Марина сумна стояла на цвинтарі. Були поминки її чоловіка…
Вона не чула, як подруга Галя кликала всіх іти до машин. Усі пішли, а вона залишилась одна…
Жінка сіла і торкнулася рукою фотографії Андрія.
Очі бачать, що його більше немає, а серце не хоче вірити. У душі порожнеча…
Вона згадала, як він робив їй пропозицію. Легка посмішка торкнулася її губ.
До Андрія Марина двічі була одружена. І обидва рази невдало.
Її перший чоловік Сашко виявився невиправним ловеласом. Вона втомилася чекати на нього з чергових пригод. Розлучилися.
Другий чоловік Ігор любив компанії і обов’язково з застіллями. Коли чоловік почав дуже гульбанити, Марина подала на розлучення.
Дітей Марина не мала. Тому від розлучень ніхто майже не переживав. Але після другого розлучення Марина зневірилася у чоловіках.
Вірна подружка Галка вмовляла її:
– Маринко, ти ще дуже гарна жінка. Тобі лише тридцять п’ять. Виглядаєш, як лялечка! Озирнись, життя продовжується!
Марина тільки посміхнулася у відповідь і зітхнула.
Тим не менш, скоро все справді змінилося.
Через кілька місяців до них у відділ прийшов новий співробітник. Юрист Андрій одразу сподобався Марині. Спокійний, ввічливий, але зовсім не сучасний. Інші кар’єру роблять, перед начальством вислужуються, а він, як не від цього світу. Живе в однокімнатній квартирі, одягається скромно та весь вільний час читає.
Він провів її додому, і виявилося, що вони сусіди. Так і зблизилися непомітно. Ще через місяць Андрій зробив Марині пропозицію. Вони одружилися.
Обміняли дві свої квартири на трикімнатну та купили машину. Марина тоді отримувала набагато більше за Андрія і нічого не шкодувала для сім’ї.
Організувала сучасний ремонт, обставила квартиру дорогими меблями, все це обійшлося недешево. Їй хотілося влаштувати їхнє гніздечко не гірше аніж у інших.
Марина одразу зізналася чоловікові, що не матиме дітей. Переживала, що він піде. Але Андрій, здавалося, навіть не засмутився. Обійняв молоду дружину за плечі і сказав:
– Марино, нам добре і вдвох. А захочеш дітей, візьмемо з дитячого будинку.
Марина заспокоїлася. Вона така щаслива з чоловіком, що десять років спільного подружнього життя пролетіли, як один день.
Лихо прийшло несподівано. Андрій занедужав. Все йшло дуже стрімко.
Марина не відходила від його ліжка і все сподівалася виходити його.
Не скупилася на дорогі процедури, найкращих лікарів, але нічого не допомогло. Чоловіка не стало…
У сорок п’ять років Марина залишилася сама. Після щасливого, сповненого любові і турботи чоловіка життя, тепер знову доведеться звикати до самотності.
Вона сумувала за чоловіком. Після роботи приходила додому і лягала на диван.
Марина лежала, повернувшись до стіни обличчям. А в руках светр чоловіка, він пахне Андрієм… Сльози текли по щоках, і все втрачало сенс…
Подруга Галина намагалася відволікти її від переживань. Говорила безупинно, тягнула в кафе, в кіно, але нічого не допомагало. Марина до всього була байдужа…
…Марина лежала на дивані і дивилася в одну точку. Раптом пролунав дзвінок у двері.
Жінка знехотя встала з дивана і пішла в коридор відчиняти.
– Знову Галя розважати мене прийшла, – сумно бурмотіла вона про свою подругу.
Марина відкрила двері й застигла. На порозі стояла якась незнайома жінка.
Вона була в модній синій сукні і зверхньо дивилась на Марину.
– Здрастуйте, мене звуть Рита, – почала жінка з порога. – Ми з вашим Андрієм зустрічалися ще в інституті. Потім розлучилися. А мені тоді зробив пропозицію Віталій…
Марина нічого не зрозуміла і здивовано кліпала очима.
– Що ви таке говорите?! – запитала вона. – Навіщо мені знати всі ці нісенітниці?
Модна пані дістала невеликий альбом з фотографіями і розкрила його.
– А ось чого! – сказала Рита і показала пальцем на один зі знімків.
Марина глянула на фото й очам своїм не повірила! На фото були два хлопчики років семи… Точна копію її Андрійка…
На неї просто дивилися два Андрія, така була схожість.
У душі все перевернулося, а в голові промайнуло:
– Як так? Чому чоловік не сказав, що має дітей? Я ніколи не заперечувала б їм зустрічатися. Чому він стільки років мовчав?
Її думки зупинив голос Рити.
– Це щоб ви розуміли, до чого я веду, – пояснила Рита.
– То ви по спадщину? – здогадалась Марина.
– Саме так! – погодилася та.
– Але чому Андрій ніколи не говорив про своїх дітей? Не розумію, – міркувала вголос Марина.
– Справа в тому, – сказала Рита. – Що я не сказала йому, що вагітна? Він не знав про синів. А Віталій був їм чудовим батьком. Діти вважали його татом, і не знали про свого рідного батька, поки… Пів року тому чоловіка не стало. Я продала компанію чоловіка, але гроші швидко закінчилися. Коли я дізналася, що Андрія не стало, то вирішила знайти його вдову.
Марина мрійливо дивиться на фотографію і посміхалася. Вона думала:
– Які гарні! Якби Андрій знав, ми вихідні проводили б разом. Я б…
– А в Андрія був заповіт? – зупинила її думки Рита.
– Ні. Звісно, ні, – відповіла Марина.
Рита полегшено видихнула і повеселішала.
