Віка зібрала речі сина та свої в одну валізу.
“Решту пізніше заберу” – з сумом подумала вона і попрямувала до виходу.
****
– То який сюрприз на мене чекає? – весело запитав Дмитро, милуючись точеним профілем своєї дружини. Вони їхали до його батьків, на річницю їхнього весілля.
Було видно, що Віка хвилюється. Вона постійно смикала подарований Дімою кулон, у вигляді половинки серця, на перший рік їхнього сімейного життя.
– У батьків дізнаєшся, – з хвилюванням у голосі відповіла вона.
А хвилюватися було через що. Вони зустрічалися до весілля цілих п’ять років. Про дітей думали, але якось відсторонено.
– Спочатку навчання, професія, кар’єра. Своє житло, потім весілля можете зіграти. Поживете, пізнаєте сімейний побут. Тоді можна і про дітей подумати, – наставляла мама Дмитра, Віра Іванівна.
Вона сама працювала директором у приватному ліцеї і завжди все у своєму житті планувала.
Тож і Дмитра, свого єдиного сина, народила пізно. Після тридцяти років, коли знайшла відповідного супутника життя.
Батько Дмитра, Анатолій Борисович завідував кафедрою і був дуже захоплений як своєю професією, так і стрімким просуванням кар’єрними сходами.
Коли Дмитро закінчив школу із золотою медаллю, його батько вже сидів у кріслі ректора у Вузі.
Стопами своїх батьків заслужених педагогів, Дмитро не пішов. Він вступив до інституту за спеціальністю архітектурного проектування, а Вікторія навчалася в паралельному потоці на ландшафтного дизайнера.
Доля зіштовхнула їх біля центрального входу до інституту, коли дівчина запізнювалася на заняття, а Дмитро навпаки йшов із них, разом із своїм одногрупником, щоб відзначити свій день народження.
Вони зіткнулися у дверях.
– Не бачиш куди йдеш, чи що? – гукнула вона йому слідом.
Хлопець повернувся і став перед нею на одне коліно, поклав праву руку на область серця.
– Я засліплений від вашої неземної краси! Прошу пробачити! – вимовив він з пафосом.
– Не відпускаю, – усміхнулася дівчина.
Так вони почали зустрічатись. За рік зняли квартиру. Ще за чотири – одружилися.
– Ось вам подарунок від нас! – урочисто промовив Анатолій Борисович на весіллі, вручивши синові ключі від однокімнатної квартири у центрі міста. Віра Іванівна манерно підтискала губи і кидала пихатий погляд на батьків Вікторії.
Мама дівчини, Олена Андріївна працювала звичайною медсестрою у дитячому відділенні, батько Олександр Вікторович, слюсарем в автомайстерні.
Вони подарували дітям конверт із скромною сумою грошей. Зі сльозами на очах, Вікторія дякувала своїм батькам, не звертаючи уваги на зарозумілу свекруху.
Перший рік сімейного життя, пролетів як одну мить. Робота-будинок-робота. Відпочивали лише у вихідні. Або на дачі у батьків Дмитра, або з друзями на пікніку.
Батьків Вікторії, Діма не дуже любив відвідувати. Йому там було нудно і він нудився від туги, поглядаючи на годинник.
Його ж батьки, особливо Віра Іванівна не встигала повторювати одну й ту саму фразу:
– Мабуть не дочекаюся я онуків, – зітхала вона. – А годинник то тікає. Он, у Бондаренків вже двоє бігають. Незабаром до школи відправлятимуть. У мене все запитують, а я й не знаю, що сказати. Соромно.
Вікторія в ці моменти червоніла і мовчки йшла гуляти садом. Вона збирала яблука, терла їх об рукав кофти і їла, намагаючись заспокоїтися.
Хіба її вина, що поки що не виходить? Вони з Дмитром вже й огляд пройшли і чого не зробили. Вердикт – з двома все добре. Намагайтеся.
На новорічні свята, свекор подарував путівку на гірськолижний курорт. Дмитро був у захваті, як дитина. Вони з Вікою економили, відкладаючи гроші на машину, тож дозволити собі такий шикарний відпочинок не могли.
Віка на курорті відпочила, набралася сили. Відносини з Дімою начебто відновилися заново. Вони каталися на лижах, сміялися. Грілися біля каміна.
Коли вони повернулися додому, знову поринули в роботу. Зустрічаючись лише вечорами, вдома.
– Синку, у нас із татом річниця. Приїжджай, – заспівала днями Віра Іванівна.
– Ти хотіла сказати приїжджайте? – засміявся Дмитро. Натягнуті стосунки матері та його дружини він намагався не помічати.
– Так Так. Саме це я й хотіла сказати, – голос Віри Іванівни став вкрай роздратованим.
Подивившись на Вікторію, Діма почухав голову і сказав спантеличено:
– Я й забув зовсім про їхню річницю. Треба б подарунок якийсь купити.
Віктрія загадково посміхнулася. Вона була звичайно не впевнена, але ризикнула.
– Сам не купуй нічого. Я сама зроблю сюрприз. Дізнаєшся у батьків, вдома.
Дмитро знизав плечима і вмостився перед телевізором.
Вікторія наступного дня відпросилася з роботи та сходила в жіночу консультацію. Без попереднього запису. Не хотіла чекати жодної секунди.
