Віра не відрізнялася особливою красою. Чисто зовнішньою у всякому разі. Вона вважала, що її псувало волосся: зовсім не густе, непоказне якесь. Коли вона була дівчинкою, носила дві ріденькі косички, які мама туго заплітала. У старших класах вирішила підстригтися, але це теж був не вихід, виявилося ще гірше.
Ось так і переживала бідна дівчина через своє непоказне волосся. Риси обличчя були звичайні, могли бути й кращими. Але зате струнка. І кавалер у неї був, Дмитро. Разом школу закінчили, разом вивчилися на економічному, і на п’ятому курсі одружилися.
Жили непогано, у квартирі Віри. Її батьки в село переїхали, а квартиру дочці, зятю та онуці залишили. І з цього моменту Дмитра як підмінили. Став якийсь завжди всім незадоволений. На жодний ремонт не погоджувався: не моя, мовляв, квартира, руки до неї не лежать.
Віра його не розуміла. Квартира їхня. Які можуть бути розмови? Але… не переконати було Дмитра, який все частіше став пропадати поза домом. Донька підростала, вже у шостому класі навчалася, якось одного разу прийшла додому і заявила матері:
– Ти тільки не засмучуйся, мамо, але я батька з якоюсь тіткою бачила в кафе.
Віра застигла, у доньки запитала тільки одне:
– У якому ще кафе?! Ти що там робила?
– Я повз нього проходила, ми з дівчатами гуляли в центрі. А вони прямо біля вікна сиділи, він її за ручку тримав.
Ось так, майже відразу, звалилося життя Віри. Дмитро опиратися не став, якщо вже дочка бачила. Тут на злі язики не спишеш. І він у всьому зізнався: у нього інша, він іде до неї.
– Значить, тут квартира не твоя, а там прямо твоя, так? – Не знайшлася, що сказати більше Віра.
Але Дмитро мовчки зібрався і пішов, поцілувавши доньку, яка кинулась до нього, і винувато глянувши на Віру.
З того часу минуло два роки. Віра вже пережила цю зраду, хоча було нелегко. Навіть тяжко, так що ночами плакала в подушку. Не гарна вона була, от і пішов він до красуні.
Бачила Віра її якось. Не Анджеліна Джолі, але гарненька. Головне – волосся шикарне, темне до плечей, красиве і густе.
Але потім і Вірі пощастило. Поверталася ввечері додому на таксі та познайомилася з таксистом. Віктором звуть. Він допоміг їй важку сумку до під’їзду донести, до помешкання вона відмовилася. А за два дні дочекався у дворі увечері і на побачення запросив.
Донька гідно оцінила маминого нового знайомого:
– Нічого такий. Придивись, мамо, раптом твоє.
І Віра придивилася. Сама погарнішала, помолодшала навіть, у перукарню стала частіше заходити, щоб тримати голову в максимально пристойному вигляді з її волоссям.
А Віктор все повторював, яка вона у нього красуня. Хоча при цьому більше на постать поглядав, ніж на обличчя чи зачіску. Але пропозицію зробив, і вони побралися.
Із донькою теж стосунки склалися. Гарним він чоловіком виявився, домашнім, дбайливим. А з першою дружиною не склалося, то буває. Характерами не зійшлися. Але жодного поганого слова про неї. А дітей там немає, так що й сумувати нема про що.
Зате у них із Вірою синочок народився. Радів Віктор, як дитина. Щасливий ходив, гордий. Донька допомагала, доки школяркою була. Але потім до коледжу вступила, і Вірі стало важче, вже не до перукарень.
Доросла дочка якось помітила:
– Мамо, ти б перуку купила. Ну що ти возишся зі своїм волоссям. Як куди йти, ти вічно переживаєш.
І справді, в торговому центрі магазин перук з’явився. Півгодини там провела, але купити так і не наважилася. Очі розбіглися, ціни трохи напружували, і Віра пішла ні з чим.
А тут їм невдовзі на день народження до друзів Віктора йти. Тоді вона здалася і купила-таки перуку. Прекрасне каре волосся, майже до плечей, темно-каштанового кольору. Підбирала довго, але нарешті залишилася задоволеною, та так прямо в ній додому і пішла. Не могла втриматись!
