– Ти моя незабудка, – шепотів Остап Тані на прощання. А потім поїхав… Спочатку листи приходили чи не щодня, а потім все рідше і рідше, поки і зовсім припинилися… Таня вивчилася, вийшла заміж, з’явилися діти… Та вона все згадувала свого Остапа.. А якось Таня прийшла на їхню галявину і раптом побачила старого сивого дідуся

У Тані не було нікого, тільки одна бабуся. Вірніше батьки були, як же без них, але коли дівчинці було два роки їх нестало.

Таня і не пам’ятала їх зовсім, знала тільки по фотографіях, та з розповідей бабусі Каті.

-Тато у тебе красенем був. Він, коли в наше село приїхав, так всі дівки за ним бігали. А він маму твою полюбив. Її не можна було не полюбити. Вона у мене була як берізонька біла. Струнка, гарна, роботяща. Ось він її і взяв із собою в місто.

Ех, якби знала я, що таке трапиться, то ні за що б її не відпустила. Тепер одна втіха мені залишилася на старості – ти моя внучечка, – говорила бабуся Катя, цілуючи внучку в біляву голівку.

Таня дивилася на мамині фотографії і їй неодмінно хотілося бути такою ж красивою, щоб і її називали берізонька.

А поки що вона жила з бабусею в селі, ходила в школу і радувала хорошими оцінками. Як і всі діти Таня чекала літніх канікул. Не тільки тому, що можна не вчитися, а тому, що на літо в село приїжджав Остап.

Бабуся Остапа жила по сусідству, тому діти здружилися відразу.

-Молодий і молода, всюди нерозлийвода! – кричали їм услід сусідські діти.

На що Таня сварилася, а Остап сміявся.

-Та ну їх. Вони ж не розуміють нічого, – говорив він і брав Таню за руку, щоб разом піти на околицю села.

Але тоді було дитинство, тоді все здавалося дитячим і природно простим. Зараз Тані було чотирнадцять років і вона закінчила восьмий клас. Попереду ще два роки навчання в школі, а потім треба думати про майбутню професію.

-Ти ким хочеш стати, Таню? – запитував Остап, коли вони сиділи на своїй улюбленій галявині, посипаній блакитними незабудками.

Вона трохи помовчала і, зірвавши квітку, відповіла:

-Вчителькою, як моя мама. Вивчусь, приїду в село і буду вчити діток.

Остап ліг, закинувши руки за голову і, дивлячись в блакитне небо за яким носилися ластівки, мрійливо сказав:

-А я буду льотчиком. Я хочу літати високо над землею, як ці птахи і дивитися на світ їхніми очима.

Таня посміхнулася, Остап завжди був мрійником і романтиком. Він читав книги про авіацію і захоплювався льотчиками і їх подвигами.

Остап сів, і взявши Таню за руку, серйозно запитав:

-А ти будеш мене чекати?

Вона подивилася в його блакитні як бездонне небо очі і тихо відповіла:

-Буду.

Він наблизив до неї своє обличчя і несміливо поцілував в губи.

Перший поцілунок, це як перший звук від новонародженої дитини – несміливий і наполегливий одночасно.

Таню переповнювало щемливе почуття, коли вона бачила на своєму вікні букетик блакитних незабудок, які щоранку приносив їй Остап.

-Ти моя незабудка, – шепотів він їй, цілуючи на прощання.

Літо, наповнене щасливими мріями і першим коханням, закінчилося швидко. Остап їхав в місто, а Таня залишилася його чекати.

Він писав листи, які вона складала в коробку з-під взуття. Там же зберігався засушений букетик незабудок, як пам’ять про перший поцілунок.

А потім було літо без нього.

“Пробач, моя мила незабудка!

Цього літа мені потрібно готуватися до вступу в льотне училище. Я цілими днями сиджу в бібліотеці і читаю, читаю, читаю. Але вечорами згадую тебе. Ти мені снишся, Таню”, – писав Остап, вкладаючи в конверт малюнок, де він ручкою малював букет незабудок.

А через ще одне літо і сама Таня поїхала вступати до педагогічного інституту. Листи від Остапа стали приходити все рідше, поки зовсім не припинилися.

Вона вивчилася на вчительку і, як мріяла, приїхала в своє рідне село, щоб навчати діток.

Через якийсь час Таня вийшла заміж за чудового чоловіка, який душі в ній не чув. Вона відповідала йому взаємністю, але ні-ні, та й зітхала дивлячись на блакитне небо, по якому, залишаючи білий слід, летів літак.

Йшли роки. Бабусі Каті нестало. Бабусі Остапа теж, а він навіть не приїхав…

У Тані народилися діти, двоє прекрасних синів, які виросли і поїхали в місто вчитися.

Одного дня раптово нестало чоловіка…

Ось і стала Таня такою ж старою, як була її бабуся. Вона вийшла на пенсію, але продовжувала працювати в сільській школі тому, що не мислила своє життя без роботи.

Літніми вечорами вона часто ходила на їхню з Остапом галявину і, взявши гілочку незабудок, дивилася вдалину.

-Ти будеш мене чекати?

-Буду.

Луною в серці відгукувалися слова двох закоханих.

Але одного разу вона прийшла на галявину і побачила сидячого до неї спиною старого діда. Його сива голова дивилася в вечірнє небо, а в руці він тримав букетик блакитних незабудок.

-Остап, – прошепотіла вона.

Старий повернувся і їхні очі зустрілися.

-Ось я і повернувся до тебе, моя незабудка, – сказав він, притискаючи її суху руку до своєї зморшкуватої щоки.

І безслідно розтанули роки очікувань і нездійсненних надій. І канули в лету гіркі хвилини розчарувань, коли його тремтячі губи доторкнулися до її теплої щоки.

І ось на небі вже з’являються зірки, а на річку опускається білий туман. Але на галявині сидять двоє, тісно притулившись один до одного і, тримаючись за руки…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.