У двері подзвонили. Віра Петрівна відчинила. На порозі стояла Надія – сусідка. – О, Надя, ти чому з самого ранку, зайшла? -Так, ви дивлюся, давно вже прокинулися, – пояснила сусідка. Вони разом пройшли на кухню. – Мамо дорога! Ти що це таке наліпили? Жах якийсь! На столі, на великому аркуші красувалися зелені пельмені

У двері подзвонили. Віра Петрівна обтрусила з рук борошно, і пішла відчиняти. На порозі стояла Надія – сусідка.

-О, Надя, ти чому з самого ранку, зайшла? Не спиться чи що?

-Так, ви теж дивлюся, давно вже прокинулися. Твій он вже, кудись збігати встиг, я у вікно бачила. Ось думаю, що у вас за справи такі, піду запитаю, може щось трапилося.

-Так Бог з тобою! Нічого у нас не трапилося. Він в магазин, за маслом, бігав.

Пройшли на кухню. Яскраво горіло світло. У каструльці щось варилося, на сковороді смажилося, все пихкало і смачно пахло.

– Мамо дорога! Ти що це таке наліпили? Жах якийсь!

На столі, на великому аркуші красувалися зелені пельмені.

– Який ще жах? Красиві пельмені.

-Ти навіщо стільки наліпили? Знову своїм, чи що? І хочеться тобі возитися? Зараз он в магазині все купити можна. Краще поспала б зайву годину.

-Що ж тобі не спиться? З раннього ранку в вікно видивляєшся? Спала б собі, що тобі ще робити? Справ у тебе ж і немає ніяких!

-Так, не спиться. Прокинуся о четвертій годині, ще темно, і не сплю більше. Чому прокидаюся, і сама не знаю, ніби мені корову доїти треба. А справ і справді немає ніяких. У магазин сьогодні не піду, на лавочці не посидиш – дощ, хай йому грець.

– А дощ, то нащо лаєш? Рослинам в зиму йти, їм потрібен дощ, а то померзнуть.

– Чого таких страшних наліпили, кажу? Їх і їсти ж не будуть!

– Ееех, темна ти людина, Надю, нудна. Ти говориш в магазині все купити можна? Так звичайно можна. Тільки своє завжди краще.

-Та ну, я своїм теж пробувала ліпити. Сказали не треба. Краще куплять. Ну, не хочуть, і не треба. Начхати на них.

-Так ти б їх запитала, що їм треба? Ось дивись що я роблю. Ось ці пельмені, зелені, це я онукові наліпили. Він же окремо вже живе, з дівчиною. І іноді сам готує. І ось вони в ресторані пробували ці зелені пельмені. Сподобалося. Звичайні, звісно, набридли всім. А в ці зелень додається, і в фарш, і в тісто. І готують їх по-іншому. На сковороді трохи обсмажать, а потім дві ложки сметани, перець всякий сиплють, і кришкою закривають і вогонь вимикають. Протушкуються трохи, і смакота виходить. Їм подобається, а мені і радісно від цього. Хоч чимось їм допоможу. Я і петрушки наморозили багато, дістав, перемолов і готово!

-Очманіли зовсім вже. А чому так рано встала?

-Так завтра вранці зять з відрядження поїде через нас, ось хочу йому сумку зібрати. Вареників зараз нароблю з картоплею, сиром, вишнею. Я красиві їм роблю, кіскою заліплюю. Треба щоб заморозитися встигли. А знаєш як моя дочка вареники готує? На деку! Змаже маслом, висипе їх, фольгою накриє і в духовку. Вони там печуться, починають підніматися. Тоді вона їх витягає, перевертає, фольгу прибирає, і знову в духовку, щоб зарум’янилися. І виходять як пиріжки маленькі, тільки хрусткі. У сметану мачають і їдять. Краще всяких чіпсів!

-А сама дочка чому не готує?

