Валя більше не могла це терпіти. Вона не розуміла, чому Дмитро став так ставитись до неї. Вранці, коли чоловік вийшов на сніданок, Валя сіла перед ним. – Дмитро, що відбувається? – рішуче запитала Валя. – А що тобі не так? – здивувався чоловік. – Відколи народилися хлопчаки, ти дуже змінився, – заявила Валя. Дмитро встав з-за столу, і пішов в кімнату. Валя не розуміла, що відбувається

Валя більше не збиралася це терпіти. Вона не розуміла, чому Дмитро став так ставитись до неї — розлюбив? Сьогодні він знову прийшов пізно вночі і ліг спати у вітальні.

Вранці, коли він вийшов на сніданок, Валя сіла перед ним.

– Дмитро, ти можеш мені сказати, що відбувається?

– Що тобі не так?

Він пив каву і намагався не дивитись на неї.

– Відколи народилися хлопчаки, ти дуже змінився.

– Я не помітив.

– Діма, ми два роки живемо, як сусіди. Ти це помітив?

– Слухай, а що ти хотіла? У будинку постійно розкидані іграшки, пахне якимись молочними кашами, діти вередують… Ти думаєш, це комусь сподобається?

– Діма, але ж це твої діти!

Він схопився і нервово заходив кухнею.

– Усі нормальні дружини народжують одну дитину. Щоб він тихенько грав у куточку, щоб не заважав. А ти одразу двох! Мені мама говорила, а я не послухався — такі, як ти, тільки й можуть, що народжувати!

– Такі, як я? Це які, Дмитре?

– Такі, без мети у житті.

– Але ж це ти переконав мене покинути інститут, бо хотів, щоб я всю себе присвятила сім’ї!

Валя сіла. Помовчавши, вона додала:

– Я думаю, нам треба розлучитися.

Він подумав і сказав:

– Я тільки за. Тільки цур, на аліменти не подавати. Я сам тобі даватиму гроші.

Чоловік розвернувся і вийшов із кухні. Їй би поплакати, але тут із дитячої пролунав галас. Близнюки прокинулися та потребували її уваги.

***

За тиждень вона зібрала речі, взяла близнюків і пішла. Вона мала велику кімнату у гуртожитку сімейного типу, яка дісталася їй від бабусі.

Мешканці були нові, тож Валя вирішила з усіма познайомитись.

З одного боку жив похмурий, хоч і нестарий ще, чоловік, а з іншого — яскрава дама років шістдесяти. Насамперед вона подзвонила у двері до чоловіка:

– Доброго дня! Я ваша нова сусідка, хотіла б познайомитись, купила торт, приходьте на кухню пити чай.

Валя старанно посміхалася. Чоловік окинув її поглядом, потім буркнув:

– Не їм солодкого, – і зачинив перед її носом двері.

Валя знизала плечима і попрямувала до Зінаїди Ігорівни. Та погодилася підтримати компанію, але лише для того, щоб вимовити промову.

– Отже, я люблю відпочивати вдень, тому що вечорами дивлюся серіали, сподіваюся, що ваші діти не турбуватимуть мене своїми криками. І будьте ласкаві не дозволяти їм бігати коридором, нехай нічого не чіпають, не бруднять і не ламають!

Вона говорила довго, а Валя з сумом думала, що життя її тут чекає несолодке.

***

Вона віддала хлопчиків у дитячий садок, а сама влаштувалася туди ж нянькою. Було дуже зручно, вона працювала якраз до того моменту, коли Андрія та Юру треба було забирати додому. Платили копійки, але ж Діма обіцяв допомагати.

Перші три місяці, поки тривало їхнє розлучення, Діма і справді підкидав їм грошей. А ось після розлучення минуло вже стільки ж, але грошей від нього більше не було. Валя вже два місяці не могла заплатити за комуналку.

Відносини із Зінаїдою Ігорівною псувалися з кожним днем. Одного вечора, коли Валя годувала на кухні хлопчиків, туди зайшла сусідка в атласному халаті.

– Люба, я сподіваюся, ви вирішили своє фінансове питання? Не хотілося б через вас втратити електрику чи газ.

Валя зітхнула:

– Ні, поки що не вирішила. Завтра поїду до колишнього чоловіка, щось забув про дітей зовсім.

Зінаїда Ігорівна підійшла до столу.

– Ви все годуєте їх макаронами… ви знаєте, що ви погана мама?

– Я гарна мама! А вам би порадила не пхати свій ніс, куди не потрібно!

