Віктор прийшов додому втомлений. Чоловік хотів розігріти вечерю, коли в двері подзвонили. – Мамо? Це ти? – Віктор здивовано глянув на свою маму. – Щось сталося? – І він ще питає? – Мама почала знімати з себе плащ. – Вітя, зізнавайся, ви посварилися з Ганною? – Яка сварка? – здивувався Віктор. – Вона зараз на роботі. – Не обманюй мене! – вигукнула Софія Іванівна. – Я все знаю. – Добре, мамо, я тобі зізнаюся, – Віктор вирішив розповісти, всю правду про те, що вчора сталося

– Мамо? Це ти? – Віктор дивився із здивуванням на свою вісімдесятирічну маму, яка серед тижня несподівано приїхала в гості. – Щось сталося?

– І він ще питає? – Мама почала знімати з себе плащ. – Краще подай мамі капці.

– Так-так, – схаменувся Віктор і поліз у шафу за взуттям. – Звісно. Ось тобі твої улюблені тапочки. І все-таки, що сталося? Ми ж тільки вчора ввечері розмовляли з тобою телефоном. У тебе все було добре.

– При чому тут я? – Софія Іванівна по-господарськи пройшла у вітальню, сіла там у крісло, і пильно подивилася на сина. – Вітя, зізнавайся, у вас з Ганною, відбулася сварка?

– Яка сварка? – здивувався Віктор. – Вона зараз на роботі.

– Я знаю, – кивнула мама, – Але у вас все одно була сварка.

– Мамо, у нас немає жодних сварок, – заперечив син. – У нас все добре.

– Вітя, подивися мені у вічі, – сказала мама. – Зізнайся чесно, вчора, коли ти мені дзвонив, Ганни вдома не було? Чому її не було вдома в таку пізню годину?

– Ні, вона була вдома, – відмахнувся Віктор.

– Не обманюй мене! – вигукнула суворо Софія Іванівна. – Її точно не було.

– Ні, вона була! – упирався син.

– Ні, її не було, – стояла на своєму мама. – Я це точно знаю. Вона на тебе образилася і не прийшла додому ночувати? Так?

– З чого ти це взяла, мамо? – здивувався Віктор.

– Як із чого? Я добре знаю твою Ганну, Вітя. Дуже добре знаю. І якби вона була вдома, я це почула б.

– Яким чином? – усміхнувся Віктор.

– Вітя, ви живете з Ганною вже сорок років, і я не пам’ятаю жодного дня, щоб, коли ми з тобою говорили по телефону, вона не пихкала десь поруч. Я постійно чую, як вона бубонить тобі, що треба говорити, і як відповідати на мої запитання. А вчора… Де вона була вчора ввечері? Чому вона не бубоніла поряд?

– Добре, мамо, я тобі зізнаюся. – Віктор вирішив розповісти правду. – Вчора ми з нею трохи посварилися. Зовсім трошки.

– О, Боже, почалося… – Софія Іванівна картинно взялася за голову. – Почалася…

– Що почалося? – не зрозумів син.

– Ви почали сваритися…

– Мамо, ми не сильно і посварилися. Мені просто набридло, що вона постійно вчить мене жити. І вчора я її трохи поставив на місце. Зовсім трошки. Вона намагалася сваритися, та я показав їй… Вперше за все життя. І знаєш, це спрацювало.

– Що? – Софія Іванівна не вірила своїм вухам. – Вікторе! Не смій так поводитися зі своєю дружиною. Дружина на те й дана чоловікові, щоби вчити його жити.

– Мамо, припини вчити мене теж! – Віктор зробив рішуче обличчя. – І взагалі, що відбувається? До двадцяти років мене навчала ти, потім почала вчити дружина. Це хіба справжнє життя чоловіка? Я що вам, дитина якась?

– Що таке, Вітя? – у мами округлилися і без того круглі очі. – На старості років я дізнаюся, що ти, виявляється, незадоволений не тільки дружиною, а й своєю мамою? Чому ти нічого не говориш про тата? Ти задоволений татом? Чому ти не кажеш про нього?

– Тому що ти тата досі вчиш, як йому правильно жити. Він такий самий нещасний, як і я. Але тепер все, вистачить. Тепер мені нарешті шістдесят, і я починаю жити своєю головою.

– О, Боже, кого я виховала! – вигукнула Софія Іванівна. – Хлопчик дожив до шістдесяти років, і все ще розмірковує як дитина.

– Припини мамо, я вже дорослий! – вигукнув Віктор.

– Який ти дорослий, якщо ти досі не розумієш головного? – заперечила мама.

– І що, на твою думку, головне? – запитав син.

– А те, що якщо ти до шістдесяти років у всьому слухався маму та дружину, то тобі вже пізно ставати самостійним чоловіком. Ти цього не зможеш, – раптом сказала Софія Іванівна.

– Але чому? – здивувався Віктор.

– Тому що твій власний розум вже все… не може приймати самостійні рішення.

– Що? – Віктор запереживав за свій чоловічий розум. – Чому ти так кажеш, мамо?! Ні, ти не права, мій розум зможе все. І якщо ти не віриш, я доведу це тобі.

– Довести можна теорему, а те, що тобі каже мама, це завжди аксіома! – сказала сталевим голосом Софія Іванівна. – І тому припини говорити нісенітниці. Інакше я ображусь, і занедужаю. Не стане мене, і ти будеш винним у цьому. Ти цього хочеш, так?

– Мамо, ну про що ти говориш? – Знов запереживав Віктор, але вже за маму. – Нічого я такого не хочу.

– Ось і помовч. Сьогодні ж скажи своїй Ганні, що ти у всьому винен, і береш свої слова назад. Зрозуміло тобі?

– Ні, мамо, я цього не скажу.

– Не ні, а так! Інакше ти точно станеш винним у тому, що мене не стане. Адже я завжди бажала тобі тільки щастя. Ти зрозумів мене, Вітя?

Віктор важко зітхнув, трохи подумав і сказав:

– Так, мамо.

– Обіцяєш мамі вибачитися перед дружиною?

– Обіцяю.

– От і добре. Розумний хлопчик. А тепер я трохи у вас посиджу, поп’ю кави, і поїду далі. Уявляєш, мій брат Олег посварився зі своєю Інною. Це у сімдесят років. Потрібно терміново привести його до тями. О, що за чоловіки пішли? Думають лише про себе. Тільки про себе…

Софія Іванівна зітхнула і пішла на кухню пити каву.