Тому зараз вона хвилювалася, намагаючи уявити реакцію своєї свекрухи. Можливо стосунки з Вірою Іванівною нарешті налагодяться і вона перестане бачити в ній суперницю.
Відносини не налагодилися, а стали ще натягнутішими, ніж були. Особливо після народження Олега, сина Вікторії та Дмитра.
– Вже не знаю, що вона йому каже, але Дмитро взагалі став некерованим. Постійно чіпляється з приводу і без. Я так втоилася вже, жити в постійній напрузі. Я думала, дитина нас ще більше згуртує, а виявилося навпаки, – зітхала дівчина. Вона вперше після народження сина вибралася до матері. Вже три місяці минуло!
– Чекай доню, чекай. Ти думаєш у нас із татом сварок не було? – Олена Андріївна хитала онука на руках і вдивлялася в його маленьке личко – через це всі проходять. Потім малюк виростає і стає легшим.
Віка похитала головою.
– Ні, не в цьому річ. Я знаю, що вона налаштовує його проти Олежика. Нібито він не його син. Адже справді не схожий зовсім!
У розпачі дівчина встала зі стільця і заходила по кухні, туди й сюди.
– Ну і що? Якщо не схожий, значить, не його? – дивувалася Олена Андріївна – наш Олежик – копія тебе, маленької. Це зараз ти темноволоса. А тоді всі дивувалися також. Світле волосся і карі очі.
– Віра Іванівна причепилася, що у Дмитра чорне волосся та сині очі! Розумієш? Виявляється для моєї свекрухи, це вагомий аргумент!
– Віка, не звертай уваги, – відмахнулася Олена Андріївна, милуючись онуком і цмокаючи його в солодкі щічки, – визнає потім, коли Олежик подорослішає і зміниться у бік Дмитра. А не зміниться ще краще, зростатиме твоя копія.
Олежик ріс і не змінювався. Дмитро сварився на сина, без причини.
А Олег ріс допитливим і тямущим хлопчиком. Він пізнавав світ і вміст ящиків робочого столу Діми.
– Ти за своїм сином взагалі дивишся? – гукав Дмитро зі свого кабінету. Нещодавно, вони продали подаровану батьками однушку і взяли в кредит трикімнатну квартиру.
– Може, за нашим? – Не витримала Віка і повела сина на кухню, ковтаючи сльози. Сімейне життя, ставало все нестерпнішим. А Віра Іванівна підливала масла.
Коли Олежику виповнилося п’ять років, Дмитро зважився на тест і повідомив про це Вікторії.
– Я маю бути впевнений. Ну не може бути спільна дитина така несхожа на батька! Особисто я схожий на обох. І на маму і на тата – заявив Дмитро.
– Олег схожий на мене! На мене! Зрозуміло? Хочеш робити тест, роби. Але це буде вирішальним кроком до розвалу наших стосунків, – Віка гукно закрила двері до кімнати. Вона прийшла з роботи та дуже втомилася. Сина вона після садка завезла своїй матері. Хотіла урізноманітнити п’ятничний вечір із чоловіком. Купила готову курочку, фруктів та червоненького.
– Якщо ти заговорила про розлучення, значить не така вже і безневинна! І ти переживаєш, що тест буде негативним! – гукнув Дмитро. Віка не відповідала і ображений, він поїхав до матері.
– Все правильно, синку. Занадто підозріло швидко вона завагітніла тоді. Ви скільки вже разом і натяку не було. А тут бац та дитина. Та ще не схожий на тебе, – капала Дімі його мати.
Анатолій Борисович вважав за краще не втручатися, хоча теж був сумнів і в його душі. Ну не схожий на них Олег! Зовсім!
За результатами тесту Віка не з’явилася.
Дмитро зі зловтіхою розірвав конверт.
“Не прийшла, значить провину свою відчуває!” – думав він. У кишені пальто задзвонив телефон.
– Ну що там? Як ми й думали? – нетерпляче запитувала Віра Іванівна, впевнена у своїй правоті.
– Тільки розкрив. Ще не дивився, – Діма розгорнув складений листок і пробігся очима за цифрами – ймовірність батьківства – 99,9999% – здивовано промовив він уголос.
– Ось як… – простягла мати – а чому ж тоді не схожий? Може, Вікторія підкупила їх? Давай в інший переробимо!
– Мамо! Ти мені сім’ю розвалила своїми підозрами! Не збираюся я нічого переробляти, скажи спасибі, якщо Віка взагалі мене простить і дозволить із сином бачитися!
Віра Іванівна не встигла нічого відповісти, бо Дмитро вимкнув телефон. Він примчав додому і влетів у квартиру. Дверцята шаф відчинені, половини речей немає.
– Мила, кохана! Вибач мені, прошу! Олежик мій син, тест позитивний! – радісно промовив Дмитро у слухавку телефону.
– Я на розлучення подала, – холодно заявила Віка.
– Та навіщо? Все добре! Повертайтесь додому! Мама моя теж в курсі, вона обов’язково прийме Олега такого, який він є. Ну, не схожий на мене та й добре!
– Я не повернуся до тебе, Дімо. Ти не пройшов тест. Він негативний.
– Який ще тест? Він же показав, що я рідний батько?… — розгублено спитав Дмитро. У квартирі без дружини та сина стало незвично порожньо і не затишно.
– Тест на довіру та батьківство. Ти не пройшов його, Дмитро. Прощай.
Довіра, як папір, одного разу зім’явши, вона більше не буде ідеальною.