиш, я зовсім не підходжу тобі, я живу ніби чужим життям тут, мені все чуже.
– Нічого, Катю, звикнеш.
Але Катя не звикла. Їй було важко полоти грядки, доглядати тварин і птахів, вона боялася їх.
– Знову твоя каляки-маляки малює.. Усю хату вже заставила мистецтвами. Сусідки сміються з мене вже, кажуть, то й невістка тобі дісталася дивна, ніякої користі з неї.
– Мамо, ми скоро до свого дому підемо, мені на роботі обіцяли видати.
– Ще чого, живіть тут, що люди скажуть? Подумають, що вигнала невістку.
За місяць Катя зникла. Вранці Андрій побачив, що її немає поряд у ліжку. Речів також не було. На столі лежала записка: “Я не хочу жити чужим життям, вибач..”
Андрій почав набирати її номер, але вона не відповідала.
– Ну що, поскакала твоя художниця? Он, краще б з Люською одружився, роботяща, жили б приспівуючи.
– Та не потрібна мені ніяка Люська, я Катю кохаю. Я сам винен, привіз її сюди, дур*нь.. Вона не така як ми, інша, більш одухотворена, розумієш? Кури з городами – не для неї.
Андрій не міг виїхати в даний момент, з роботою треба було залагодити. Але потім виїхав із речами, і поїхав додому до Каті. Вони помирилися, але їхати у село Катя категорично відмовилася. Вона знайшла роботу викладача у дитячій художній школі, і світилася від щастя.
– Мамо, батьку, я переїжджаю до міста, до Каті. Немає мені життя без неї. Знімемо кімнату у місті, знайду роботу, не пропадемо.
– Ох, синку, кохання така штука .. Їдь звичайно, раз життя без неї немає. Тримай ось, ми з батьком назбирали грошей, не даремно ж, господарство тримаємо. Може, на одну кімнату вистачить купити. І ось ще що.. З онуками не затягуйте, ми не молодіємо, хочемо побавити встигнути.
Андрій обійняв батьків і поїхав до своєї коханої, жити новим життям, чужим для нього, але звичним для неї. Дай Боже, все в них буде добре!
Тяжко міським звикати до сільського життя. Як вважаєте, треба переламувати себе, підлаштовуватися під сільський побут, чи краще повернутись у звичне середовище?