-Як не готує? Все вона готує. Працюють багато. Невистачає часу. Трьох дітей піднімати ж треба. Добре старший сам вже заробляти почав, ну так у нього на квартиру, та на себе все йде. А за навчання все одно батьки платять. А в наступному році ще один вступає. Теж платити прийдеться. Внучка то ще в третьому класі, маленька. А хлопців то вивчити треба.

-А хіба обов’язково платно вчитися? Не вступив на бюджет, так нехай сам собі заробляє і платить. Нас ніхто не вчив, і не допомагав. Самі виросли. І нічого. Сидять на шиї у вас.

-Що ж ти верзеш? На бюджет дають кілька місць всього. І то блатних туди, та всяких за напрямками запихнуть. А без доброї освіти нікуди зараз. Я так вважаю: народив дитину – зобов’язаний виростити, вигодувати, освіту дати, тобто на ноги поставити. Тоді потім в старості і питати з нього щось можеш. А так, він півжиття витратить тільки на те, щоб на ноги встати. Та й не кожен зможе. Ось і претензії потім до батьків. І спілкування втрачається.

-Спілкування … Потрібно їм сильно, наше спілкування. Їм тільки гроші подавай … Тоді будуть з тобою спілкуватися.

-Ну грошей ми багато дати не можемо. А так, звичайно відкладаємо. Ну, там на свята, на день народження, завжди грошиками вітаємо.

-Ось це їм тільки й треба. Робити тобі нічого, дурницями займаєшся.

Віра Петрівна не встигла заперечити, запілікав телефон. На екрані фото внука. Що він говорив було не чутно, але по обличчю жінки розпливлася задоволена усмішка.

-Добре Ігорчику, все покладу, ага, Маринці привіт.

Телефон погас.

-Ось попросив млинців з сиром. Дуже вони їх люблять. А я їм вже багато наробила. Заморозила теж. І з м’ясом теж.

Трохи замислившись з посмішкою на обличчі, продовжила розмову:

-Ось ти говориш кому це потрібно? А це напевно мені більше потрібно, ніж їм. Вік такий зараз, часу багато, зайняти себе треба чимось. Хочеться допомогти своїм. Подбати якось. Я ось ліплю пельмені, або млинці печу, а сама молитву читаю, про них думаю. І потім думаю, ось поїдять вони, і я як ніби них доторкнулася. Може молитва моя вбереже їх від чогось, як крилом вкриє від усього лихого. Мені так спокійніше. Та й без діла сидіти не можу.

-Сама собі заспокоєння придумуєш, типу потрібна ти їм. Виросли діти, треба їх швидше з дому випихати, щоб самі крутилися. А не тягнули з батьків … І все … у кожного своє життя.

-Ну, знаєш … Це тільки у тварин так. Виросло дитинча і мати його проганяє і їжу відбирає, а через місяць, другий і зовсім не впізнає, і як чужого задерти може. Але ми ж люди! Ні, я хочу про своїх дітей і онуків піклуватися. І навіть правнуків хочу поняньчити. Шкода ось зараз рідко бачимося.

Віра Петрівна прибрала пельмені в морозилку, і стала товкти картоплю для вареників. І далі:

-Це за кордоном так спілкуються, як чужі. А у нас то, такого ніколи не було. Сім’ї були міцні. Батьків поважали. Дітям допомагали завжди …

Сусідці розмова про міцні сім’ї стала нецікавою.

-Добре, раз у вас нічого не сталося, піду я. До Валі зайду, хтось у них там вчора кричав, і зять начебто навіть додому ночувати не прийшов, я не могла пропустити. Піду, дізнаюся, може у них що сталося.

Віра Петрівна крутилася весь день. І чоловікові завдань надавала, в магазин ще пару раз ходив. Кілька разів телефонувала до доньки, і внуків. З якою радістю вона сама б залізла в цю сумку-холодильник і поїхала б до них. Але, треба почекати. Поберегтися. Були б вони ближче … Далеко їхати. Але душа її завжди до них рветься. Адже на те вони і рідні. Рідні.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.