Проживши у шлюбі чотирнадцять років, Тетяна й Микола весь цей час сподівалися на диво.
Все було гаразд, але дітей у них не було…
Спочатку вони начебто особливо не засмучувалися, але з часом бажання мати дитину ставало все сильнішим і сильнішим, причому в них обох одночасно.
Було невдоволення з боку чоловіка, а Тетяна дуже переживала через це.
А останнім часом Тетяна відчувала, що вони близькі до розлучення як ніколи. Вже й не вірилося їй, що можна щось виправити.
Наодинці з собою після чергової сварки з чоловіком, вона думала й згадувала:
– А були ж часи, коли все було інакше… Ми любили один одного і вважали, що ми єдине ціле назавжди. Ніщо й ніхто нас не розлучить. Але так буває в житті…
…Проживши дев’ять років, вони вирішили провести обстеження щодо народження дитини. І коли чоловік у білому халаті, ховаючи очі, зробив висновок, що дітей не буде, Тетяна з Миколою пообіцяли один одному, що боротимуться!
Тому що лікар все ж трохи їх обнадіяв. Всього на сім відсотків…
– Скажу вам, що у вашому випадку може статися диво, але за статистикою – це лише сім відсотків, – сказав лікар. – Можливо ви потрапите до цієї статистики. У житті все може статися…
– Неодмінно станеться, бо з ким ще, якщо не з нами?! – впевнено відповів Микола.
…З того часу минуло п’ять років. За ці роки вони вже майже втратили віру й надію, і вирішили, що чудес не буває.
Тепер Тетяна з Миколою все частіше мовчали удвох і не дивилися один одному в очі, не порушували тишу в квартирі, навіть ступали тихо, наче ходили по тонкому льоду.
Сварки ставали все частішими.
У Тетяни вже стало звичкою купувати тести, в які вона щоразу з надією вдивлялася. Але на жаль… І слова лікаря: «Треба вірити до кінця» – вже ні про що їй не говорили.
Нещодавно вони знову посварилися, а привід був зовсім незначний.
Але хоч виплеснули все накопичене.
– Схоже розлучення неминуче, – подумала Тетяна. – Я вже й згодна взяти малюка з дитбудинку, але Микола чомусь проти… Він сподівається і чекає, що ми таки потрапимо у ці сім відсотків!
…Наступного дня після сварки, Микола приїхав додому, сів на диван, і якось дивно глянув на Тетяну.
– Все, дружино! – сказав він. – Все мені вже набридло! Все чекаємо й чекаємо, а чого чекаємо хоч? Втомився я… Пиши завтра заяву на відпустку і поїдемо з тобою в село. Там повітря свіже, величезне озеро, ліс, риболовля…
Тетяна не чекала від чоловіка такої пропозиції. Вона вже думала про розлучення. А тут таке!
– Добре, я згодна! – радісно відповіла вона.
…Батьків Миколи не стало рано. Пішли один за одним і залишили у спадок невелику, але затишну й доглянуту хатину в селі поряд із озером, яке починалося ледь не одразу за городом, тільки трохи пройти вниз.
Село невеличке, і природа ну дуже гарна!
Микола закинув валізи і сумку в багажник машини і вмостившись на сидінні, глянув на Тетяну з якимсь пустотливим вогником в очах.
Тетяна відзначила, що давно не помічала такого погляду в чоловіка.
А ще через три години вони потрапили у зовсім інший світ, опинилися в «країні чудес» після запорошеного міста, після жарких вулиць.
Вони повернули з дороги до села. Перед ними були поля і луки з різнотрав’ям, з ромашками й волошками.
Під’їхавши до хати, вони зупинилися й зайшли на подвірʼя. Біля паркану стояла стара липа, розкинувши свої величезні гілки і дарувала свою тінь і прохолоду, яка була дуже до речі.
Тетяна оглянула все, поки Микола переносив речі з машини в хату.
Навколо, де тільки можна росла висока трава і квітучі польові квіти.
Одразу за будинком був город, на якому вже давно ніхто й нічого не садив.
Він зовсім заріс волошками й ромашками, а далі за городом виблискувало велике озеро.
Все дихало, жило, цвіло, буяло й пахло…
– Тетяно, ходімо на озеро, спека, так і хочеться пірнути у воду!
– Ну зараз, я деякі речі розкладу, перекусимо і спустимося до озера, – відповіла дружина.
На березі не було нікого. У селі мешканців мало, тим паче дуже спекотно.
