Симпатична молода співробітниця Вікторія всіляко давала зрозуміти своєму колезі Вадиму, що вона небайдужа до нього.
Проявлялося це у гарних напівусмішках, поглядах, швидкості виконання будь-яких його прохань.
І нарешті у готовності дослухатися до зауважень.
Вадим вдавав, що не помічає її симпатій. Хоча ось уже два чи три тижні думав про неї.
Але що ще гірше, Вікторія почала снитися йому ночами.
Її сині очі, гарна усмішка і красива фігура, саме така, як йому подобалася, не давали йому спокою.
Але він продовжував відганяти від себе ці думки. Ще тільки офісного роману йому не вистачало!
Вадиму здавалося, що його недолюблює начальник. Та й взагалі він людина складна, не любить недисциплінованих та нестаранних співробітників.
Ну, з дисципліною у нього проблем нема, раніше приходить, пізніше йде.
А ось зі старанністю все не так гладко. Його відділ був не на висоті за показниками роботи.
Від графіка іноді відстають, виконану роботу замовники кілька разів повертали на доопрацювання. Але у Вадима була одна молодь у відділі, багато новеньких – їм ще вчитися і вчитися.
Та це не враховувалося:
– Ну, так вчіть, Вадиме! Чому фірма має потерпати від того, що ви недбалий керівник відділу? Принесіть мені останній проєкт, я сам подивлюся, якщо не справляєтесь.
Ну а якщо після таких розмов він ще закрутить роман із цією Вікторією, то тоді вже точно всі їхні недоліки шеф спише саме на це!
– Замість роботи особисте життя тут влаштовуєте в офісі! – скаже він, підвівши брови і насупивши чоло.
Тоді хоч звільняйся. Але це теж у плани Вадима поки що не входило…
Тому стосунки з Вікторією не розвивалися у жодних напрямках, окрім робочих.
А по ній було видно, що вона засмучувалася. На її гарному личку завжди була тінь розчарування, що він не приділяє їй належної уваги.
Гарна дівчина, душевна. Але поки що не до неї…
Чутки все ж таки пішли. І розпустила їх всезнаюча прибиральниця Антоніна, жінка завжди похмура, нічим і ніким вічно незадоволена.
Одній сказала вранці, що вони обоє на роботу раніше прийшли, коли ще нікого не було в офісі, вона ще й прибирання не закінчила.
Іншій – що бачила, як Вадим Андрійович із Вікторією разом із обіду поверталися.
Вічно втомлена, буркотлива Антоніна завжди дивилася на Вадима спідлоба.
Він вважав, що вона його за щось недолюблює, але особливо не переживав.
Чоловік теж був не в захваті від неї.
А ось хороший приятель із іншого відділу, Микола, підтримував колегу:
– Ти з шефом не дуже сварися, він нормальний. Посвариться-посвариться і в суть справи вникне.
Характер, звісно, не дуже, але він же ж начальник. Знайди підхід, та й не лише до нього, га? – усміхнувся він. – Як у тебе з цією новенькою? Усі чекають на розвиток подій!
– Миколо, ти зовсім, чи що?! Який розвиток, яких подій?! Це Антоніна плітки розпустила, а ви слухаєте!
– Ну гаразд, не гарячкуй. Я ж так просто спитав, – примирливо сказав Микола і запросив приятеля після роботи піти на пінне.
Засиділись вони у кафе до закриття, говорили про все, тільки не про роботу.
Микола розповідав про своїх жінок. З однією не пощастило, з іншою, з третього теж не дуже. І переключився на нього, Вадима і звісно ж на Вікторію.
– Хороша ж дівчина. Чого ти тягнеш? Будеш жалкувати.
– Ти звідки знаєш, що хороша? – запитав Вадим. – Краса? Це все не так важливо, Миколо.
– Ну так, розумію, аби людина була хороша. До Антоніни, прибиральниці придивись тоді. Вона самотня. І гарна…
На тому й розійшлися, а думки Вадима знову кинулися до Вікторії і він подумав:
– І чого я й справді, тягну? Така жінка! Запрошу кудись у суботу…
…Наступного дня він прокинувся без настрою. Погода була погана – вітер, дощ…
Осінь показувала своє непривабливе личко, сердилась на те, що на неї не чекали.
Вадим прийняв душ, привів себе в порядок, попив міцної кави і поспішив на роботу.
Раніше прийти не вийде, але хоч би не запізнитися!
Машину вчора він залишив на офісній стоянці, тож викликав таксі.
Чоловік вийшов з підʼїзду і раптом застиг від несподіванки.
Він почув якийсь дивний звук. Жалібний такий…
Вадим озирнувся навкруги і побачив біля під’їзду якусь коробку.
Він зазирнув всередину і очам своїм не повірив.
В ній було цуценя, маленьке, мокре, нещасне…
Вадим не зміг пройти повз. Довго не роздумуючи, він підняв коробку, всю розмоклу і побіг до машини.
Водій став обурюватися – куди, мовляв із собачкою!
– На роботу! – сказав Вадим, і той, бурчачи собі під ніс, що весь салон буде в запахах, таки поїхав.
Вадим погано уявляв собі, що він робитиме з цим цуценям і куди його подіне.
Але вирішив, що розбереться на місці. Спочатку його в сухе місце треба.
Він приніс цуцика у свій відділ, знайшов коробку від паперу для принтера, розмотав рулон туалетного паперу і зробив цуценяті затишне «житло».