Вже стемніло зовсім, вона у двір увійшла, і чоловіка побачила. Він до під’їзду прямував. Наздогнала його тихесенько і ззаду за плече зачепила. Віктор обернувся, здивовано глянув на неї, але впізнав. Обійняв, цмокнув у щоку, та так і пішли додому.
Перука всі схвалили. Пасувала вона Вірі. І колір волосся личить, воно ставала виразніша, яскравіша. І на дні народження ніхто з гостей навіть оком не повів, так природно вона виглядала в цій перуці.
А невдовзі вони з дітьми поїхали до батьків у село. Віктор їх відвіз, а сам повернувся. Йому відпустки не дали. Тиждень пройшов просто чудово, на свіжому повітрі, з млинцями, домашньою сметанкою та медом. Віра відпочила, виспалася, а бабуся з дідусем із онуком нанянчились.
Наприкінці тижня Віктор їх забрав додому. Синочка час було в ясла влаштовувати, а Вірі на роботу виходити. Але тут сталася неприємність.
Вийшла Віра у двір, а її сусідка гукнула, Ніна Іванівна з другого поверху. Підійшла і шепоче:
– Ти, Віра, чоловіка одного не залишай. Гуляки вони всі як один. Тебе поки не було, він дамочку додому приводив. Сама з вікна бачила. Хотіла йому сказати, та не моя це справа. Самі розбирайтеся.
– Та ви помилилися, тітко Ніна, – сказав Віра, а у самої холодок по спині пробіг.
Але пильна сусідка стверджувала, що все так і було: привів додому, а от коли дамочка пішла, вона не бачила, хоча до пізна біля вікна просиділа.
Віра зрозуміла, що другої зради їй вже не пережити. Та невже ж Віктор на таке здатний? Ні, їй не вірилося. Але слова сусідки так і стояли у вухах: гуляки вони всі як один. І навіщо тоді чепуритися, за собою стежити, перуки купувати? Навіщо це все?!
Віра засмутилася, але з чоловіком не знала, як поговорити. І доньці, хоч і дорослій, таке не розкажеш. Соромно. Ні, треба спочатку переконатися напевно, а потім вже й заходи вживати.
Цього вечора Віктор прийшов додому раніше і заявив, що має зустріч. Друг дитинства запросив у кафе на набережній, посидіти, молодість згадати.
Він швиденько переодягся і пішов. Донька була вдома, маленький спав. І Віра вирішила випробувати долю: піти і перевірити, чи правду чоловік сказав, чи в кафе пішов, з другом дитинства?
Вона натягла свої старі джинси, пуловер, кросівки та одягла перуку, та ще й сонячні окуляри на додачу. Повне маскування, щоб здалеку не впізнав.
Дочка здивувалася, але розпитувати не стала, упустила лише:
– Гарно виглядаєш, мамо.
Уникаючи подальших розпитувань, Віра вибігла з квартири, попросивши доглянути малюка, і спустилася вниз сходами. А біля виходу з під’їзду в напівтемному коридорчику зіткнулася із Ніною Іванівною. Та налетіла на неї.
– Ах ти…! Та де ж совість твоя, безсоромна дівко! Ти чого до одруженого чоловіка ходиш? У нього двоє дітей і дружина! А ти вже й додому залагодила, у під’їзді чекаєш!
Віра не встигла і рота розкрити, як пильна сусідка підскочила до неї. І тут же відскочила з перукою в руках.
Обидві спочатку збентежилися, а потім розсміялися і пішли до Іванівни чай пити. Дати на пальцях порахували, з’ясували, що не після від’їзду а до, вона бачила Віктора, і саме з нею, з Вірою, того вечора, коли вона тільки купила цю перуку.
А згодом чоловік додому з’явився з другом своїм, щоб його з сім’єю познайомити. Віра дивилася на Віктора, і тепле почуття кохання, як бальзам розтікалося всередині. Ні, не всі гуляки. Її Віктор золото. І любить її.
Он з якою гордістю з другом знайомив, ніби вона Анджеліна Джолі!