– Сину, я вирішила дачу продати. Тяжко вже мені. Раніше батько допомагав, а зараз одна. Ви не хочете займатися городом, хоч я майже весь урожай вам віддаю.
– Оце новини! А куди ж ми дітей привозитимемо? Скоро канікули, ми з Вірою хотіли на все літо їх тобі привезти. А у квартирі у тебе що їм робити?
– На все літо? Вітя, мені важко вже, та й вік немолодий. А онукам готувати треба тричі на день, та не аби що, прибирати за ними.
Вони хоч і підросли, але за собою прибирати не вміють. Та й город, тяжко все це. Григорій допомагав раніше, а одній мені не впоратися вже…
– Мамо, ти почекай, не поспішай. Давай восени подумаєш про продаж. Ми з Вірою хочемо відпочити від них улітку. А в тебе там свіже повітря, краса. Можеш хлопчиків до города, я дозволяю.
– Не сміши. Вони і так нічого не хочуть робити у вас, тільки гуляти, грати в комп`ютері та спати можуть. Вимахали, вже по 13 років, а як діти. А мені їх обмий, нагодуй, та ще й дивись, де гуляють і з ким. Вірочка твоя просила суворіше з ними. На тиждень максимум нехай приїжджають. А дачу я виставлю на продаж, може хтось зацікавиться.
– Ну, мамо, ось так ти з нами? Ми ж розраховуємо на тебе. Віра путівки вже придивляється на літо, у відпустку на місяць хочемо змотатися закордон, грошей підзбирали.
– Синів візьміть, вічно без них їздіть, адже їм цікаво буде.
– Ой, вони поводитися не вміють, проблеми одні.
Увечері Віктор розповів дружині про рішення матері.
– Вітя, та що вона прикидається? Вона ж повністю здорова! Не хоче з онуками сидіти, і це бабуся? І дачу продати – не розумна витівка! Там картопля така чудова росте, малина, помідори! У магазинах таке не купиш!
От і займалася б городом та онуками, що їй ще робити? Куди ми їх дінемо тепер? Я вже втомилася від їхніх витівок! Хоч би ще один був. Догодило ж двійню народити! Ніякого особистого життя!
Ще твоя мама витворяє таке тепер! Нічого не знаю, привеземо хлопців і все! Хай що хоче з ними робить. Я втомилася, хочу відпочивати!
– Віра, вони з батьком разом садили сад, а зараз їй самій важко. Вона нещодавно тільки оговталася після того, як його не стало. Не дай Боже, щось станеться, ти будеш за нею доглядати потім?
– Боже збав! Ще мені за свекрухою не вистачало доглядати!
– А може, до твоїх батьків відвеземо? Внуків рідко бачать, от і наспілкуються вдосталь!
– Ти що, у мама нездужає, тато теж. Їм не можна хвилюватися!
– А моїй мамі можна? Вона і так завжди погоджується, і скільки продуктів передає. А твої ніколи нам не помагали.
– Ну, знаєш, у мене чоловік є, чого вони мають допомагати? Гаразд, розберемося.
Віра вирішила подзвонити свекрусі та поговорити.
– Алло Іванівно, привіт. Вітя сказав, що ви дачу хочете продати? Що, вже зовсім важко? Адже ви міцна жінка, і не старенька ще. Знаю бабусь, які і в 80 років ще пораються на грядках, і нічого. А вам набагато менше.
Та й дітей, куди ми привозитимемо, ви про це подумали? Їм свіже повітря потрібне, природа. Все життя всі відвозять своїх дітей бабусям на канікули. Я так від них утомлююся…
– Вірочка, мені одній город важко обробляти, ви не хочете допомагати, хоча картоплю і помідори любите з грядок. Я хочу пожити собі. Ходити в басейн, гуляти, читати книги, дивитись телевізор. Та й здоров’я підводить.
А онукам я завжди рада. На тиждень можете залишати і у квартирі. Не у всіх бабусь є приватні будинки та дачі. Я й так вам усі ці роки ніколи не відмовляла, хіба не так?
– Ось ви егоїстка! Тільки про себе думаєте! У вас єдиний син, двоє онуків, заради кого вам жити? І, до речі, гроші з продажу дачі, куди думаєте витратити? Ми з Віктором вирішили купити ще одну машину, мені. Бо з однією незручно. Могли б допомогти. Адже вам нічого вже не потрібно.
– А мені ось цікаво, чому твої батьки ніколи не брали онуків на літо, не допомагали фінансово та продуктами? Адже у них магазин свій, дохід непоганий. От і допомогли б із покупкою машини, якщо ви самі не в змозі купити.
– Знаєте що! Не треба рахувати чужі гроші! Вони їх чесно заробили, і це їхнє право, куди витрачати, а куди ні. І не треба порівнювати. Мама нездужає, їй не можна навантаження. А ви в басейн зібралися, значить, не все так погано!
– Так у мене теж здоров’я немає, але я рідко скаржусь. Ми з чоловіком завжди допомагали вам, у всьому!
– Ну, зрозуміло. Допомоги від вас чекати не доведеться тепер. Не хочете, як хочете. Внуків тепер зовсім не побачите!. Живіть собі, і на нас не розраховуйте. Егоїстка!
Пролунали гудки. Алла Іванівна подивилася на портрет чоловіка.
– Чув, Григорій? Я егоїстка, виявляється… Все, що ми з тобою робили для них, було перекреслено вмить! Виростили ми з тобою синочка, називається… Дружина його каже, що хоче, і він слухає.
Без дачі та без грошей не потрібна стала. Я вчиню по совісті. Як вважаю за потрібне. Ти згоден, Григорій? От і добре.
Алла Іванівна продала дачу. Частину грошей залишила собі, іншу віднесла до банку, відкрила рахунок на онуків.
Відвідувала басейн, і навіть записалася на фітнес для людей похилого віку. Вона була рада, що не послухала сина з невісткою та продала дачу.
Син із дружиною образилися, що не дала їм нічого з продажу. Про рахунки на синів вони не знали. Дітей періодично залишали, коли від’їжджали відпочивати, незважаючи на слова Віри, що дітей бабуся не побачить. На тиждень не більше. Алла Іванівна встановила свої правила.
У неї з’явилося багато вільного часу, який вона із задоволенням витрачала на себе. Купила путівку до санаторію, і поїхала відпочити. Життя заграло новими фарбами! Ось така вона егоїстка!
У нашому суспільстві існує стереотип, що батьки мають допомагати своїм дітям, онукам та навіть правнукам до глибокої старості. Знаю випадок, коли батьки збудували синам будинки, вивчили їх, зіграли весілля. Потім допомагали онукам, давали гроші на навчання, телефони та інші радощі життя.
І при цьому відмовляли собі багато в чому, говорячи, я не можу дозволити, треба онуків на ноги поставити ще… А діти та онуки не проти. Звикли вже й сприймають як належне. Ще й образяться, якщо перестануть допомагати.
Як вважаєте, чи правильно це?