– Скорочують нас усім відділом. Сказали писати заяву, – Віктор здивував дружину своєю новиною прямо з порога.
Віктор пройшов до дружини на кухню. Чоловік сидів за столом довго, розглядаючи підлогу.
Тамара витерла мокрі руки об фартух і сіла навпроти. Мовчки сиділи ще хвилин п’ять.
– Я тобі казав не треба було Андрійка народжувати, як тепер без грошей, на що жити?
– Що? Що ти таке кажеш! – невірила у почуте Тамара.
Малюк прокинувся в кімнаті і тихо покликав матір.
– Розшумівся тут? Йому спати давно час, тепер знову укладати, – Тамара пішла.
Віктор довго ще сидів, чекав, що дружина повернеться і погодує його вечерею, але та, мабуть, образилася і не поверталася.
Віктор наклав собі в тарілку перетертий суп і довго мішав його ложкою.
Тамара повернулася за годину.
– Чого не лягаєш? Вже половина десятої. І суп це Андрійкові.
Віктор відпустив ложку, яка голосно брязнула.
Віктор переживав, що так вийшло з роботою. Три місяці він ходив колами, щоб потрапити на найбільше підприємство в їхньому місті, а тепер, відпрацювавши сім місяців, коли задумане здійснилося, скорочення.
Було гірко і незрозуміло одночасно. Тамара мовчала. Від цього Віктору було ще важче. Краще б сказала щось, навіть посварилася, вже легше. Але Тамара мовчала.
Вранці вона встала раніше за чоловіка, прикрила двері на кухню і довго розмовляла з кимось по телефону.
– Андрійка домовилася віддати у ясла. А сама піду до перукарні працювати.
– Які ясла? – здивувався чоловік і подивився на маленького сина.
– Добре, поки не знайдеш роботу сиди з ним сам.
Віктор ще раз подивився на сина.
Одного разу, коли дружина пішла у справах на двадцять хвилин і залишила його з сином, Віктор мало не посивів.
– Я не впораюся, – Віктор відвернувся.
– Ось тому я влаштувала сина в ясла. Шукай роботу, – додала дружина і почала готувати сніданок.
Андрійко брязкав ложкою об порожню тарілку, Тамара смажила на сковороді яйця, брязкала посудом, – все це відволікало Віктора від думок.
– Я на роботу, – чоловік відмовився від сніданку та пішов.
Дорогою Віктор розглядав оголошення, вітрини. Йому чомусь здавалося, що він неодмінно знайде потрібне місце зараз, миттєво.
Пройшов місяць.
Тамара вийшла на роботу, Андрійко теж “працював” у своїх яслах, тільки Віктор сидів вдома. Нічого придатного не підверталося.
– В ЖКП двірник потрібен, сходи, – повідомила ввечері Тамара.
– Двірником? Оце ти загнула. Я ж інженер.
– І? Інженер, ти їсти хочеш? Ось, на хліб із супом можна і двірником заробити. І співбесідами ходити можна.
– Снігу навалило, знаєш скільки роботи буде? А ожеледь почнеться навесні? Та знайду я незабаром щось.
– Тобі не догодиш, – образилася Тамара.
Але Віктор так нічого і не знайшов відповідного наступного місяця. Робота сама до рук не йшла.
Якось, роблячи укладання одній з постійних клієнток vip-залу, Тамара набралася сміливості та запитала.
– Ліда Андріївна, а ким працює ваш чоловік?
– Микола? Бізнес у нього… так і в мене також.
– У вас? – Тамара дуже здивувалася. Клієнтка була постійною відвідувачкою різних салонів і, здавалося, вела безцільний спосіб життя.
– Так, чого ти дивуєшся? Ти, ось, Тамара, хороша перукарка, тобі теж потрібна своя справа. Але хватки ділової в тебе нема. А хочеш …, – Тут клієнтка задумалася. – Була в мене ідея відкрити салон, але майстрів добрих знайти не можу. Якщо трьох-чотирьох дівчат збереш – відкрию під тебе точку. І треба буде керуючого мені знайти, на кого оформити це все.
– А в мене чоловік без роботи, – сказала Тамара.
– От і відмінно. Тоді думайте. Через тиждень я на укладку – і поговоримо.
Тиждень Тамара ходила сама не своя, спочатку підібрала відповідальних майстрів із чудовою репутацією, а потім повідомила чоловіка.
Віктор без ентузіазму сприйняв цю ідею, але перспектива отримувати гроші за те, що вважався управителем, взяла гору.
Ліда Андріївна усі організаційні моменти взяла на себе. Вона мала знайомого юриста, який підготував усі папери.
– Так навіть краще, – кивала Лідія Андріївна, – ви з чоловіком будете зацікавлені в тому, щоби салон дохід приносив. Найкраще, коли все в одній сім’ї. Якщо Тамаро все піде добре, другий салон відкриємо.