Вони посідали біля води на теплому піску, насолоджуючись незвичною тишею.
– Ну давай покупаємось, – запропонував чоловік.
– Ох, а я навіть купальника не взяла! – раптом схаменулася Тетяна.
– Ну і що, я теж! – засміявся Микола. – Тут нікого немає… Тиша і безмовність, ходімо.
Тетяна зайшла у воду. Вода була тепла, особливо біля берега.
Після купання в озері вони повернулися на подвір’я, тримаючись за руки.
Давно вже Тетяна не відчувала такої близькості до Миколи, як втім і він. Зайшовши на подвір’я зі сторони городу, Микола раптом обернувся й остовпів від побаченого.
– Тетяно, дивися, а в нас нові сусіди! І як це одразу я не помітив? – чоловік показав рукою на дах, де були справжнісінькі лелеки, які звили там гніздо! – А з боку хвіртки не видно, мабуть через липу, що розрослася…
– Ух ти! Ось це так! Яка краса! Кажуть – це хороша прикмета, – раділа Тетяна, а сама дивилася на чарівну усмішку чоловіка, яку вже давно не бачила.
Лелеки, не звертаючи уваги на них, поралися у своєму гнізді.
Микола й Тетяна, як діти раділи птахам, чомусь їм було дуже приємно їх бачити.
– А ось цікаво, чому вони обрали саме нашу хату? Мені дуже хочеться вірити в те, що це не просто так, – запитав Микола, дивлячись на дружину.
– Не знаю, і справді, це якийсь знак. Напрочуд гарні птахи, – тихо промовила дружина.
– Я десь читав, що лелеки – вільні птахи, і самі обирають де робити гніздо. І вони несуть людям радість і щастя. Своє гніздо вони використовують кілька років, з кожним роком повертаються. Уявляєш, які вони хазяйські й сімейні?! – посміхався Микола.
Вони зайнялися прибиранням у будинку.
Лелеки швидко звикли до них, і присутність людей їх не бентежила.
Тетяна вимила вікна й підлогу в будинку, Микола витяг половички і струснув їх.
Вона застелила високе ліжко своїм постільним, яке передбачливо взяла з дому.
– Миколо, як чудово, яка краса, і чому ми раніше не приїжджали сюди? Ти навіть не уявляєш, який у мене настрій і передчуття чогось незвичайного і хорошого! – сміялася Тетяна і кружляла по кімнаті.
Наступного дня вони поїхали у магазин в сусіднє село по фарбу й інструменти. Їм треба було обов’язково пофарбувати паркан, прибрати клумби, ну а там видно буде…
Відпустка пролетіла швидко, додому в місто повертатися не хотілося.
Тетяна бачила, що Микола зосереджено про щось думає, раптом відчула якусь слабість!
Вона взялася за руку чоловіка.
– Що?! Що трапилося, Тетянко?! Тобі недобре?! Ну кажи, не мовчи! – тримав він її за руку.
– Стривай, Микольцю. Сама не знаю, що зі мною, якось недобре…
Він посадив її на лавку під вікно й присів поруч.
Микола дивився на дружину, а вона чомусь дивно й загадково посміхалася, ще не вірячи у своє щастя.
– Тетяно, ну чого ти мовчиш?!
– Микольцю, я не хочу наврочити. Почекай я зараз…
Вона заскочила в будинок, дістала зі своєї сумки тест. А потім підійшла до чоловіка, розкрила руку.
– Ось дивись… Ми з тобою скоро станемо батьками! Ти думаєш даремно оселилися лелеки у нас на даху?! Вони знали, що ми приїдемо, це вони принесли нам малюка! – радісно вигукнула вона.
Микола дивився на дружину здивовано, потім на тест, на смужки і знову не неї.
– Це правда, Тетянко? Я ж буду найщасливішим батьком у світі! – засміявся Микола.
Після народження доньки, вони щоліта жили в селі, і лелеки все так само селилися у них на даху.
Вони купалися в озері, сиділи вечорами в альтанці, яку збудував сам Микола.
А ще в нього з’явилася пропозиція:
– Слухай, кохана, а якщо мені знайти віддалену роботу, і ми назавжди оселимося тут, га?! Збудуємо новий будинок. Тим більше, до міста не так далеко, та й тут ще одне містечко є дуже близько. Як ти на це дивишся, кохана? А ти будеш вдома з дітьми… Ми на цьому не зупинимося, правда?
– А я й не проти! – засміялася щаслива Тетяна і пригорнулася до свого коханого чоловік…