Кожна жінка і щаслива і нещаслива по-своєму… Валентина Іванівна змирилася зі своєю долею давно, хоч і вважала, що вона не дуже добре з нею вчинила.
Чоловіка поховала – це була велике життєве випробування. Але вона міркувала розважливо:
– Так, як він був дуже слабий, для нього відхід у кращий світ був полегшенням.
Пережила і це…
Двоє дітей, уже дорослих, онучка Юлечка росла у родині її дочки.
Зять Максим хороший, шанобливий.
Син Андрій одружився. Особливої радості це, щоправда, не приносило Валентині Іванівні.
Невістка Олена була надто запальна, не знаходили вони спільної мови.
Але жили вони окремо від матері, і з дітьми поки що не поспішали, хоча обом за тридцять.
Але вона намагалася підтримувати хороші стосунки з Оленою заради свого сина.
В гостях бувала, щоправда, рідко, як і син із дружиною в неї.
Невістка завжди була чимось незадоволена. У своїй хаті Валентина Іванівна намагалася бути гостинною господинею, а у сина більше мовчки.
Олені зайвого слова не скажи:
– Я сама знаю, самі розберемося, не втручайтеся!
Це були її звичайні відповіді на будь-яке запитання чи зауваження, які Валентина Іванівна давно намагалася не робити.
Так їй вдавалося зберігати спокій і рівні стосунки з Оленою.
Дуже вона сина любила і не хотіла вносити розбрат між ними.
З донькою та її чоловіком було набагато простіше і домовитись, і обговорити важливі питання.
І внучку Юлечку вона любила так, що готова була її забрати на виховання, але батьки не віддавали.
Навіть тоді, коли сталося найгірше, зять Максим не розлучився з донькою.
Сказав, що виховає її сам, а за постійну допомогу завжди дякував.
Не стало дочки Валентини Іванівни… Їхала автобусом, і той опинився на узбіччі…
Як вона пережила це, одному Богові відомо. Зять сам аж посивів. Того дня він не зміг забрати дружину з роботи, бо його машина була на ремонті…
Звичайно, це був просто фатальний збіг обставин, але Максим так і продовжував звинувачувати себе.
Міг би й на таксі по дружину заїхати. А вона відмовилася, працювали у різних кінцях міста.
Юля довго не могла зрозуміти, де мати, що з нею. Пояснили, коли підросла.
Горювала дівчинка, ледь заспокоїли. Тоді й невістка Олена підключилася, почала забирати її до себе іноді.
Але вона завжди поривалася до батька, чи бабусі. Не любила бувати у дядька з тіткою, а чому – нікому не пояснювала…
Сусідки були добрі у Валентини Іванівни. Здружилися всі давно, одна до одної на чай ходили вечорами, а іноді й ігристого візьмуть, погорюють кожна про своє.
І радощі, і прикрощі у кожної були свої. Але разом якось легше було їх переживати…
Не скаржилася вона на життя. Син допомагав грошима іноді, хоч Валентина Іванівна часто й відмовлялася.
Вистачало їй на скромне життя. Тільки подарунків хороших своїм рідним купувати не могла.
На них і збирала, коли син наполягав, щоб узяла гроші.
– Премію я отримав, мамо. Бери давай, – казав Андрій, тож доводилося брати.
Щось собі прикупить, а решту відкладала на подарунки й на чорний день. Раптом що…
Але тут біда й сталася… Тієї ночі вона якраз залишилася ночувати у зятя з онукою.
Юля заслабла, у садок не ходила. Бабуся дивилася за нею, поки Максим на роботі, а ввечері йшла додому.
Але цього разу і зять затримався, і погода зіпсувалася. Злива, холод на вулиці…
– Та залишайтесь у нас. Завтра знову зранку приїжджати, – сказав Максим, а Юля так на бабусю подивилася, що вирішила Валентина Іванівна залишитися.