І Тамара взялася до справи. Вона йшла дуже рано на роботу і поверталася, коли чоловік і син спали. Працювала, потурала вибагливим клієнткам. Салон став приносити добрий прибуток. Лідія Андріївна хвалила Тамару. І рекомендувала всім знайомим і незнайомим людям. За документами все належало іншим людям. Природно, Лідія себе не ображала, забирала 70% прибутку собі.
Доки. Доки Віктор не вирішив, що це його бізнес. Все йшло занадто гладко, Лідія не втручалася в роботу
Гроші закрутили Віктору голову. Користуючись правом підпису, він став брати в банку невеликі суми. Витрачав не замислюючись. Пізніше грошей не вистачало, і він став брати більше і більше.
Тамара схаменулась лише тоді, коли підійшов термін подання звітності.
– Слухай, чого тобі не вистачало? Адже жити почали добре. На слизьку стежку ти встав.
Віктор здивовано глянув на дружину.
– Сидиш вдома, на всьому готовому.
– Ти про що? – здивовано спитав він.
– Про гроші, любий, про гроші, які ти став знімати з рахунку в неймовірних кількостях. Куди ти їх витрачаєш? На одяг чи, може, на жінок? – Тамара почала ходити по кухні, схрестивши руки на грудях.
– Яких жінок? Що ти таке кажеш? Пару разів у ресторан потенційних інвесторів зводив, от і все, – вигадав на ходу Віктор.
– Гаразд. Але я подивилася по виписці, ти береш трохи. Ти думав, ніхто не помітить? Тепер ми Лідії Андріївні винні місячну зарплату.
– Як? – Знову здивувався чоловік.
– А ось так!
Тамара образилася. Вона щомісяця відкладала трохи грошей на хороші інструменти. Вона мріяла відкрити власний салон. Продати бабусину квартиру, що дісталася їй у спадок, і вкласти гроші у свою справу.
– Я більше не буду.
Зараз це його “більше не буду” скидалося на дитячу обіцянку, те, як відповідав Андрійко, а не дорослий чоловік.
Декілька місяців довелося повертати борги. Тамара економила скрізь, де могла, а Віктор чомусь не відчував своєї провини. Вистачило його ненадовго. Через півроку, коли Тамара нарешті підібрала приміщення, яке можна було викупити для салону, Віктор пропав.
Він повернувся за тиждень.
– Де ти був? – дивувалася дружина.
– А ми з товаришами в Карпати їздили на вихідні.
– В Карпати? З товаришами? А як же я, як Андрійко?
– Ти працюєш, Андрійко в садку. Та й що вам робити там?
– Ясно, – кивнула Тамара.
Лідія Андріївна важко зітхала.
– Ось ти поклала Тамаро все на свої плечі. Ось стала як чоловік, навіщо йому працювати, ти мені скажи. А не треба, ти все зробиш і на блюдечку йому принесеш, – Лідія сама і відповідала на свої ж запитання.
– Другий салон – це добре. Це ми обов’язково з тобою зробимо. Але давай, провчимо твого чоловіка. Право підпису я з банку відкликала, тепер він нічого не зможе зняти. Нехай борг, що брав на поїздку, сам віддає. Я йому документик підкину, нібито з податкової, хай крутиться. А ти не втручайся.
Так і вчинили.
Віктор мало не плакав, і кидався з кута в кут, коли отримав повідомлення. Тамара мовчала.
– Дай грошей, я віддам, чесно, – просив чоловік.
– Яких? У мене немає грошей, все вкладено у бізнес, – дивувалася дружина. – Можеш зайняти у тих товаришів, з якими їздив в Карпати.
– Не говори нісенітниці.
– Чому ж. Друзі пізнаються в біді. Ну, або знайди роботу, борг треба віддавати. А ми з Андрійком переїдемо на літо до мами. Мені зручніше з дачі їздити на роботу.
І Тамара з сином поїхали.
Віктор знайшов роботу за тиждень. Не таку високооплачувану, як хотів, але знайшов. До кінця літа приїхав до дружини з сином, привіз квіти, торт та попросив повернутися.
– Банально, – відповіла Тамара, – але квіти взяла.
– Нехай банально, зате від душі. По слизьких доріжках я більше не ходитиму. У мене є сім’я, я забув про це. Вибач.
– Пробачимо татка, га Андрійко?
– Вибачимо! – винукнув син.
– Гаразд, прощаємо, – погодилася Тамара, яка теж скучила за своїм коханим.
– Ідіть до столу, чайник закипів, – покликала мама Тамари і всі пішли до хати.
Іноді, щоб зрозуміти, що доріжка слизька, нею потрібно пройти і обов’язково втриматися.