Увечері Віра знову подивилася з вікна вниз, і знову побачила чоловіка похилого віку в плащі, з беретом на голові.
Він, як і минулих вечорів, сидів на лавці навпроти, підвівши голову вгору, і когось видивлявся у вікнах її п’ятиповерхового будинку.
Помітивши погляд Віри, чоловік подивився на неї і, через якийсь час, винувато опустив голову вниз.
Таке відбувалося щовечора, вже тижнів зо два поспіль. І Віра точно знала, що о десятій годині він встане з лавки, піде до автобусної зупинки, яка була зовсім поряд, дочекається свого автобуса, сяде в нього і зникне…
Раптом по вікнах задріботів дощ.
Чоловік підняв на своєму плащі комір, але навіть не рушив з місця. Лише знову на кілька секунд підняв голову і глянув на вікна Віри.
– Та що ж йому тут треба? – пробурмотіла невдоволено Віра. – Невже й під дощем сидітиме?
Їй було всього тридцять п’ять, і в іншому місті в неї жили батьки приблизно такого ж віку, як цей чоловік, що сидів під вікнами. І тепер у її серці оселилася якась незрозуміла тривога. Наче внизу сиділа не незнайома людина, а її батько…
Вона скоріше пішла в коридор, накинула на себе куртку, взяла парасольку, що була тут же, і вийшла з квартири.
Побачивши молоду жінку, яка стрімко з’явилася з під’їзду, чоловік чомусь напружився. А коли Віра підійшла до нього, і сіла поряд з ним на мокру лавку, він обережно сказав:
– Дівчино, лавка мокра. Ви даремно на неї сіли.
– Нічого, – вона розкрила над собою парасольку, і посунулася до чоловіка поближче, що закрити від дощу і його. – Добрий вечір.
– Добрий вечір, – прошепотів і він. – Але… Все-одно, ви б тут краще не сідали…
– Чому?
– Бо мокро. І досить прохолодно. Ви можете заслабнути.
– Чоловіче, а чому ви тут сидите? – Віра запитала це таким серйозним тоном, що він розгубився.
– Що?
– Чому ви тут сидите? – повторила вона запитання. – Сидите щовечора. Вже два тижні поспіль.
– Два тижні?! – ахнув той. – Хіба?
– Так, саме стільки. Ви приходите сюди о сьомій вечора, сідаєте і починаєте дивитися на вікна. А о десятій вечора ви автобусом кудись їдете. Додому?
– Ну… Не зовсім додому…
– А куди?
– В готель.
– В готель? – здивувалася вона. – Чому в готель?
– Тому що я живу в іншому місті.
– А у нашому місті ви що робите?
– Нічого. Відпочиваю.
– Відпочиваєте? Щодня біля нашого будинку на лавці?
– А що? Не можна?
– Можна, мабуть. Але, може, ви когось чекаєте? Скажіть, я допоможу вам. І ще ви весь час дуже довго дивіться на ті вікна, – вона показала пальцем на свої вікна, що світилися. – Чи не на них? Я помиляюся?
– А ви що за мною весь цей час спостерігали? – він здивовано глянула на Віру.
– Так. Спостерігала.
– Чому?
– Бо я живу за тими вікнами. І дивлюся ввечері на вас. А ви дивитеся на мене. Чому?
– То це ви з’являєтеся у тому вікні? – вигукнув здивовано чоловік, і на його обличчі раптом з’явилося розчарування. – Хіба? Ви живете у квартирі номер шістдесят дев’ять?
– Так. А чому ви так засмутилися?
Віра не розуміла, що відбувається.
– Ні-ні… – він знову опустив голову вниз. – Значить, це ви з’являєтеся у тому вікні… А мені здавалося, що це… Ну, так… З моїм зором може здатися будь-що.
Він знову підвів голову і глянув на неї уважним поглядом.
– Що ви так дивитеся на мене? – трохи оторопіла вона.
– Скажіть, а ваша мама… Вона зараз де? Вона жива?
– Звичайно.
– І вона теж там? З вами? У квартирі?
– Ні, вона живе зовсім в іншому місті. Разом із моїм татом. А я живу тут.
– З татом… – він скрушно похитав головою. – Ну так… У вас, значить, є тато…
– Звичайно. Чому ви так здивовані?
– А ви у цій квартирі… Ви тут народилися?
– Ні. Я купила цю квартиру.
– Ах, купили… Давно?
– В минулому році.
– А у кого ви її купили? У жінки?
– У жінки.
– У літньої?
– Ні, у молодої. У неї не стало мами, і вона вирішила поїхати в інше місто. Вона мені так сказала.
– Стривайте! – дідок взяв Віру за руку. – У тієї дівчини не стало мами? Рік тому?
– Я точно не знаю, коли, але начебто так. А що?
– Боже… – пробурмотів він, зняв берет з голови і закрив ним обличчя. – Ще рік тому я міг би її побачити…
– Кого? Що з вами? Вам недобре?
– Ні–ні, все добре… Точніше, мені дуже недобре, але… Ви не турбуйтеся. Я зараз ще трохи посиджу й піду… – він знову вдягнув берет на голову. – Піду, і більше ви мене тут ніколи не побачите. Я вам обіцяю. Мені тут робити нічого…
– Та заради Бога, сидіть скільки хочете! А ви що, думали, що у вікні – це та сама жінка? Якої не стало?
Він знову глянув на неї очима, сповненими відчаю, і ледь помітно кивнув.
– Так… Вибачте… Я міг приїхати сюди ще рік тому, але все відтягував… Побоювався… А тут, між іншим, пройшла моя молодість. Тут я закохався, а потім, взяв і поїхав у далекі краї. Думав, їду на кілька років, а виявилося – назавжди.
– А вона на вас чекала?
– Навряд… Але всі ці роки я мріяв повернутися до неї. Нерозумно це все, згоден. Але мрія – вона на те й мрія, щоб бути часом недолугою… А тепер – все… Тепер…
– Значить, у моїй квартирі і жила ваша колишня любов?
– Моя єдина любов… Життя промчало так швидко…
Чоловік підвівся, і повільно ходою попрямував до автобусної зупинки.
Віра, не встаючи з лавки, з-під парасольки спостерігала, як він сів у автобус і зник…
І одразу, з іншого боку лавки, з’явився Віктор, її чоловік, з яким вона жила вже пів року.
Він сів поряд з нею, на те місце, де щойно сидів це чоловік, обійняв Віру і поцілував.
– Ти чого сидиш під дощем? – спитав він радісно. – Мене чекаєш?
– Слухай, Вітю, – Віра подивилася на нього. – А ти нікуди не збираєшся від мене їхати?
– Що?! – чоловік здивовано подивився на дружину.
– Вітю, запам’ятай, якщо що, я тебе ніколи нікуди від себе не відпущу! Навіть на якийсь час, на найменший час! Ти мене зрозумів?
– Що з тобою, Віро? – запитав він.
– Ти зрозумів мене? Ану, відповідай мені швидше! Зрозумів?
– Зрозумів, – кивнув Віктор. – А що трапилося?
– Ні. Тепер все добре…
Вона, нарешті, посміхнулася, і припала до чоловіка.
І знову повторила:
– Я тебе не відпущу… Ніколи й нікуди… Навіть не мрій…