Наступного дня рано вранці, ще й сьомої години не було, дзвонить їй сусідка:
– Валю, давай бігом додому! Тут таке… Залив тобі водою квартиру Віктор. Ох, що ж діється!
Жінка розгубилася. Зателефонувала синові, той допомогти нічим не міг, на роботу поспішав, має важливу нараду зранку.
Тоді підключилася Олена, взяла вихідний і за пів години була на місці.
Невдоволена, звичайно. Все з наскоку. До Максима насварилася, що він не може зі слабою дочкою посидіти.
– Та я б залишився, які питання. Але мене треба заздалегідь попереджати про такі речі.
Він працював виконробом у будівельній фірмі, і зараз вони мали важливий обʼєкт.
Його присутність була обов’язковою. Інакше затримка здачі і все інше…
– Олено, я прийду, як тільки звільнюся, – сказав Максим, забрав тещу, довіз її до будинку, і помчав на своє будівництво…
…Сусідки вже були в її квартирі, ключ був у однієї з них про всяк випадок. Ось він і став у нагоді. Вони вже викликали когось.
Сусід гульбанив, а потім увімкнув воду у ванній, помитися хотів на ніч.
Але до водних процедур справа не дійшла, заснув, і вода всю ніч лила так, що його квартиру залило, і сусідів знизу…
Жінка, яка під Валентиною Іванівною жила, прийшла додому з нічної зміни, а в неї вся стеля мокра і по стінах тече.
Стала дзвонити їй, а вона двері не відчиняє.
Ахнули всі – у квартиру зайшли, а там води по кісточки, а самої її нема. Про стіни та стелю і говорити нічого. Терміново зателефонували їй…
…І ось стоїть бідна жінка посеред цього озера й плаче. Що тепер із усім цим робити? Ремонт треба капітальний, а меблі?
Диван, матрац на ліжку, ковдра, подушки – все промокло.
А килими? Із чоловіком ще купували, їх тепер тільки й викидати…
– Вам у суд доведеться звертатися, жіночко, – сказали їй представники служб. – Нехай сусід оплачує ремонт і відшкодовує збитки, якщо самі не домовитеся.
– З ким, з Вітькою! – обурилася сусідка знизу. – Ви смієтеся? Він ніде не працює, підробляє де завгодно і все прогулює. Що ми з нього візьмемо навіть через ваш суд?
– Ну, акт ми склали…
З тим і поїхали. Довелося Валентині Іванівні переселитися на якийсь час до сусідки навпроти. У неї теж стеля відсиріла трохи в одному місці, але можна виправити.
Наробив Вітька! Але в метушні вони й не помітили, як він зник, тільки його й бачили.
Зі стелі продовжувало капати. Цілий тиждень майже вогкість усували.
Максим після здачі об’єкта взяв лікарняний догляд за донькою. Подзвонив тещі й сказав:
– Я намагатимусь вирішити питання з ремонтом, допоможу, Валентино Іванівно. Робітників сам знайду, а матеріальний бік треба нам усім разом обговорити, з Андрієм та Оленою.
Через пару днів син із невісткою самі завітали до неї.
Поки Олена в кімнаті займалася шпалерами, ті, що ще залишилися на стіні, знімала їх разом зі штукатуркою, що обсипалася, тихо бурчачи, Валентина Іванівна на кухні розмовляла із сином.
– Ось, Андрійку, Максим пропонує всім разом зібратися й обговорити питання з ремонтом. Я вкладу все, що зможу. Максим теж і робітників знайде. Каже, що всі разом якось подужаємо, меблі висушити можна, правда ж? Як ти вважаєш?
Вигляд у Андрія був зосереджений. Видно, що нелегко давалася ця розмова.
Але він її все ж таки продовжив:
– Вкластися я мушу, так? На чужого дядька. З чого це?
– На якого дядька, синку, ти про що?