– Я в цьому й не сумнівалася, – незворушно сказала вона. – Він завжди був недолугий.
– Ніякого заповіту не було, – квапливо заговорила Марина.
Думки повернули її у спогади про чоловіка.
– Андрій не збирався йти… Ми обоє сподівалися, що він видужає, – вона опустила голову, ховаючи сльози, що виступили на очах. – Все сталося надто швидко. Я розбирала речі чоловіка і всі його документи. Там точно нічого немає…
– Я, як юрист, попереджаю, що доведу право моїх дітей на спадщину! – строгим тоном заявила Рита. – Навіть не сумнівайся, що твоя квартира буде поділена.
– Я готова ділитися… – зам’ялася Марина. – Це ж діти Андрійка. Вони прямо його копія…
– Не вийде! Не намагайся мене обманути, вдаючи, що ти така добра, – несподівано сказала Рита. – Я спадок дітям відсуджу!
– Я й не збиралася вас обманювати, – виправдовувалась Марина. – Я готова продати квартиру і поділити гроші на трьох.
– І що? – розреготалася Рита. – Переїдеш у квартирку за містом? Так я тобі й повірила! Днями тобі прийде лист від юриста.
– Який суд? Навіщо? Я ж не заперечую…
– Так буде надійніше! – попередила Рита і розвернулася. – Побачимось у суді, – сказала вона наостанок і швидко пішла вниз по сходах…
Марина повернулась додому і довго ходила, як уві сні. Все обмірковувала новину про дітей Андрійка.
Дзвінок Галини повернув її у реальність. Марина все розповіла подрузі.
– Так! Я зараз приїду! – сказала Галя і поклала слухавку.
Через пів години подруга вже охала, розмахуючи руками і розходжуючи по квартирі Марини.
– Ти зовсім, чи що? – говорила Галина. – А якщо це обманщиця, а ти їй квартиру вирішила віддати. Ти хоч розумієш?
– Як ти не розумієш, Галю, – зітхнула Марина. – Я не можу залишити його дітей без спадщини. І взагалі…
– А якщо це не його діти? – заперечила подруга.
– Якби ти бачила їх фотографії, ти б так не говорила. І взагалі… – Марина взяла Галю за плечі і зазирнула їй в очі. – Я не можу тут більше бути. Тут все нагадує мені про нього. Цей диван, де ми сиділи, обійнявшись, дивилися телевізор. Цю кухню, де разом снідали та вечеряли. Тут все просякнуте ним. Я не можу і не хочу тут жити.
– І ти готова виїхати з шикарної квартири в центрі в якусь хатину за містом?
– Мені все одно де жити! – заявила Марина. – Аби його діти були щасливі. Я одна. Мені багато не потрібно.
– Ти блаженна! – сказала Галя. – Поставила на собі хрест і готова піти в монастир після того, як чоловіка не стало. Я тебе не кину, подруго! Разом підемо в суд…
…І дійсно, через два тижні прийшов лист від юриста. Галина відпросилася з роботи та пішла разом з Мариною.
Вони прийшли перші. Сиділи в коридорі і мовчки, роздивлялися відвідувачів, що снували туди–сюди.
Нарешті масивні двері відчинилися і їх запросили зайти.
Галина взяла подругу за руку, і вони зайшли в залу суду. Тієї жінки, яка претендувала на спадщину, ще не було.
Через кілька хвилин з’явилася жінка похилого віку з двома хлопчиками.
– Ось, ось вони! – зашепотіла Марина. – Глянь, які вони схожі!
– І справді, – погодилася Галина й насупилась.
Засідання не починалося, чекали на позивачку. Але її все не було. Суддя читала документи і нервово дивилася на годинник.
Несподівано задзвонив телефон у літньої жінки, яка прийшла з хлопчиками. Вона квапливо взяла його і… Голосно ахнула!
Потім вона нерішуче підійшла до столу судді.
– Це… Ви маєте знати… – бурмотіла шось жінка.
Суддя довго слухала і кивала. Потім подивилася на дітей, всіх відвідувачів і промовила:
– Засідання суду скасовується у зв’язку з тим, що не стало позивача – Маргарити Іванівни. Всі вільні.
Марина й Галя ще якийсь час сиділи, зовсім нічого не розуміючи. Тільки хлопчики раптом заплакали в один голос, а літня жінка почала їх втішати.
Марина й Галя підійшли до них.
– Ви, мабуть, мама Рити? – запитала Марина. – Я вам співчуваю. Чим я можу допомогти?
– Ні! Я нянька, – сказала жінка. – Мені заплатили тільки за кілька годин, щоб я побула з хлопчиками… Я мушу йти…
…Так Мишко і Сашко опинилися в квартирі Марини. Не одразу звісно. Згодом вона оформила опіку на хлопчиків і зайнялася їх вихованням. Не могла вона допустити, щоб діти Андрія жили в дитбудинку…
…Роки летять швидко. І п’ятнадцять останніх років пролетіли для Марини непомітно.
Михайло та Олександр отримали дипломи й одружилися.
Тепер вони живуть усі разом у великому будинку.
Під’їхала машина. Літня жінка скинула плед і встала радісно посміхаючись. Їй назустріч ішли сини…
– Мамо, ми приїхали! – сказав Михайло, простягаючи до неї руки для обіймів.
– Мамо, прохолодно, а ти знову чекаєш нас на вулиці, – пробурчав Сашко і поцілував її. – А де наші дружини?
– Вони там, на кухні щось готують, – радісно усміхнулася Марина. – А я їм не хотіла заважати…
…Ось такий сюрприз отримала Марина від чоловіка, після того, як його не стало…