– Все! Набридло! Так більше жити не можна! Я йду! – вигукував Віталій, розмахуючи руками.
Він кидав свої речі у валізу, в цей час голосно сварився з Наталею. Нехай чує, що він про неї думає. І нехай знає, що він не жартує і зараз піде з дому.
– Нероба! Я гляну, як ти проживеш без мене! Та ти пропадеш без мене!
Наталя сиділа на кухні і спокійно пила чай із еклером. Вона знала, що їй досить було грізно подивитися на нього, голосно гукнути, і Віталій відразу заспокоївся б і в хаті настала б тиша. Але їй було ліньки. Вона отримувала гастрономічне задоволення від її улюблених еклерів і її зовсім не хвилював сторонній шум у вигляді чоловіка, що сварився.
– Нероба! – гукав Віталій. Спокій Наталії його ще більше дратував, і йому дуже хотілося вивести її з рівноваги. – Я один тут працюю! А тобі все б тільки їсти і жити на втіху! І що ти без мене робитимеш?
– Ще еклер куплю, – спокійно сказала Наталя, відкушуючи другий еклер.
– Ти мене ніколи не любила! – не вгамовувався Віталій, ще більше ображаючись через байдужість Наталії. – Егоїстка! Все, з мене вистачить, я йду!
– Угу, – відповіла Наталя. – Ну тоді ключі залиш, вони ж тобі вже не знадобляться.
– А ось це вже ні! – сказав він на останок і, гучно закривши дверима, пішов.
– Ну слава Богу! – зітхнула Наталя, коли за Віталієм зачинилися двері. – Хоч вечерю не треба тепер готувати.
Наталя допила чай, доїла еклер і пішла дивитись телевізор. Останнім часом вона мала дуже багато роботи і їй хотілося просто відпочити. Без жодних там: “Ну в тебе ж вихідний, могла б …” і далі за списком починається перерахування все, що вона могла б зробити у свій єдиний вихідний. Все, що хочеться Віталіку, але не їй.
І чому він вважає, що якщо вона працює вдома, значить взагалі не працює, а якщо і працює, то зовсім трохи, для душі? Наталя хотіла подумати про це, але сил не було, і вона просто заснула.
Віталік зі скорботним виглядом прийшов до батьків. Мама відразу кинулася накривати стіл, щоб погодувати голодного синочка, а батько подивився на нього поверх окулярів і сказав:
– Ну й добре, що прийшов. Досить під спідницею жінки сидіти. Завтра ми поїдемо в село, треба дідові допомогти поле переорати та сарой почистити.
– Починається! – невдоволено пробурчав Віталік. – Наталя тільки й чекала, щоб я на неї працював, а тут ти ще!
– І чим ти у Наталки перепрацював? – запитав батько.
– Та всі справи по дому робив! – із викликом відповів Віталій. – Сміття виносив, до магазину ходив.
– Сергію, ну що ти до Віталіка причепився? – заступилася за сина мати. – Бачиш, він і так не в настрої. Ну що ти, сам у діда не впораєшся?
– Мені 50 років. І я впораюся, – відповів дружині батько Віталіка. – Батькові 76 років. І він теж впорається. А Віталіку 25 років і він втомився виносити сміття. Мати, ти хоч розумієш це?
– Ось я тебе домашніми справами не обтяжую, – з докором сказала Валентина. – А Наталка сама не працює, зате всі справи по дому звалила на Віталіка.
– Віталію, ти вдома підлогу миєш? Білизна переш? Їжу готуєш? – спитав батько Віталіка.
– Ні! – здивовано відповів Віталій. – Що я жінка чи що? Наталя вдома сидить – це її обов’язки!
– А хіба вона не працює? – здивувався батько.
– Працює, – відповів йому Віталій. – Але ж вона вдома працює.
– Зрозуміло, – суворо сказав батько. – У нас сміття можеш не виносити. Будеш діду з господарством допомагати.
– А чому я? – невдоволено спитав Віталій.
– Так, а чому він? – Невдоволено підтакнула мати.
– А чому не він? – примружив очі батько. – Я ж не домашніми справами його обтяжую. А ледарів у хаті я не потерплю!
Валентина зжала губу, а Віталік вже пошкодував, що повернувся до батьків.
– Ви всі – егоїсти! Ви не думаєте про мене! – гукнув Віталій і підтис губи.
– Поплач ще! – єхидно відповів батько.
Віталік зрозумів, що життя з батьком буде гіршим, ніж із Наталкою і вирішив повернутися до неї. Наступного дня, після роботи, Віталік прийшов додому та спробував відчинити двері своїм ключем. Але яке ж було його розчарування, коли замок у дверях був поміняний і ключі перетворилися на марну залізяку. Він тихенько постукав у двері.
Наталка мовчки відчинила двері і також мовчки виставила його сумки з рештою речей.
– Ти що, Наталко, я ж назад повернувся, – сказав він дружині, здивовано моргаючи очима.
– А я нікого назад не кликала, – спокійно сказала йому Наталка. – Мені й без тебе добре. Перш ніж казати що йдеш від мене, треба було подумати про наслідки.
Наталя зачинила двері, а Віталій так і залишився стояти в розгубленості. Не так він уявляв своє повернення. Тепер доведеться їхати до діда.