Василь не сказав Вірі, що сьогодні йому не треба йти на роботу.
Як завжди, о шостій ранку, він прокинувся, поснідав і рівно о сьомій вийшов з під’їзду.
Він неквапливо прогулявся по району і хвилин через сорок повернувся додому.
-Діти, мабуть, уже пішли до школи, а Віра – на роботу, – подумав Василь. – Можна спокійно повертатися додому та лягти виспатися!
У дитинстві Василь так само робив, коли прогулював уроки, щоб мама не знала. Ішов зранку, ніби до школи, чекав, коли мама піде на роботу, і щасливий повертався додому.
Ось і зараз він зробив так само. Тільки тепер він щоб не бачила дружина і діти.
-Годинки так до дванадцятої посплю, – подумав Василь, піднімаючись пішки на восьмий поверх. – Потім пообідаю, посиджу за комп’ютером.
А перед приходом дітей піду погуляю і повернуся додому, як завжди, коли приходжу з роботи, рівно о п’ятій.
Життя прекрасне! Я найщасливіший чоловік і батько на світі! Як добре, коли є діти, за якими доглядає дружина і яка заробляє 30 тисяч на місяць!
Василь спокійно відкрив двері квартири.
-Навіть якщо Віра, чи діти ще вдома – нічого. – Думав Василь. – Скажу, що заслаб і тому повернувся.
Василь зайшов у квартиру і зрозумів, що дітей вдома вже нема, а ось дружина ще вдома!
Двері на кухню були закриті і звідти чувся її голос. Вона з кимось розмовляла!
Василь застиг від здивування.
-Чого це вона досі вдома сидить? На роботу не збирається? З ким вона там розмовляє? По телефону, чи що? Точно, по телефону…
Він хотів було знову піти, але раптом прислухався. Дружина говорила явно про нього!
-Якщо ми одружилися по розрахунку, то я прорахувалася, – голосно говорила Віра. – Він, звичайно, отримав своє сповна. У нього і квартира, і двоє дітей. Усі його мрії і мрії його мами справдилися. І все завдяки мені. А що в мене? Що маю я? Хіба я про це мріяла, коли виходила за нього?
-Оце так, – подумав Василь. – Вона, виявляється, по розрахунку за мене заміж виходила! І ще сміє стверджувати, що і я теж одружився з нею по розрахунку. Цікаво, а який у неї розрахунок був щодо мене?
-На що я розраховувала, запитуєш? – казала Віра. – Думала, що він стане хорошим батьком, дбайливим і розуміючим чоловіком. Розраховувала, що він багато чого досягне, як інженер. Він мені здавався цікавою людиною…
-Можна подумати, що я не такий? – подумав Василь. – Можна подумати, що я не цікава людина, не дбаю і не розумію її. Та я б зараз уже головним інженером був, якби не заздрість колег. Не всі такі рішучі й уперті, як ти, Віро. На Землі є й такі, як я – тихі, скромні люди.
-Ти ж мене добре знаєш, Руслане, – продовжувала говорити комусь Віра. – Я жінка терпляча, і можу витримати багато чого, – продовжувала Віра. – Але з Василем навіть мого терпіння не вистачає. Як від чоловіка і батька – толку від нього ніякого.
Та й на роботі у нього недобре. Грошей не заробляє. Сидить на якійсь дивній посаді на своєму заводі за вісім тисяч на місяць і не збирається нічого міняти. А що йому міняти? Його і так все влаштовує. У мене зарплата велика, чого йому хвилюватися. Ось тому я вирішила піти від нього.
-Піти від мене зібралася? – Василь аж сів на стільчик у коридорі. – Цього мені тільки не вистачало. На що ж я тоді житиму? А головне – де? Хіба до мами переїхати? А хто за цю квартиру буде розплачуватися? Я? У мене й грошей таких нема. Та у мене тепер взагалі ніяких грошей немає. І невідомо, коли будуть, – міркував він.
Ще вчора Василя попросили піти з роботи по-доброму.
Директор так прямо й сказав:
-Вибач, Василю, але такі фахівці, як ти, нам і задарма не потрібні. Так що краще розійтися по-доброму. Бо сам розумієш, можна й по іншому тебе звільнити.
