Василь одружився. Дружину з сусіднього села взяв. Дівчина красива і працьовита. Завів велике хазяйство. Навіть працівників наймати почав. – Багач наш зовсім зазнався, – говорили про Василя люди в селі. Та не зважав він. Працював багато. А якось Василь раптом помітив у дворі незнайомого чоловіка. Чоловік просто зайшов у двір і тихо сів на ґанку. Василь здивовано вискочив з хати. – Вам кого?! – запитав він чоловіка. – Це ж я! – сказав чоловік. – Не впізнав, чи що? Василь придивився і застиг від здивування

Мати Василька дуже хотіла дівчинку, хотіла, щоб помічниця була по господарству, а з’явився Василь…

Не хотіла вона хлопчика, а все тому, що гульбанять усі мужики в їхньому селі. Батько її гульбанив, дід теж, та й чоловік частенько від біленької не відмовлявся.

У їхній родині грошей майже не було. Та й усе село так жило в ті часи. Натомість сусідка тітка Роза голосила на все село. У неї заощадження були на книжці. В одну мить вони перетворилися на «пшик». А на «пшик», що ж купиш.

І без того порожні полиці в магазині швидко спорожніли, а потім швидко заповнилися. Товари стояли нові, незнайомі і дорогі.

Василько це добре пам’ятав. Часто бігали вони з хлопцями подивитися на імпортні шоколадки та жуйки. Та й решта ходили теж подивитись.

Все розвалювалося. Батько втратив роботу. Усю техніку розпродали за безцінь, а людей звільнили. Потягнулися всі до міста у пошуках роботи.

Добре, що мати ще працювала на фермі, і город був. Так і жили. До весни і ферму закрили, годувати стало нічим.

Зарплату видали поросятами. Що хочеш, те й роби з ними. Хочеш – їж, хочеш – годуй, а можеш і продати. Тільки ось годувати нічим, і ніхто не купить, грошей немає. Думала мати де м’ясо подіти. Чи ж це жартівливе діло – цілих три порося!

А тут якраз приїхала машина, поросят скуповували стали, вірніше вже м’ясо.

У місті люди всілякі є. Багаті й бідні, а їсти всім хочеться. Все село кинулося продавати. А у Василька батько веселий лежить, встати не може ніяк. Довелося просити сусіда…

Сяк-так з матір’ю, обробили одного порося. Мати одразу Васильку шоколадку купила в магазині та печива різного до чаю.

Всі гроші сховала, не дай Боже знайде чоловік, все прогуляє.

Поросят ще й годувати треба. Одна свиноматка. Мати спеціально її взяла замість двох маленьких. Та й вибору особливо не було. Тож має бути поповнення приблизно через місяць.

Василько рано пізнав сільську працю. Стали з матір’ю розширювати загородку, добре що будинок старий, від батьків дістався. Усі будівлі для хазяйства є. Батько мало чим допомагав. Поїхав у місто на заробітки.

-Мамо, а може курей купимо, яйця будуть.

-Що ти, Васильку. Може ще й корову, щоб молоко було. Як ми з тобою вдвох справлятимемося?

-Впораємося.

Мати тоді вперше за життя Василька, подумала:

-Як добре, що не дівчина.

Все поступово почало налагоджуватися. Подвір’я ожило, по двору чинно ходив півень, охороняючи своїх курочок, а за будинком паслася коза. Корову брати не стали, із козою легше.

Мало хто в їхньому селі хазяйство тримав, всі лінувалися. Так хіба кілька курей, та одного порося.

Батько Василя приїжджав рідко, грошей не привозив, а потім і зовсім зник. Шукали. Виявилося, він у сусідній області влаштувався у якоїсь вдови. Мати одразу подала на розлучення. Їй порадили ще й аліменти взяти з нього. Оформили, та що з нього візьмеш. Жодної копійки не побачили.

Після служби Василько повернувся до рідного дому. Мати переживала, що гульбанить син, як і решта мужиків. Його однокласника уже не стало від цього.