Що тут розпочалося! Зінаїда Ігорівна верещала так, що хоч вуха затикай. На крик зі своєї кімнати вийшов Іван, сусід Валі з іншого боку. Якийсь весь час слухав, як Зінаїда Ігорівна сварить Валю, хлопчаків і взагалі все, що бачить довкола, потім розвернувся і втік у кімнаті. Повернувся за хвилину. Кинув на стіл перед Зінаїдою Ігорівною гроші і сказав:

– Затихни. Ось тобі на комуналку.

Жінка замовкла, але, коли Іван зник, прошипіла Валі:

– Пошкодуєш ти про це!

Валя пропустила ці слова повз вуха. Потім виявилося дуже дарма. Другого дня вона поїхала до Діми. Той її вислухав і сказав:

– У мене зараз важкий період, я не можу нічого платити.

– Дімо, ти нормальний? Мені чимось треба годувати дітей.

– Так годуй, я не забороняю.

– Я подам на аліменти.

– Звичайно, подавай, офіційна зарплата в мене така, що ти отримуватимеш сльози. І постарайся більше не турбувати мене!

Валя брела додому та плакала. До зарплати ще тиждень, а грошей майже нема. Але вдома на неї чекав ще один сюрприз — дільничний. Зінаїда Ігорівна написала на неї заяву. Там було написано, що Валя погана мама, а її діти голодні та без нагляду.

Цілу годину дільничний проводив з нею бесіду, а на прощання сказав:

– Я зобов’язаний повідомити опіку.

– Слухайте, про що повідомити? Я ж не робила нічого поганого.

– Такий порядок. Сигнал є, його треба відпрацювати.

Увечері Зінаїда Ігорівна знову прийшла до неї на кухню.

– Отже, люба, якщо ваші діти ще раз потурбують мене вдень, я змушена буду звернутися прямо в опіку!

– Що ви робите? Вони ж діти! Вони не можуть сидіти цілий день на одному місці!

– Дорога, якби ви їх годували нормально, то їм би хотілося спати, а не бігати!

Вона вийшла з кухні, а хлопці тривожно дивилися на матір.

– Їжте, мої хороші. Тітка жартує, вона справді добра.

Вона відвернулася до плити, щоб витерти сльози і навіть не помітила, що на кухню прийшов Іван. У його руках був величезний пакет. Він підійшов до її холодильника, мовчки відчинив і почав завантажувати в нього продукти.

– Іване, вибачте, ви переплутали холодильник.

Він навіть не обернувся. Наповнив холодильник продуктами і мовчки вийшов з кухні. Валя не знала, що й казати.

Після зарплати вона подзвонила до сусіда. Він відкрив відразу, як звичайно похмурий і мовчазний.

– Іване, я вам грошей винна за продукти. Ось п’ятсот гривень, я потім ще принесу, тільки скажіть, скільки.

– Іди, не треба нічого.

І він знову зачинив двері перед її носом. Валя не встигла нічого зробити, бо з кухні долинули верески Зінаїди Ігорівни. Вона кинулася туди — хлопчаки стояли, а Зінаїда Ігорівна кричала, вказуючи на калюжу чаю біля столу.

– Хто виросте з вас із таким вихованням?!

Валя відправила дітей до кімнати, витерла підлогу та повернулася до себе. Вона не розуміла, як далі жити. Хлопчики смирно сиділи на ліжку. Валя присіла поряд.

– Ну, що ви засмутилися? Потрібно трохи потерпіти, я обов’язково щось придумаю, і ми поїдемо звідси.

Хлопчаки притулилися до неї з обох боків, обхопили ручками.

А наступного дня увечері у двері подзвонили. Валя відчинила двері — на порозі стояли дві незнайомі жінки, дільничний та ще якийсь чоловік.

– Здрастуйте, ви до мене?

Одна з жінок суворо подивилася на неї:

– Валентина Сергіївна?

– Так.

– Ми з опіки.

– З опіки? Вибачте, навіщо?

– Дозвольте, ми пройдемо.

Жінки пройшлися кімнатою, зазирнули в холодильник, відкинули ковдру на ліжку.

– Збирайте дітей.

– Що? Ви з глузду з’їхали! Я нікому не віддам своїх дітей!

Андрій та Юра обхопили її з двох боків і вже плакали. Вони не розуміли, що відбувається. Одна з жінок зробила знак дільничному – той підійшов і почав забирати від неї хлопчаків.

– Мама! Мамочка! Не віддавай нас!

Валя боролася як могла. Вона тримала дітей, але все таки не втримала. За п’ять хвилин у кімнаті нікого, крім неї, не залишилося.