-А за що мене по-іншому звільняти? – сумно поцікавився Василь. – Ніби нічого такого не зробив.
-За профнепридатність, – директор розвів руками. – Поки що тільки за це. Але краще, Василю, якщо ти звільнишся по-доброму. Тож давай, не створюй собі ще більших проблем. Пиши заяву «за власним», і ми вже сьогодні розрахуємося.
-Я згоден по-доброму, – сумно сказав Василь. – Хоча… Я так звик до нашого заводу. Адже я прийшов сюди одразу після інституту.
-Значить, Василю, настав час нам розійтися з тобою, – сказав директор. – Бо сил більше ніяких немає терпіти тебе.
-Ну, якщо немає сил, тоді, звичайно, – зітхнувши, погодився Василь. – Я піду по-хорошому.
Йому навіть дозволили не відпрацьовувати два тижні.
Дружині Василь нічого не сказав. Вирішив, що зранку йтиме, як завжди, а потім повертатиметься додому. Так само, як робив у дитинстві. Він думав, що найближчим часом знайде собі іншу роботу тисяч за десять на місяць, і все буде як раніше.
І ось, треба ж такому статися, що вже першого ж дня Василь випадково почув розмову дружини по телефону з якимось Русланом!
-Піти вона від мене надумала, – міркував Василь, сидячи у коридорі. – Куди ти підеш? У тебе двоє дітей – це раз, а по-друге, голубко моя, йти тобі нікуди. Це у мене тут недалеко мама живе, і я будь-якої миті можу до неї піти. А ось куди тобі податися, я не знаю…
-Я вирішила піти від нього до тебе, Руслане, в якийсь будній день, – говорила Віра тим часом по телефону. – Сьогодні у нас що? Вівторок? Значить, сьогодні і завтра я збираю всі свої речі, а в четвер, зранку, як тільки він піде на свою роботу, а діти до школи, я й піду.
-Оце так! – все більше дивувався Василь. – А дітей на кого залишиш? Повернуться діти зі школи, запитають: Де мама? Що я їм скажу? – уявляв він собі.
-Щодо дітей, Руслане, не хвилюйся, – продовжувала говорити Віра. – Дітей я йому залишу. А що? Він їм не чужа людина, а рідний батько. Я з ними вже майже десять років сама займаюся, ось нехай він тепер із ними й порається. З мене досить. Вирішено! В четвер! Як тільки він піде на роботу, а діти у школу – тільки мене тут і бачили!
-Ох, ти, Віро Миколаївно, – подумав Василь. – І як хитро все придумала. На мене дітей вирішила залишити. Як їй тільки на думку таке спало?
-А що тебе дивує? – казала Віра Руслану. – Що я від дітей відмовляюся? Та я й не відмовляюся. Я аліменти платитиму. Готова половину зарплати віддавати. А це щонайменше пʼятнадцять тисяч на місяць. Думаю з його вісьмома їм на трьох вистачить. А я з дітьми раз на тиждень зустрічатимуся, в кіно ходитимемо, або ще куди, якщо настрій буде. А не буде настрою, то й зустрічатися не буду.
-Ага, а як же, – думав Василь. – Чекай. Знайшла крайнього. Думає, що зі мною так можна. Зустрічатиметься з дітьми вона буде по настрою. І не мрій! Не дочекаєшся.
-Якщо він відмовиться від дітей? – перепитувала Віра в слухавку. – Це вже не мої проблеми будуть. Нехай робить що хоче. А я на розлученні так і скажу, що ніяка я їм не мати. Скажу, що це він і його матуся мене вмовили стати мамою двох дітей, а мені це і задарма не потрібно було. Отож хай тепер удвох і займаються ними. Адже вони так мріяли про це.
-Щоо?! Про це ми з мамою мріяли? – не розумів Василь.
-Про що мріяли? – продовжувала Віра говорити Руслану. – Він про дітей, і щоб будинок був гарний. А вона – про онуків. Ось і отримаєте. І дім, і дітей, і онуків. Все в комплекті. Правда, за квартиру ще не виплачено. Але це вже не мої проблеми. Мені ця квартира не потрібна.
