Про те, що Алла має рідну сестру, Віра дізналася зовсім випадково і сильно здивувалася:
– Сестра? Рідна? Не може бути! Я тебе років п’ятнадцять знаю. Ні про яку сестру ти не говорила.
– Ну, не говорила, – буркнула Алла, – приводу не було…
– Як це не було? Ти після пологів два місяці у ліжку провалялася! Ми з Оленою тебе трохи виходили! Андрій мені до цього дня як син рідний – стільки з ним тоді намаялись! Де була твоя сестра?
– Я їй нічого про це не писала.
Віра здивовано подивилася на подругу:
– Допустимо. А де вона була, коли ти залишилася одна з дитиною і на копійки виживала, щоб хоч якийсь фрукт синові купити? Вона що не могла допомогти?
– Вона нічого не знала…
– А коли твоя мати злягла, ти теж їй не повідомила?
– Ні. Навіщо? Я сама впоралася.
– Усі сім років?! А нічого, що в неї ще одна дочка була, яка могла б хоч на якийсь час підмінити тебе.
– Не могла.
– Невже? – Віра розійшлася не на жарт. – Ну, не доглядала б за матір’ю, то дім би прибирала, продуктів накупила, наготувала, мало чим вона могла допомогти!
– Не могла. Та й мені не потрібна її допомога. У мене ж ви з Оленкою є.
– Ми з Оленкою – подруги, а тут – сестра. Рідна! Я ось без своєї молодшої – життя не уявляю! А в тебе сестра – ровесниця! Це ж так чудово!
– Помиляєшся, подруго, – в очах Алли застрибали образливі іскорки. – Нічого здорового тут немає. Особливо коли старша сестра – вилита мама, а ти – копія батька. Батька, який пішов із сім’ї до твого народження. Втік! Уяви, як вона його дістала, якщо він пішов у нікуди, покинувши вагітну дружину та дворічну дочку.
Я вже в утробі їй не потрібна була. А тут ще вродила – вся в «нього»! Ось вона на мені всю образу і зганяла. А сестрі вселяла, що «я» зіпсую їм усе життя, тому краще тримати мене подалі. Ось у сім років мене і віддали до інтернату, щоб жити не заважала.
Коротше, як у казці вийшло: кохана дочка та… не знаю, яка. Я взагалі не вважаю, що в мене є сестра. Це, скоріше, просто факт біографії.
– Так…, – видихнула Віра, – одного не розумію – чому ти ніколи про це не говорила?
– Навіщо говорити про те, чого нема? Тільки повітря трусити.
– І коли мати тебе забрала з інтернату?
– Вона й не забирала. Я там закінчила школу. Потім працювати пішла. А інститут і наш комбінат трапилися набагато пізніше.
– А там і ми з Оленкою намалювалися, – усміхнулася, нарешті, Віра, бо розмова перейшла у знайоме русло.
– Саме так. Коли мій чоловік занедужав, мені й на думку не могло спасти їм про це повідомляти. А коли провели в останній путь його – взагалі ні до чого було. Не уявляю, щоб я без вас робила…
– Заспокойся, – Віра обняла подружку, – подивися, якого ти хлопця виростила!
– Ми виростили! – Поправила Алла. Не дарма ж він вас мама Віра і мама Олена кличе. А щодо матері… Я сама її забрала, коли дізналася, що занедужала вона, потребує догляду. Не могла інакше – мати таки. А інакше – як би я синові у вічі дивилася?
Сестра і справді її не відвідувала. Може, зі мною не хотіла зустрічатись, а може з нею. Яка тепер різниця? Про те, що її не стало їй хтось із родичів сказав – достеменно знаю, але вона все одно не приїхала.
– А зараз чого з’явилася?
– Ніколи не здогадаєшся! Спадщину ділити приїхала!
– Та гаразд! А ти що?
– А я відмовилася на її користь.
– Навіщо?.
– Мені нічого не потрібно…
– А я б на зло…
– А я ні. Зрештою, вона не винна, що її навчили сестру недолюблювати раніше, ніж вона почала думати самостійно.
