Олена була горда собою – нарешті вона купила машину! Сама! Накопичила!
Ну і нехай, що машині вже 10 років, але Олена ж поки їздить не дуже добре… На чомусь вчитися треба ж…
У цьому будинку вона жила з народження і знала всіх своїх сусідів, в тому числі і автолюбителів. Всі вони звичайно ж підійшли до неї, оцінили покупку, поцокали язиками і заявили, що в якості першої машини Олена купила непоганий варіант.
Паркувалася Олена поки не дуже майстерно, тому пригледіла собі дуже зручну місцину під деревом. І з того часу ніхто не ставив туди машину крім Олени.
Олена звикла вже, що її місце завжди вільне і була сильно здивована, коли воно виявилося зайнятим.
-Це хто ж поставив машину на моє місце? – бурчала вона об’їжджаючи будинок вже втретє і не знаходячи жодного вільного місця для парковки, – доведеться ставити біля сусіднього будинку.
Ясна річ, додому вона прийшла не в гуморі.
Наступного вечора її місце знову було вільним:
-Це напевно гості до когось приїжджали, – подумала Олена і зітхнула з полегшенням.
Кілька днів її місце знову було вільне, а потім її зайняла та ж машина.
-Ну і до кого ж це приїхали? – знову сердилась Олена.
Вона зі злістю гримнула дверима в під’їзд, збігла сходами до ліфта і побачила, що ліфт чекає один з її сусідів – дядько Микола, який все про всіх завжди знав.
-Вітаю!
-Привіт, Оленочко!
-А ви не знаєте, хто це на моєму місці паркується?
-Знаю… Це сусід твій з шостого поверху, онук баби Ніни. Баба Ніна зараз на дачі, потім зібралася до родичів своїх погостювати, ось попросила вона його пожити поки тут, доглянути, так би мовити, за господарством.
-Зрозуміло. Спасибі.
Олена зітхнула:
-Значить мені потрібно раніше приїжджати, щоб я могла зайняти своє місце.
І так, весь наступний тиждень вона приїжджала раніше і її місце було вільним. А потім на неї звалилося стільки роботи, що доводилося затримуватися і звичайно її місце для парковки було вже зайнятим.
-Оленко, ми йому говорили, що зазвичай ти тут паркуєшься, але він відповів, що місця на прибудинковій території загальні. І він має рацію. Так що – хто перший зайняв, того і місце.
-Цікаво, як довго буде гостювати у родичів баба Ніна? Швидше б вона повернулася і все стало б як і раніше, – думала Олена.
Ось і минуло літо, пронісся вересень і почався жовтень.
-Дядьку Миколо, не знаєте коли баба Ніна повернеться? Я вже втомилася шукати місце для парковки. Постійно сусід займає!
-Так вона поки не вирішила. Начебто в січні збиралася.
-У січні? – ахнула Олена.
-Поговорі з сусідом. Поясни, мовляв так і так, паркуватися не вмію ще, тому це місце для мене ідеальне… Він, до речі, вдома. Я бачив, як він входив у під’їзд, та й вікна у нього світяться…
Олена важко зітхнула і натиснула кнопку на шостий поверх:
-Добре, зайду.
Олена стояла перед дверима баби Ніни і не наважувалася подзвонити:
-Ну сьогодні ж вільно було… Навіть дивно… Адже він раніше приїхав… Гаразд, рано чи пізно все-одно довелося б розмовляти. Так чому не зараз?
І Олена сміливо натиснула на кнопку дзвінка. Двері відчинилися і…
В улюблених мелодрамах Оленки в такий момент починала грати романтична музика…
Олена дивилася з подивом на свого сусіда, а її внутрішній голос вивів однозначний вердикт: це твій майбутній чоловік!
Першим заговорив сусід. Він зібрався щось сказати і Олена ойкнувши, сказала:
-Привіт!
-Привіт!
-Я ваша сусідка зверху і ви постійно займаєте моє місце для парковки…
-Стоп, стоп, стоп! По-перше, воно не ваше, а по-друге, я більше не буду його займати.
-Серйозно? – здивувалася Олена.
-Звісно! Поруч з сусіднім будинком відкрили криту стоянку. Так що я тепер там буду залишати свою машину, та й вам раджу. Все-таки машина буде стояти не на вулиці, та й прогулятися вранці і ввечері, щоб не набрати зайвих кілограмів, завжди корисно.
Олена розсміялася:
-Скажете теж! Зайвих кілограмів! Так у мене їх немає…
У Олени та правда була чудова фігура.
-У вас немає, а у мене вже з’являються, – і сусід поплескав по своєму животу, до речі вельми підтягнутому. – Мене, до речі, Артем звуть. Звертайтеся, якщо треба буде допомогти.
-Олена. Обов’язково звернуся, – і Олена застукала каблучками, піднімаючись по сходах на свій поверх.
Увечері Алена ніяк не могла заснути:
-Ну чому я раніше не зайшла до нього? Чому? Та я взагалі могла б ніколи його не побачити і тоді пройшла б повз свою долю!
У тому, що Артем – це її доля, Олена не сумнівалася ні на секундочку.
-І що ж мені тепер робити? – запитала вона у своєї подруги.
-Ну як що? Запросити його на чай з печивом або тортом.
-Ну ні… Для цього привід якийсь потрібен…
-Ну тоді попроси його що-небудь полагодити. Нехай у тебе, наприклад, поличку почепить…
-А якщо він не вміє? Тоді що?
