Зранку у квартирі стояв дим коромислом. Готувалися до приїзду з Німеччини друга батька. Мама діставала м’ясо з духовки, а тато нарізав помідори, коли пролунав дзвінок у двері. Віка відчинила двері і завмерла, а серце підстрибнуло вгору. Вона дивилася на симпатичного усміхненого чоловік. – Невже ти Віка? Ого яка ти стала! – порушив гість паузу, окинувши її схвальним поглядом.

Зранку у квартирі стояв дим коромислом. Готувалися до приїзду з Німеччини друга та однокурсника батька. Вони не бачилися близько дванадцяти років. Віка його майже не пам’ятала. Їй було п’ять років, коли він поїхав.

Мама діставала м’ясо з духовки, а тато нарізав помідори, коли дзвінок висадив у повітря і без того напружену атмосферу квартири. Віка відчинила двері і завмерла, а серце підстрибнуло вгору, вдарило в голову, оглушивши. Вона дивилася на симпатичного усміхненого чоловіка, забувши про правила пристойності: привітатися, запросити увійти.

– Невже ти Віка?Ого яка ти стала! – Порушив гість паузу, окинувши її схвальним поглядом.

– Олеже! – пролунав позаду Віки голос батька. Він відтіснив дочку убік і міцно обійняв друга. – Що ж ти стоїш на порозі? Проходь.

Тут і мама підійшла. У коридорі стало шумно і тісно, ​​бо всі розмовляли водночас. Віка пішла до кімнати, де стояв накритий стіл. Незабаром батьки із довгоочікуваним гостем теж увійшли. Десь у руках у мами виявився букет квітів, а батько розглядав закордонну етикетку на пляшці. Віка не помітила в руках гостя всього цього, коли відчинила двері. Вона бачила лише усмішку в тридцять два рівних зуби і смішні радісні очі. При згадці серце вистрибувало з грудей.

За столом лунали тости, Олег розповідав про свої успіхи, життя закордоном, усі хором згадували студентські роки. Віка зауважила, що від поглядів Олега мама збентежено опускала очі.

Вона знала, що давно, у студентські роки, Олег та Віктор залицялися до мами разом. Але обрала мама батька. «Хоча, я вибрала б Олега», – подумала про себе Віка, дивлячись на гостя.

– А ви надовго приїхали в Україну? – Раптом запитала вона.

Віка звернулася на “ви”. Дядьком Олегом назвати – надто по-дитячому. За місяць їй виповниться вісімнадцять. Називати на ім’я ровесника батька теж незручно.

– Скучив за вами. Місяць чи більше, думаю, пробуду тут.

Що більше Віка дивилася на гостя, то він їй більше подобався.

– А де ви зупинились? – Віка питала не лише з інтересу. Відповідаючи, Олег дивився на неї, і вона танула під його очима.

– Знаєш, давай на “ти”, а то я почуваюся старим.

– Добре, – сказала Віка трохи зніяковіло. – То де ти зупинився? – повторила вона запитання.

– В готелі. – Олег не уточнив, у якому.

– Як? Навіщо у готелі? Ми тобі кімнату приготували, думали, ти в нас житимеш. – Тут же засмутився батько.

– Ні. Я звик один жити. Не хочу вас обмежувати. Вважайте, це моя примха чи бзик. Краще я до вас буду в гості хоч щодня приходити. – Олег глянув на маму, і вона знову опустила очі.

«Тут безперечно ховається якась таємниця», – ревниво подумала Віка.

– Здорово. Ловлю тебе на слові. Завтра ж чекаємо тебе у нас. Іра приготує млинці. Ти їх хоч пам’ятаєш? – Тато випив, щасливо посміхався і нічого не помічав довкола.

– А що ви… ти викладаєш в університеті? А правду кажуть, що німкені добрі господині? – Віка сипала питаннями, відволікаючи на себе увагу гостя.

– Ти замучила Олега. Май совість, Віка. – втрутився батько.

– Справді, – підтримала мама. – А то все виговоримо сьогодні, і не буде про що розмовляти завтра.

– Я так скучив, але, правда, настав час йти. Вже стемніло. Давно я так смачно не їв. Дякую, Іро. Дивлюся на вас і самому одружитися захотілося. – Олег підвівся з-за столу.

– Може, все ж таки залишишся? – Не дуже впевнено запропонувала мама.

