В липні Тетяна Василівна збиралася, як завжди, в Київ, до внука. – Подзвонила колишній невістці, запитала що купити – хлопчикові в цьому році в школу йти. – Ну й кажу, через тиждень чекайте, приїду, а у відповідь такее.. Я так і сіла!..

-Ну на таких умовах я до онука не поїду, – засмучено говорить подрузі Тетяна Василівна, – мало того, що я гроші на поїздку витрачаю, подарунки хлопчикові везу, так ще і це тепер! У мене всього лише пенсія, звичайна, мінімальна пенсія.

-Так нехай син тобі профінансує, – радить подруга, – його ж дитина, в кінці кінців.

-У сина своя сім’я, – хитає головою Тетяна Василівна, – ну один раз він мені грошей виділить, а потім його невістка заспіває: іпотека, дитина. Він аліменти Марині платить, та ще й зверху надсилає на її вимогу. То на те, то на це. Ще й спонсорувати мої поїздки? І, головне, Марина наче спеціально мене від Іванка відлучає, ось що прикро!

Тетяна Василівна живе в маленькому місті. 8 років тому її єдиний син Володимир, одружився з Мариною. Невістка була зі столиці, жили з чоловіком в іншому містечку, а через два роки Марина залишила чоловіка.

-Родити ледве довезли, – сказала Марина, – з дитиною якби щось – швидка не встигне. Тебе я зовсім не бачу, подруг тут у мене немає, вийти нікуди. Я хочу назад в столицю.

-Син тоді і сказав, – розповідає Тетяна Василівна, – поїдеш – можеш не повертатися. Вона і поїхала, на розлучення сама подала, у неї батьки забезпечені, підтримали, та й Володя грошима допомагав.

Перший час після розлучення колишня невістка жила з батьками, Тетяна Василівна раз на півроку намагалася приїхати в Київ, до єдиного онука. Проти цих візитів не заперечували ні Марина, ні колишні свати. Навіть, коли з різницею в півроку сватів не стало один за іншим, для колишньої свекрухи нічого не змінилося.

-Квартира трикімнатна, – продовжує жінка, – приїжджала на тиждень, з Іванком гуляла, та й сама могла по Києву пройтися, я ж там вчилася колись. Марина не була проти: приїжджайте, залишайтеся, мені на допомогу.

Тетяна Василівна на ці поїздки збирала гроші. Так і жила: від візиту до візиту. Економила, вигадувала, щоб приїхати до онука з подарунками і гостинцями. Так тривало до цього літа.

-Син мій через 3 роки після розлучення одружився знову, – каже Тетяна Василівна, – з того містечка переїхав по роботі. Тепер живе у великому місті. Але від мене все ж далеко. Так що Володимира я бачу рідко, раз на рік він до мене приїжджав з дружиною, в цьому році не приїде – дочка народилася.

Свого сина Володимир за цей час бачив рази 2. Марина, яка не заперечувала проти приїзду колишньої свекрухи, Володимира вдома не приймала, він бачив хлопчика проїздом через столицю.

-Син тебе не пам’ятає, не знає, – висловлювала претензії колишньому чоловіку Марина, – твоя мати і та частіше бачить онука, ніж ти. Завів нову сім’ю? Прекрасно, то не катайся, не мотай мені нерви, не вноси сум’яття в голову Іванка.

-А коли йому їздити? – виправдовує сина Тетяна Василівна, – у нього робота. Марина ж знала, за кого заміж йшла, в свій час. І в розлученні не син винен, а вона, просто не витримала там жити. Не всяка здатна, жити в глушині, на валізах. Так то. Зрозуміло я їй не висловлювала нічого. Зустрічала вона мене завжди привітно, Іванко мене чекає, ми ж з ним і по відеозв’язку тепер спілкуємося, Володя телефон для нього купив хороший.

Цього літа Тетяна Василівна збиралася, як завжди, в Київ, до онука. Подзвонила невістці, запитала, які розміри в онука, що купити, адже хлопчикові в цьому році в школу йти.

-Ну і кажу, через тиждень чекайте, приїду, – хитає головою Тетяна Василівна, – а у відповідь – відмова.

-Знаєте, це тепер незручно, – сказала колишній свекрусі колишня невістка, – я зійшлася з чоловіком, ми розписуватися збираємося, так що візит колишньої свекрухи не надто доречний. Ви, якщо хочете, приїжджайте, але зніміть собі готель.

-Я так і сіла, – каже Тетяна Василівна, – готель! У Києві, на тиждень! У мене ж квитки на руках туди-назад. Звідки у мене гроші ще й на готель? У мене пенсія мінімальна. Хостел? З туристами? Стара я для таких пригод. Та й навіщо? У квартирі в Марини місця мало? Або її майбутній чоловік не знає, що у неї дитина від першого шлюбу, колишній чоловік, колишня свекруха, бабуся цієї самої дитини?

Але Марина залишилася непохитною: у нас сім’я, ви – зайва. Онука бачити я вам не забороняю, але в будинку у себе приймати не буду більше.

-Я говорю, добре, що поїзд, а не літак, давай я зворотні квитки здам, візьму зворотні квитки на себе і на Іванка, заберу його на місяць-півтора, до школи привезу. І то дешевше обійдеться, ніж готель знімати?

-Ні, хлопчик ще занадто малий, щоб його кудись відпускати, та й даремно Ви вважаєте, що це дешевше обійдеться, – відповіла Марина, – без образ, Тетяно Василівно, я вас дуже поважаю, але я свої умови поставила. Приймати їх чи ні, це ваше рішення.

-Ну раз так, – каже Тетяні Василівні приятелька, – то вже могла б ти до Вовчика свого звернутися. Потім би щось придумала, а в цей раз вже з’їздила б, раз налаштувалася.

-Не буду, все, – відповідає Тетяна Василівна, – тиждень ревіла, потім вирішила: так, значить так. Буду з Іванком по телефону спілкуватися, але на невестчиних умовах в Київ не поїду. Хоче вона, щоб у хлоп’яти жодної бабусі не залишилося? Так тому і бути. А я теж гордість маю, на вокзалі ночувати, щоб онука побачити – не хочу. І у сина просити гроші не буду.

-Так напевно новий її чоловік поставив таку умову, – припускає подруга, – оце ж, га? Дорослі з амбіціями, а постраждає маленький хлопчик, який бабусю не побачить.

-Значить так, – погоджується Тетяна Василівна, – тільки не моя в тому вина…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.