-Ну хай хоч щось важке тобі допоможе принести… Або ось, ідея! Скажи ніби каблук загубила, а тут він випадково і проводить тебе до квартири…
-Та ну… Це потрібно вгадати, щоб саме він ішов, вичікувати…
-Тоді сама придумуй, – розчаровано сказала подруга.
Насправді всі варіанти, запропоновані подругою, були “робочими”. Просто внутрішній голос нашіптував Оленці, що треба просто розслабитися і трохи почекати.
І цей внутрішній голос мав рацію! У суботу Артем сам подзвонив в квартиру Олени і запросив на чай з тортом. І що найдивніше, навіть не придумав ніякого приводу для покупки торта. Ось так ось просто сказав:
-Я купив торт, запрошую тебе на чаювання.
А потім вони сиділи на кухні в квартирі Артемової бабусі, пили чай і сміялися.
Олена звернула увагу на книги, які лежали на куті столу – всі вони були про ремонт.
-Ремонт робиш? – запитала вона і кивнула на книги. Вони практично відразу перейшли на “ти”.
-Так… Ось дали почитати, вивчаю іноді. А так звичайно в інтернеті дивлюся ролики…
-Сам робиш?
-Частково сам, частково допомагають. Хочеш покажу що виходить?
-Хочу, – сказала Олена.
Олена з побоюванням входила в радо розкриті перед нею двері.
-Ой! Яка у тебе квартира невелика…
-Ну не говори… Це просто тобі так здається. Насправді дуже навіть простора квартира: 2 кімнати, кухня, потім можна лоджію в кабінет переробити…
Олена пройшлася по квартирі, заглянула в усі куточки і закутки і почала уявляти де і що можна поставити, які шпалери поклеїти, який ламінат покласти… – її внутрішній голос шепотів: правильно думаєш, правильно, тобі ж тут жити…
З того часу вони почали зустрічатися, а потім і одружилися і стали жити-поживати, і…
Добра звичайно вони нажили, але ось дитини ніяк не було…
Рік, два, три, чотири, п’ять…
-Ви обидвоє абсолютно здорові. Чому у вас не виходить – я не знаю, – таку відповідь вони чули не раз і не два і навіть не три.
-Олено, я думаю, що ми просто не готові. Давай не зациклюватися на цьому, а просто жити. Коли треба буде, то воно обов’язково трапиться. І взагалі, зараз у мене на роботі колега в 51 рік народила. І ще одна знайома пара в 55, до того ж свідомо. А ми ще молоді, встигнемо…
Олена зітхала і думала, що Артем правий: потрібно просто жити і радіти кожній миті…
-Ви знаєте, я рекомендую змінити вам місце проживання. Нехай не кардинально, нехай це буде будиночок в селі місяців на 3-4, але вам потрібна якась зміна, – заявив лікар і Олена вхопилася за цю ідею.
-Артеме, давай купимо будинок за містом! Ти пам’ятаєш, як ми робили ремонт в цій квартирі? Весело ж було і цікаво! А будинок за містом ми під себе облаштувати можемо. Ну, давай, га?
-Давай, – з готовністю погодився Артем. Він був згоден на все, лише б бачити щасливі очі Оленки, а не сумні, як останні роки.
-Проходьте, дивіться…
-Так на що тут дивитися? – засміялася Олена. Тут же і немає поки нічого… Це ж скільки потрібно ще вкласти, щоб будинок став саме будинком. Адже зараз коробка одна!
Продавець збентежився…
Олена озирнулася навколо і підійшла до вікна і тут знову почула внутрішній голос, який сказав їй, що це її будинок.
-Ти впевнена, що хочеш саме цю ділянку і цей будинок? – питав Артем її ввечері.
-Звісно. Не знаю чому, але я відчуваю, що в ньому ми будемо щасливі!
У Олени та Артем йшов щосили ремонт і Артем постійно був там, повертаючись додому тільки пізно ввечері.
-Уявляєте, приїжджаю сьогодні, а робочі розповідають, що прийшла кішка і народила двох кошенят прямо на нашій ділянці. Вони її проганяти не стали, а навпаки, влаштували невеликий будиночок і просили мене залишити її.
-Так мило, – посміхнулася Олена.
-Так. І дивно. Всього два кошеняти народилися. Мені завжди здавалося, що зазвичай кішки народжують як мінімум чотирьох. Ось, фото зробив.
-Не проганяйте її. Нехай поживе у нас…
Олена подивилася на фото і знову почула свій внутрішній голос: “Це знак,” – прошепотів він.
У цей момент Олена все зрозуміла…
-Щось я давно тест не робила, – пробурмотіла вона.
-А що? Є причини? – запитав Артем.
Олена посміхнулася.
-Кішка і два кошеня…
Через 5 хвилин Олена повернулася назад і показала Артему тест на якому виразно виднілися дві смужки.
-Що це означає? – Артем захвилювався.
-Це значить, що ми чекаємо дитину.
-А так, як кошенят було двоє, то ми чекаємо двійню? – розсміявся Артем.
Олена щасливо посміхалася:
-А яка різниця? Головне, що це сталося через стільки років!
Насправді, тоді у них народилася одна дитина, син. Дочка народилася трохи пізніше.
Але вони обидвоє впевнені, що в житті завжди потрібно слухати свій внутрішній голос…