– Ні. Пройдусь. Я ще до ладу не встиг надихатися рідним повітрям. Проводити мене не треба. – Олег зауважив, що Віктор почав одягати джемпер. – Ви забули, я знаю місто як свої п’ять пальців. Не ображайтеся, але мені треба побути на самоті. – Очі його стали раптом сумними та серйозними.

Потім Віка допомагала батькові віднести посуд зі столу на кухню, а мама мила тарілки. Вночі вона довго не могла заснути. На крилах фантазій далеко відлетіла зі своєї звичної кімнати, згадуючи Олега, його посмішку та погляди. Серце грало ритм танго у грудях, а щоки горіли. Який тут сон.

Олег приходив у гості часто, як і обіцяв. І спогади про минуле, розповіді про життя в Німеччині не вичерпувалися. Віка чекала його з нетерпінням та хвилюванням. Вся спалахувала від дзвінка і бігла відчиняти двері. Батьки переглядалися. Так, Олег привабливий чоловік, іноземець. Зрозуміло потяг до нього дочки. Але він їй у батьки годиться, скоро поїде. Немає приводу для хвилювань.

Якось вона пропустила заняття в університеті та прийшла до готелю. З калатаючим серцем, затамувавши подих, Віка постукала у двері номера. З мокрим волоссям, у махровому халаті, відчиненому на накачених грудях, Олег відчинив двері.

– Віка? Що трапилося? Як ти знайшла мене? – від подиву Олег розгубився.

– У нас у місті лише кілька готелів. Іноземці зупиняються у двох із них. – Віка сама здивувалася, що їй вдалося приховати хвилювання і тремтіння в голосі, хоча всередині вирував тайфун зі страху, трепету, хвилювання і розпачу.

– Проходь, – Олег відступив назад, впустивши Віку в номер. – Роздягайся, я зараз повернуся. – І він зник за одними із дверей.

Віка роззулася, кинула на підлогу рюкзачок і пройшла у простору вітальню з м’якими диваном та кріслами, великим телевізором, який працював із вимкненим звуком. Олег вийшов із іншої кімнати, на ходу застібаючи рукава сорочки.

– Я, звичайно, радий тебе бачити, але молоденькій дівчині, тим більше такій красивій, не варто приходити в номер до неодруженого чоловіка. Місто невелике. Чутки підуть… – Олег не договорив, Віка перебила його.

– Не треба розмовляти зі мною як із дитиною.

– Добре. Може, замовити каву? – запропонував Олег.

– Нічого не треба. – Віка сіла у зручне м’яке крісло.

Вона погладила ніжну тканину оббивки на підлокітниках, залишивши сліди на ворсі. Олег сів навпроти. Хвилину вони дивилися одне на одного.

– У тебе є до мене питання, які не хочеш ставити при батьках? – перервав мовчання Олег.

– Як ти здогадався? – Голос Віки здригнувся.

– У тебе все на обличчі написано. І те, що бачу, мені не дуже подобається. Точніше, зовсім не подобається. – Олег говорив спокійно, нітрохи не бентежачись під палкими поглядами Віки.

– Розкажи, чому мама обрала батька, а не тебе. Я знаю, ви обоє були закохані в неї. Ти красивіший, успішніший. – Віка дивилася на Олега.

– Ти думаєш, критерієм вибору жінкою чоловіка є лише краса? У тебе добрий батько. Він дуже любить тебе. І мені здається, у вас із ним чудові стосунки. Хіба ні? До чого це питання? – Олег уважно глянув на Віку, намагаючись зрозуміти, чого вона хоче від нього.

– А мені в перший же день здалося, що мама нервує, коли дивишся на неї.

– Це тобі здалося. Ти так само відводиш очі, коли я пильно дивлюся на тебе. – І Віка справді розглядала малюнок шпалер. – Це було давно. Твої батьки щасливі разом. Чому ми говоримо про це, чорт забирай?!

– Ти… – Віка замовкла і прикусила зубами нижню губу. – Я люблю тебе, – випалила вона і залилася фарбою.

– Віка … Я в батьки тобі підходжу. І завжди ставився до тебе, як до дочки. – Цього разу Олег не зміг приховати замішання.

– А може, я твоя дочка? – Останнє слово Віка вимовила ледь чутно.

– Що ти несеш? Маячня якась. – Олег мало не розсміявся, але побачивши серйозне обличчя Віки, вчасно зупинився. – Ти дочка свого батька. І навіть не сумнівайся у цьому.

– А може зробити тест? – Віку несло від образи, від повороту, який приймала їхня розмова, від витримки Олега.