Мати на стіл частування різні, біленьку з холодильника дістала.

-А є молоко? – запитав Василько.

-Є, є…

-А це прибери. І щоб я ніколи в хаті не бачив! – раптом сказав син.

-Добре, синку, добре…

Мати зраділа.

-Піду хазяйство подивлюся.

У хату Василько зайшов аж біля півночі.

То дошку яку приб’є, то ще щось, справ багато. Рік без чоловічих рук будинок стояв…

…Минуло приблизно два роки. Василько одружився. Дружину з сусіднього села взяв, дівчина красива та працьовита.

З батьками їй справді не пощастило. Батька давно вже нема, а мати поїхала до нового чоловіка, залишивши Ганну, якій ледь 18 років виповнилось.

Доросла, порахувала мати, сама влаштується. Ганна й улаштувалася. Василько, розширивши господарство, набирав робітників. Йому ті які гульбанять ні до чого. Ганна й пішла на роботу влаштовуватися, жити ж треба.

-Виходу у мене немає, я на будь-яку роботу згодна. Мені дуже потрібна робота.

Ганна працювала добре. А ось решту працівників доводилося часто міняти. Гроші отримають і шукай вітру в полі. Вдруге Василько їх уже не брав.

-Багач наш зовсім зазнався, – говорили про нього в селі.

Та не зважав він. Працював багато. Та й допомагав багатьом. Тільки принцип у нього був: на біленьку не давати ні копійки. Усі про це знали і не просили.

Через рік після весілля Василь раптом помітив у дворі якогось незнайомого чоловіка. Слабий якийсь і худий. Чоловік просто зайшов у двір і тихо сів на ґанку.

Василь здивовано вискочив з хати.

-Вам кого?! – запитав він чоловіка.

-Це ж я! – сказав чоловік. – Не впізнав, чи що?

Василь придивився і застиг від здивування. То був батько…

-Ну чудово. Чого приїхав, згадав про нас. Так ми на тебе вже й не чекали, – сказав Василь.

-Стривай. Я все розповім. Тільки не перебивай. Винен я. Я знаю. Дуже винен. Вибачте мені, недовго мені залишилося. Ось попрощатися приїхав…

-Ходімо до хати.

-Гарно у вас стало, чистенько, багато. Молодець. А я ось не зміг твоїй матері такого багатства дати. А де вона?

-В магазин пішла.

-Ну, це й добре, що без неї. Вона б мене на поріг не пустила.

-Пустила б. Вибачила вона тебе. Я знаю.

-Гроші я тобі привіз. Великі гроші. Візьми, мені вже нічого не треба. Жінка в мене була, велику спадщину отримала і не стало її.

Щодня гроші перераховувала. У неї не було нікого, окрім мене. Дітей Бог не дав. Оце тепер все твоє, – батько взяв великий рюкзак, з яким приїхав, і вивалив на стіл гроші.

-Нічого собі! Гаразд, я вірю тобі. Що мені з ними робити?

-Я тут дізнався господарство у тебе хороше. Може… – батько замовк.

-Дякую… Прямо не знаю… А ти не образишся, якщо я для людей, щось зроблю. Ну наприклад церкви у нас у селі немає, люди у сусіднє село ходять.

-Роби. А мені пора…

Батько підвівся і вийшов. Василько швидко зібрав гроші зі столу в рюкзак, засунув його за піч і побіг за батьком.

Його ніде не було, не міг він так швидко піти. Виглянув на дорогу, та й там не побачив батька. Дивно. Куди він міг подітися?

Загавкав песик. Батька Василь знайшов за будинком на лавці. Він сидів з широко розплющеними очима і посміхався…

Його вибачили… Це головне перед тим, як підеш в кращі світи… Виконав, що задумав і все…

Батька поховали. На його гроші у селі Василь збудував капличку, а все інше передав у дитячий будинок.

Собі не залишив нічого, він заробить сам. Життя ще все попереду…