– Виправдовуєш?
– Та ні. Просто її шкода. Тяжко все життя в душі образу носити! Я би не змогла.
– Скажи ще, що ти її вибачила! – Віра ніяк не могла зрозуміти позицію подруги.
– Та не прощала я. Мені просто байдуже. Розумієш? Все одно! Адже я теж до неї любові не мала. Я навіть погано її пам’ятала. Тож ми – як би квити…
***
А ось до “квитів” було ще далеко. Через кілька років з’явився батько Алли: той самий, що покинув свого вагітну дружину з дитиною. Виявилося, що він дуже досяг успіху, кілька разів одружився, але дітей так і не нажив.
– Як ви мене знайшли? – Алла дивилася на новоявленого багатого татуся, не вірячи в те, що відбувається, – і головне – навіщо? Адже ми навіть не знайомі. Раптом я не ваша дочка.
– Моя, – впевнено сказав батько, підводячи Аллу до дзеркала, – дивись: як дві краплі води. Я і про долю твою знаю. Хотів приїхати, забрати тебе. Не наважився. Молодий був не розумний. А зараз приїхав вибачення просити та все виправити.
– Хіба тепер можна щось виправити? – тихо спитала Алла.
– Зовсім виправити – навряд. Але потоваришувати ми можемо? До речі, де мій онук?
– Ви й про нього знаєте?
– Звичайно. І про те, що ти молода вдова теж. Загалом не ходитиму навколо, – батько замовк на кілька секунд і продовжив, дивлячись дочці прямо в очі, – нездужаю я, серйозно. І залишилося мені всього нічого. Ось і приїхав. Познайомитись, попрощатися, віддати вам усе, що маю. А маю я багато, Алло. Вам із Андрієм на все життя вистачить.
Алла посміхнулася:
– Прям як у кіно: бідолаха дізнається, що вона – багата спадкоємиця. Тільки ви не забули, що маєте ще одну дочку?
– Немає іншої. Твоя сестра – не моя дитина. Я це точно знаю. Тож ніяк ти від мене не відвернешся.
– Вона мені не рідна? – не змогла стриматися Алла, – але мама казала…
– Вона й мені казала, – зупинив її батько, – думала, що повірю. Я тоді пробачив її, а потім одразу зрозумів: не можу! Думав, що й друга дитина від іншого. Адже вона так і бігала до нього…
– А тут – факт на обличчя! – засміялася Алла, – пощастило. Ось тільки не зрозумію кому: вам, мені чи мамі?
– Тепер вже неважливо, – зітхнув батько, – важливо інше – виженеш ти мене чи все-таки приймеш.
– Прийму, діватися нікуди, – впевнено сказала Алла, а потім, хитро примруживши очі, додала, – цікаво: грошей багато привіз? Не дарма старатимуся?
– Ой, не дарма, – розсміявся батько, прийнявши правила гри – будеш задоволена…
Його не стало за кілька місяців. Пішов тихо, спокійно. Алла з Андрієм сиділи поруч. До кінця…
Дізнавшись, що батько залишив велику спадщину, старша сестра приїхала до Алли просити свою частку.
– Твою частку? – Усміхнулася Алла. – З якого дива? Адже ми не зовсім сестри…
– Не вигадуй, – пролунало у відповідь, – мало що там було сто років тому. І потім: рідню ображати – остання справа. Ти ж цього не зробиш?
– Рідню? Ти так мріяла мене позбутися… Твоя мрія збулася. Отже, вибач, але ти нічого не отримаєш.
Потім були розбирання, суд, тест.
Коли сестра нарешті зрозуміла, що Алла їй і справді не рідна сестра, на неї чекав сюрприз.
– Хочеш, машину подарую? – поблажливо запитала Алла. – Татову. Я водити не вмію, а Андрієві вона не подобається. Іншу хоче…
У відповідь почулося очікуване:
– Хочу…, – і Аллі здалося, що «сестричка» рипнула зубами від образи…