Обтер його і поклав усередину.
Співробітники періодично зазирали до нього, але він просив усіх не перейматися.
– Вадиме Андрійовичу, Вікторія затримається сьогодні, вона дзвонила, сказала, що в банк їй треба терміново заїхати, якась проблема з карткою в неї, – сказали йому і нарешті дали спокій.
Цуценя сиділо в кутку, майже не скиглило.
Але ж його годувати якось треба. І тут зʼявився Микола.
– Ну як ти після вчорашнього? – запитав він.
– Слухай, а ти молока не принесеш із буфету? – і Вадим кивнув у куток на коробку. – Нагодувати треба.
– Звідки це? – зморщився Микола. – А запах…
Він закрив ніс і вийшов. Зрозуміло, що молочка не принесе…
І тут на ту біду з’явилася Антоніна, яка мала піти вже.
Але сказала голосно, що перечекає дощ. Дона ходила по відділу з мішком, спустошувала сміттєві кошики, що ще не наповнилися.
Зайшла жінка і у відділ Вадима. Він застиг. Зараз почнеться! Прийшла.
Вона по-хазяйськи підійшла було до сміттєвого кошика, і не встиг Вадим сказати, що той порожній, як Антоніна побачила цуценя.
А те ще зрадливо заскавчало…
– Ох ти, Боже ти мій! Вадиме Андрійовичу, звідки таке диво?
Вона сіла поруч із цуценям, погладила його по спинці.
Вадим відповів:
– Та ось, знайшов вранці біля під’їзду. Хтось підкинув. Голодне, мабуть.
– Так я зараз у буфет збігаю! Принесу йому молочка з хлібчиком! Зачекайте, я миттю…
І вона зникла, а незабаром і справді прийшла з блюдцем.
У ньому було тепле молоко з дрібними хлібними крихтами.
– Їж, їж, маленький, – ласкаво говорила жінка, а Вадим дивувався.
– Ось тобі й «зла»…
Цуценя жадібно попило молока, лягло і прикрило очі.
– Хай поспить, – сказала Антоніна пошепки і теж пішла.
Вадим нарешті зайнявся справою, благаючи Бога, щоб шеф, чи ще хтось не навідався до нього.
І тут в офісі з’явилася Вікторія. Усміхнулася йому і поцокала каблучками на робоче місце. Потім глянула на себе в дзеркальце, поправила зачіску і попрямувала до Вадима.
– Вибачте за запізнення, Вадиме Андрійовичу, з карткою були проблеми…
– Я в курсі, йдіть працюйте, – сказав Вадим тоном начальника, але тут пискнув його підопічний, і дівчина побачила коробку в кутку.
– Це що у вас там? – запитала вона, зморщивши носик. – Собачка?!
– Ну, поки що цуценя, на вулиці підібрав…
– Ви серйозно? Підібрали і прямо в офіс принесли? А якщо в нього щось там є? Блохи… Їх потім не виведеш!
Почали підходити інші співробітники, перемовлялися тихо, але напруження відчувалося.
– Краще б у роботі так добре розбиралася, як у цуценятах, – прокоментував хтось, і Вікторія, різко розвернувшись, пішла на своє місце.
І тут – о, Господи! – На порозі з’являється сам шеф! Всі одразу ж розбіглися по робочих місцях при його вигуку:
– Що тут у вас відбувається?
– Навіщо я притягнув цуценя на роботу? Краще б до мами відвіз. Але тоді спізнився б! – промайнуло у Вадима в голові.
І тут уже не заскавчав, а загавкав песик. Тоненьким, але впевненішим голосом, аніж раніше.
Вадиму стало жарко, коли шеф впевненою ходою ступив до його столу і зазирнув через плече, у той самий кут, де тулилася тваринка.
– Це що ще таке? – навіть не строгим, а скоріше здивованим голосом спитав шеф.
Вадим, не підводячи голови, пояснив, що знайшов цуценя на вулиці, що змерзне під дощем.
Часу завезти мамі не було, довелося взяти з собою.
– Шкода, що Антоніна вже пішла, я міг би її попросити… не подумав… – виправдовувався Вадим.
Шеф якось дивно глянув на нього і раптом сказав:
– Ну ось що, Вадиме Андрійовичу. У вас там переробки скупчилися. Давайте, беріть вихідний і їдьте зі своїм підопічним додому. Термінового нічого сьогодні немає, впораються тут і без вас. До ветеринара треба було б звозити, перевірити. Жива істота все ж таки…
В офісі стояла напружена тиша, коли шеф пішов.
Вадим вимкнув комп’ютер, забрав коробку з цуциком, попрощався з усіма і попрямував до ліфта.
Двері його вже зачинялися, коли він побачив Вікторію, яка здалеку махала рукою і просила почекати.
На обличчі було написано, що вона хоче щось йому сказати…
Але Вадима це вже не цікавило. Він дочекався, коли двері м’яко зачинилися і зі спокоєм у душі почав спускатися вниз.
З коробки на нього дивилися очі-ґудзики, такі довірливі, дитячі…
А він думав про те, як пізнаються люди, повертаються своїми найнесподіванішими сторонами в такій, здавалося б, дрібній життєвій ситуації.
Але саме в ній ти й розумієш, хто є хто, і що кожен із себе являє.
Але найголовніше – питання з Вікою вирішилося саме собою.
Про неї тепер можна не хвилюватися і забути про свої переживання.
Добре, що він не встиг запросити її на побачення…
Велика вдача!