-Так, так, так, – швидко міркував Василь. – Як же вчасно мене звільнили з роботи? Адже, якби не звільнили, я б не повернувся зараз додому і нічого не дізнався. Уявляю, що тоді мене чекало б…
-Що з квартирою, запитуєш? Так за неї ще п’ятнадцять років щомісяця треба віддавати. Отож нехай він і віддає їх…
-І це вирішила на мене залишити! – подумав Василь. – Ох ти ж!
-Чому розлюбила, запитуєш? – продовжувала Віра. – Та він усе можливе зробив для цього.
-Ах так! Значить, це я винен у всьому? Так? – подумав Василь.
-Звичайно, він сам у всьому винний, – сказала Віра Руслану. – Адже ми, як одружилися, так одразу він став якимрсь примхливим. І ще – прийде з роботи, поїсть, навушники надіне і в комп’ютер свій сідає. Ну точно – дитина. Сорок років чоловікові, п’ятий десяток уже пішов. А все з дитинством розлучитися не може.
-Сорок? – застиг від здивування Василь. – Та мені недавно тільки 39 виповнилося!
-Здавалося б, ну візьмись ти за розум, знайди в собі сили! А він – ні! Все в ігри якісь грає. Він так все життя і буде в іграшки гратися, а я сиди з ним? Навіщо мені це треба? Ну, гаразд, двоє дітей – це я сама постаралася. Могла б і не піддаватися на вмовляння. Але третього мені, виходить, що підклали? Так?
-Ах, підклали, – подумав Василь. – Ну, дякую тобі, Вірочко. Мене, виявляється, підклали тобі.
-Та ось, будь ласка, ще: днями зазирнула йому через плече, подивилася, чим він займається в комп’ютері своєму. Думала, що, може, щось серйозне там робить. Так ти не повіриш. В іграшки грає!.
-Навіть якщо у нас з тобою нічого не вийде, Руслане, то нічого, – сказала Віра. – Мені головне зараз це піти від нього. Чи шкодую, що від нього пішла? Так я завжди можу повернутися назад. Впевнена. Він мені що завгодно пробачить і на все погодиться, аби я завжди поряд з ним була.
-Отже, два останні дні тільки й залишилося з ним побути. А в четвер зранку тільки мене тут і бачили. Уявляю його обличчя, коли він дізнається, як я залишила його з двома дітьми. Ну все. Мені пора на роботу. Увечері зідзвонимося.
Василь якомога тихіше вийшов з квартири і побіг вниз, перестрибуючи через дві сходинки. Вибігши надвір, він став за кутом сусіднього будинку і став спостерігати за своїм під’їздом. Віра вийшла хвилин через п’ять.
Василь трохи почекав і повернувся у квартиру. Він швидко зібрав усі свої речі і вже через сорок хвилин їхав у таксі до мами.
Віра повернулася додому невдовзі після від’їзду Василя.
Вона одразу зрозуміла, що її план вдався, і Василь сам поїхав з дому.
-Інакше, – подумала Віра. – Його я б і не виставила.
Вона вже кілька разів намагалася це зробити. Але жодні розмови на Василя не діяли.
-Це мій дім, тут мої діти, ти моя дружина, а я людина відповідальна, і тому нікуди я звідси не піду, – говорив Василь щоразу, коли у Віри вже не було терпіння і вона вказувала йому на двері. – Дітям потрібен батько. Тим більше, що у нас двоє синів. Хто, якщо не я, навчить їх усьому, що треба знати у житті?
А вчора Віра дізналася, що Василя звільнили з роботи. Їй зателефонувала знайома із відділу кадрів. Віра чекала, що Василь хоч щось скаже з цього приводу. Але він весь вечір мовчав, а вранці пішов на роботу, як нічого й не було.
Ось тоді Віра і зрозуміла, що Василь вирішив вдавати, що працює. Вона дочекалася його і голосно вдавала, що ніби говорить з якимось Русланом по телефону.
Добре вивчивши характер свого чоловіка, Віра знала, що стосунки у них не стануть кращими і чоловік вже не зміниться. Тепер Віра щаслива. Але знову заміж не поспішає. Вона радіє безтурботному життю незаміжньої жінки із двома дітьми після розлучення.