Вона зовсім не так уявляла їх зустріч, його реакцію на її зізнання.

– Жодних тестів ми робити не будемо, – спокійно сказав Олег. – Ти не можеш бути моєю дочкою. Все. Я не хочу продовжувати цю безглузду розмову. – Олег похитав головою. – Як таке тобі на думку прийшло?!

Віка мовчала, нервово покусуючи пухку губу.

– Добре. Скажу, щоб раз і назавжди розвіяти твої сумніви щодо цього. Так, ми були обоє закохані у твою маму. Але Віктор став зустрічатися з нею раніше за мене. Я домагався прихильності Ірини всіма можливими шляхами. Ми мало ворогами з Віктором не стали, суперничали, заважали одне одному. – Олег замовк вирішуючи, чи потрібно все розповідати Віці.

– Вони якось сильно посварилися. Через мене я вважаю, – продовжив він. – Віктор прийшов до мене збуджений і злий. Сказав, що шлях відкритий, він бажає нам щастя та довгих років життя. Ідучи так грюкнув дверима, що побілка зі стелі посипалася.

– Між тобою та моєю мамою було щось? – Віка говорила тихо, боячись почути правду.

– Як ти можеш ставити такі питання про свою матір? Все, годі. Я не обговорюватиму це з тобою. – Олег схопився з крісла, підвівся біля вікна, тримаючи руки в кишенях штанів.

– Значить так. – прошелестів ледь чутно голос Віки за його спиною.

– Ні! – Віктор у два стрибки виявився поряд, знову сів у крісло навпроти. – Так, я тоді зрадів їхній сварці, приховувати не буду. Прибіг із квітами, підійшов до Ірини і почав цілувати, говорити, як я люблю її. Але вона відштовхнула мене. Шпурнула в мене букетом. Шипи троянд роз_ерли мені обличчя. Ірина злякалася, повела мене у ванну. Поки я вмивався, вона ходила за перекисом чи ще чимось. А я побачив на полиці біля дзеркала позитивний тест на вагітність. Я все зрозумів. Як ошпарений вискочив із квартири.

Я не сказав Віктору, що ходив до Ірини. Вона також йому не розповідала. Ми зберегли добрі стосунки. Я був свідком на їхньому весіллі. А коли народилася ти… Я справді відчував до тебе батьківські почуття. Як відчував би до будь-якої іншої маленької дитини. Ти не можеш бути моєю дочкою.

– А дружиною? – В очах Віки стояли сльози.

– Віка, розумію, що роблю тобі боляче. Ти гарна дівчина, тобі треба закохуватися в однолітків, а не в таких людей похилого віку, як я. Я ніколи не бачитиму в тобі нікого, крім дочки моїх друзів.

Віка ще дужче стисла губи. Не дивлячись на Олега, вона повільно підвелася і пішла до дверей. Олег не зупинив її, лише з жалем глянув услід.

Цього дня він не пішов у гості до Ірини та Віктора, послався на термінові справи. Але наступного дня прийшов знову. Віки вдома не виявилося, і він з полегшенням видихнув. І щоразу Віка намагалася піти з дому до приходу Олега. Він добре її розумів.

Настав день прощання. В аеропорту Олег відвів у бік Віку.

– Ти чудова дівчина. Я дуже тебе люблю, як дочку, і пишаюся тобою. Закінчуєш університет, і якщо потім захочеш, якщо заміж не вискочиш, приїжджай. Допоможу влаштуватися у Німеччині. Звісно, ​​якщо батьки погодяться.

– Батьки не проти. – Віктор підійшов нечутно ззаду і обійняв обох. – Дивишся, і я виберусь у гості, подивлюся, як там живуть.

Віка крізь сльози стежила за літаком, що злетів, поки він не не зник.

– А давайте, у відпустку махнемо кудись на море. Як вам така пропозиція, га? – Віктор обійняв Ірину та Віку, йдучи до парковки. – Так захотілося теж сісти в літак і відлетіти. А то живемо одноманітно та приземлено.

– Давайте в Туреччину. Дешевше вийде. – відгукнулася Віка і з подякою подивилася на батька.

– Ну ні. Дешевше не треба. Мені запропонували очолити новий проект. Так що, пакуйте валізи, дівчатка.

“У мене класний батько. Має рацію Олег, я ще зовсім ду_на дитина», – думала Віка, сідаючи на заднє сидіння машини.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.