Валя піднялася, озирнулася. Вона вийшла з кімнати і попрямувала до дверей Зінаїди Ігорівни.

Коли двері відчинилися, вона накинулася на Зіну, як раптоіхтось схопив Валю, за руку.

–  Що робиш? Кому гірше робиш?

То був Іван. Валя видихнула:

– Мені тепер байдуже… мені все одно взагалі…

Іван відвів її до себе, уклав на диван, дав якусь пігулку. Валя покірно випила. Вона знала, що як тільки Іван відвернеться, вона втече. Вона знала, куди побіжить до мосту. Але голова раптом стала важкою, очі ніяк не хотіли розплющуватися. Валя заснула. Іван вийшов із кімнати і попрямував до Зінаїди Ігорівни. Та сиділа розпатлана за столом.

– Задоволена?

– Ох, Іване… Я ж не думала, що так все… Я думала, налякають, вона й з’їде.

– З’їде? Ось що, щоб усі свої листи сходила забрала. І благай Бога, щоб все обійшлося, бо я можу і не встежити за Валею.

Зінаїда Ігорівна дрібно закивала головою.

Цілий місяць Валя збирала довідки, характеристики. Вона навіть не думала, що це все робитиме — опустила руки, вирішивши, що все марно, нічого не допоможе. Але Іван, такий самий похмурий, похмурий, не давав їй залишатися одній ні на хвилину і весь час підштовхував її. Коли стало зрозуміло, що дітей, можливо, повернуть, Валя начебто прокинулася.

– Іване… Це все завдяки тобі…

І тут він уперше посміхнувся. Сумно так.

– У мене теж були діти… Але я не міг їм допомогти, їх немає вже п’ять років. А твоїм допомогти можна…

У ніч перед тим, як комісія мала ухвалити рішення, Валя ночувала на дивані в кімнаті Івана, як зазвичай останнім часом, але не могла заснути. Іван, схоже, також.

– Іване… не спиш? Розкажи, що трапилося з твоїми дітьми.

Іван помовчав, а потім почав говорити монотонним, невиразним голосом.

– Була в мене сім’я… Дружина, двоє хлопчаків. А я не цінував, думав, що є вони і добре. Після зарплати я загуляв з друзями, прийшов додому скандал влаштував. Дружина зібрала дітей і поїхала до батьків, а по дорозі з ними сталася біда.

Валя встала і підсіла до Івана, взяла його за руку, але він зітхнув і витягнув руку.

– Спи давай. Завтра на комісію, треба сил набиратися!

***

– Валентина Сергіївна!

– Так це я.

– Ось документи, стежте краще за своїм життям, щоб такого більше не повторювалося.

Валя тупо дивилася на папери. Жінка, яка винесла їх, раптом усміхнулася.

– Що стоїте? Їдьте, забираєте своїх…

У Валі підкосилися ноги. Іван притримував її під руку, коли вони стояли в якійсь кімнаті очікування.

– Мама! Мамочка!

Юрко та Андрійко повисли на ній. Вони всі плакали, навіть Іван відвернувся і змахнув якусь смітинку з очей.

— Ну, все, годі плакати, додому поїхали.

***

Життя поступово налагоджувалося. Зінаїда Ігорівна не виходила зі своєї кімнати. Валя за допомогою Івана отримала роботу техніка на тому ж заводі, і тепер могла не рахувати, чи вистачить їй хліба… Звичайно, отримувала вона не багато, але, якщо по-розумному, то на все вистачало. Одне її непокоїло — Іван став зовсім похмурим. А одного разу вона випадково впустила його куртку з вішалки, з кишені випав телефон і засвітився. А на заставці вона – Валя. Вона посміхнулася, взяла телефон і, подумавши, пішла до нього до кімнати. Іван лежав на дивані і дивився в стелю. Він начебто злякався, побачивши її. А Валя присіла поряд:

– Знаєш, Іване, я завжди боялася сказати щось зайве. І дуже багато чого не встигла сказати тим людям, які були поруч. Хтось пішов, комусь ці слова вже не потрібні. Найстрашніше — шкодувати, що ти повинен був сказати, і не встиг…

– Про що ти?

– Просто, якщо ти не можеш, то я спробую. Мені страшно, що ти сміятимешся наді мною, але я спробую. Іване… одружуйся зі мною, га?

Іван довго на неї дивився. Потім взяв її обличчя в руки і сказав:

– Я не вмію гарно говорити. Просто знай, що я все для вас з хлопцями зроблю.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.