Віра Іванівна йшла по вулиці. Неподалік від її дому було справжнє село – приватний сектор. Їй подобалося гуляти цими вуличками, коли вона бувала за містом. І дихалось тут якось інакше.
Вона задивилася на будинок, обплутаний зеленню. На подвір’ї височіла пухнаста ялина.
-От якби тут зустріти Новий рік, як у казці, – замріялася вона.
Сама Віра мешкала в однокімнатній крихітній квартирці без балкона.
-Доброго дня, – раптом почулося за парканом.
Віра стрепенулася. Вона вже кілька хвилин стояла біля паркану і дивилася на дивовижний будиночок.
-Ви до нас? – з хвіртки вийшов привабливий сивий чоловік.
-Вибачте, проходила повз, а у вас такий гарний будинок…
-Це будинок батьків, а я живу… – і він назвав адресу сусідню з Вірою.
Віра дуже здивувалася. І як вона раніше не помічала такого гарного сусіда.
Сусідка тітка Катя все розповіла її про нього.
-Бачила? До речі, самотній, – сусідка хитро дивилася на неї.
І як тільки дізнаються такі подробиці?
-Непогана пара, – продовжувала тітка Катя. – Він один, ти одна, щось може й вийти.
-Та куди мені, – засміялася Віра. – Мені не до побачень, я вже бабуся. І взагалі, він такий видний, а я не пам’ятаю, коли у перукарні була.
-Ти ще дуже цікава жінка, тільки трохи себе запустила, – авторитетно заявила тітка Катя. – Тобі не завадило б трохи зайнятися собою.
-Думаєте, що я погано виглядаю? – уточнила Віра.
Сусідка нічого не відповіла, відмовилася якоюсь терміновою справою і пішла.
Але слова тітки Каті та образ сусіда постійно спливали у пам’яті.
Віра Іванівна допомагала сім’ї доньки, їздила до них на 2-3 дні на тиждень, прибирала, готувала, сиділа з онуком.
Всі турботи тільки про них – на себе взагалі не лишається часу. Та й гроші зі своєї маленької пенсії вона іноді позичала дочці. Та натякала, що мати й так у них харчується.
Зрідка зустрічаючись із сусідом, Віра перекидалася з ним кількома словами. Микита якось попросив її передати своїм батькам ліки, сам не встигав, треба було терміново виїхати.
Так Віра познайомилася з Марією Семенівною та Петром Михайловичем. Обом було вже за 80. У будинку був камін, і відчувалася рука господаря.
Марія Семенівна попросила Віру заходити до них частіше.
Тепер Віра на прогулянці часто затримувалася біля такого знайомого будинку, щоб поговорити з батьками Микити.
Вона не хотіла зізнатися собі, що чекає на зустріч із ним.
-Такий видний чоловік, – думала вона.
Вони були ровесники, обом трохи за 60.
Якось дочка почала показувати фото онука в телефоні, на деяких знімках була й Віра Іванівна. Вона не показала виду, але в душі здивувалася.
Оця бабуся з нещасними очима та сивим пучком на голові, це вона?! А в що одягнена?! Тепер вона уникала сусіда…
Наступного дня Віра помчала до перукарні та попросила зробити собі зачіску. Майстриня, ніби відчувши настрій жінки, запропонувала зробити макіяж.
І Віра ризикнула.
З дзеркала на неї дивилася молода симпатична жінка. Вірі хотілося і плакати, і сміятися водночас. Як все виявляється просто, тільки гроші готуй.
-Чому тебе так довго не було? – з кислим обличчям зустріла її дочка. – Я вже спізнююся.
-Як тобі моя нова зачіска? – кокетливо запитала Віра замість того, щоб виправдовуватися.
-Що? – Дочка не відразу зрозуміла, про що запитує мати. – Ох, так. Непогано. А де ж гроші взяла? – і Наталка почала перераховувати свої проблеми.
А Віра надихнулася. Сусідка запросила її до басейну. Залишалося тільки знайти час, і Віра вирішила, що вистачить жити для дочки та онука, треба трохи подумати про себе.
-Що ти, мамо! – обурилася донька. – А хто сидітиме з Михайликом, а готуватиме? Та й гроші закінчилися, не позичиш? Михайлу потрібна ігрова приставка.
-Купіть самі, – рішуче відповіла Віра.
Дочка не розуміючи дивилася на неї.
-Наталко, я не можу постійно давати вам гроші, і часу у мене вільного більше немає.
-А що сталося?
-Нічого. Просто моє життя ще не скінчилося. Ти помітила, що я перетворилася на стару? Особисто мені це не подобається. Я, звичайно ж, тобі іноді допомагатиму, але й ти допоможи мені.
-Як?!
-Дай мені можливість жити для себе.
-Для себе? Але ж твоє життя – це ми, – впевнено заявила дочка.
-А я сама вже не беруся до уваги?
Минув якийсь час, і Віра навчилася говорити ні. Тепер, збираючись за продуктами для дочки, вона вимагала видати їй гроші. Досі Віра тільки давала, а донька брала – і це сприймалося як належне. Навіть «дякую» від дочки не дочекаєшся…
Багато бабусь так живуть, але Віра раптом згадала, що вона жінка і їй лише шістдесят років.
Щоб переосмислити своє життя, потрібен якийсь імпульс. Віра купила собі бордові штани у клітинку, модне взуття, сумку через плече. Тепер вона подобалася собі. Сусідка схвально кивала.
Микиту давно не було видно. А Віра чекала!
-Я казала, що ти цікава жінка! – вигукувала тітка Катя.
Віра сміялася у відповідь, бо почувала себе привабливою. А кожен втрачений кілограм додавав сили, щоб продовжувати біг за другою молодістю.
Наталка із зятем її осуджували. Дочка постійно говорила:
-Тобі, мамо, це не йде, це смішно виглядає.
Віра почала їздити до них все рідше і рідше – самі впораються…
Микита стояв біля ліфта. Віра здивувалася, чому він не привітався.
-У вас щось трапилося, – співчутливо запитала вона.
-Ой, це ви? – Микита з подивом дивився на Віру. – Вибачте, але я вас не впізнав! Тільки за голосом. Ви так змінились! Помолодшали.
Як приємно таке чути!
-Завтра збираюся до своїх стареньких, вони про вас згадували, не складете компанію?
-Із задоволенням.
-Добре. Я вам зателефоную!
Ось так і почалося їхнє кохання.
І хоч їй вже за шістдесят, але Віра матиме своє маленьке жіноче щастя…