– Ні про що, а про кого. Про зятя твого улюбленого. Ми зараз всі скинемось, я, як син, мушу більше дати, це зрозуміло. А ти потім цю квартиру заповідатимеш Юльці, так? А рахуй йому.
Валентина Іванівна оторопіла.
– Та я, начебто, поки що йти в засвіти не збираюся…
– Ну і слава Богу! Тільки нехай майбутній господар її ремонтує. З меблями я допоможу, а в ремонт не вкладатимуся. Тут і вікна, і двері треба міняти.
Бідолашна жінка оторопіла від таких слів, одразу й відповісти що не знайшла. Андрій з гнівним виглядом стояв біля вікна, їй було важко на нього дивитись.
– Не по-людськи це якось, Андрійку! – тихо промовила вона нарешті. – Юля ж мені рідна онука, а тобі племінниця. Максим раптом одружується, кому дівчисько потрібне буде, мачусі? Треба ж про неї подбати заздалегідь.
– Якщо перепишеш квартиру на мене, то я все відремонтую сам, без його допомоги. А якщо на Юльку, то вибач, нехай зятьок розщедрюється.
Доказів у засмученої жінки більше не знайшлося. І все-таки вона сказала:
– Взагалі-то квартиру я хотіла заповідати Юлі і тобі в рівних частках. Але тепер передумала, не ображайся.
Андрій з гуркотом поставив на стіл чашку із недопитим чаєм, натягнув джемпер і вискочив з кухні. Ображений. Додому зібрався.
Валентина Іванівна так і сиділа на стільці, не в змозі зрушити з місця.
Вона почула, як Олена покликала його до кімнати. Прислухатися про що вони говорили не хотіла, так неприємно, так гірко було в неї на душі. І раптом до неї слуху дійшов шепіт невістки:
– Як же ж ти посмів! Матері такі умови ставити, га? Та я ж незлюблю тебе тепер після цього! Хатину батьківську продам у селі, яку ти під дачу намічав собі, і віддам свекрусі гроші. Зрозумів?!
Після цього гримнули вхідні двері, Олена пішла. І як же ж вона зі своєю любов’ю до сина не розгледіла невістку, яке в неї нутро, який характер?
Все ображалася на її тон та закритість. А вона її синочку любому он що влаштувала.
У Валентини Іванівни з очей покотилися сльози. На кухню увійшов син.
– Гаразд, мамо, не плач. Погарячкував я. Поговорю з Оленкою, скажу, щоб батьківський будинок у селі продала. Хотів собі під дачу обладнати, але так вже й бути, ми допоможемо. Якщо Оленка, звісно, погодиться. Зайвих грошей у мене немає, сама знаєш.
– Знаю, – відповіла Валентина Іванівна. – Тільки не грошей, а совісті в тебе немає, Андрійку.
– От, значить, як! – ахнув Андрій. – Я до тебе по-доброму, а ти…
– А я по-поганому. Скажи Олені, щоб не продавала батьківський будинок. Та я й сама з нею поговорю. Йди з Богом.
Ремонт та основні витрати взяв на себе зять Максим, Олена будинок не продала, кредит вони оформили з Андрієм, вклалися. У матері не брали жодної копійки. І ось усе начебто налагодилося, навіть Олена стала м’якшою, терпимішою зі свекрухою.
Але у душі Валентини Іванівни довго ще був неспокій. Як вона спромоглася виховати такого сина? Де прогледіла, що зробила не так?
На ці запитання у неї не було відповіді, а тільки сум материн турбував і неусвідомлене почуття провини, чомусь перед невісткою. Це її, Валентини Іванівни, синок дістався в чоловіки цій жінці.
І, дивлячись, як Олена миє вікна після ремонту, бурчачи і сварячись ремонтників, що заляпали шибки, вона підійшла і сказала:
– Дякую тобі, дочко, за все. І пробач мені, свекрусі, якщо щось не так.
– Та годі вам. Свої ж люди, – відповіла Олена і підморгнула їй з усмішкою…