Того дня Зоряні не спалося. Все згадувала Галину Василівну: – Яка ж у неї дивна доля. Все у неї є. І будиночок цей.. А на старості отаке… Зоряна пішла на кухню і в темряві зачепила, стареньку тумбочку. Раптом на задній стінці вона побачила невеликий мішечок акуранто прикріплений до дерева. Коли вона показала його Галині Василівні, та не повірила своїм очам

Зоряна зі своєю донькою Іванкою орендували житло на першому поверсі старого двоповерхового будинку. Це була невеличка квартирка в якій зимою було досить прохолодно. Часто доводилося навіть спати у теплих шкарпетках.

Жили вони небагато, донька частенько хворіла і Зоряна бралася за будь яку роботу, щоб якось заробити на життя.

Батько Іванки їм не допомагав. Закохалася вона ще зовсім юною, все ніби було добре, але коли хлопець дізнався, що у них буде дитина, то просто перестав відповідати на дзвінки. Подружка розповіла, що він переїхав з міста…

Тоді Зоряна і зрозуміла, що надіятися їй тепер треба тільки на себе – батьків не стало ще в дитинстві, освіту вона здобути не встигла, та й змоги особливої не було, знайомих було небагато.

Робота траплялася не дуже, платили мало. То підлоги мила, то посудомийкою в ресторані, і от зараз підробляла доглядальницею.

Ось і зараз подруга дала їй номер телефону одного чоловіка, який шукав доглядальницю для своєї старенької мами. Подзвонила, йому все підійшло і він найняв Зоряну. Чоловік постійно був у відрядженнях, ніяк не міг вирватися з роботи, а його дружина категорично відмовлялася глядіти за свекрухою.

Галина Василівна мешкала у великій трикімнатній квартирі. Пересувалася вона на ходунках, частіше лежала.

Зоряна не цуралася ніякої роботи, виконувала всі побажання старенької. Вимила, вичистила всю квартиру, готувала будь що, що просила Галина Василівна, читала їй книжки… Зарплата була щотижня, але невеличка.

Турботлива, старанна дівчина дуже приглянулася старенькій і вони подружилися.

В оселі чистенько, з кухні смачно пахне, постіль випрана і регулярно перестеляється. Галина Василівна аж пожвавішала. Вона стала частіше вставати з ліжка і навіть виходити на двір. Все примовляла, що це тільки її, Зорянки заслуга.

Галина Василівна знала, що у Зоряни є донька. Якось сказала, приводь Іванку сюди, онуків і так немає, буду бавити дитину. Так вони і ходили тепер до Галини Василівни двоє…

Старенька дуже полюбила дівчинку, називала внучечкою. Син побачивши, що все у Галини Василівни добре, взагалі майже перестав заходити.

-Зоряночко, ви стали з Іванкою такими близькими мені. В мене є хатинка в селі, добротна така, міцна, синові вона не потрібна, а його жінці тим більше. Ти знаєш, я б хотіла переписати її на тебе.

Зоряна спочатку не погоджувалася:

-Ну ви що, Галино Василівно, в мене ж є зарплата, вистачить нам.

-Зоряночко, ти не спіши, подумай. Я тут на все літо їду в санаторій лікуватися, син путівку купив. Ти тим часом візьми Іванку і з’їздіть туди, подивися, подумай. Можете пожити собі там. Сподобається вам, і я папери оформлю потім.

Зоряна взяла Іванку і вони вирушили в село. Місце було красиве, ще й близько від міста. Хата була доглянута, хоча там ніхто й не жив. Вода підведена, каналізація також.

Зоряна оглядала хатинку і їй не вірилося. Як такий гарний будиночок нікому не потрібен. Може просто син Галини Василівни з дружиною просто не знають, що вона вирішила.

-Треба мабуть відмовитися, – міркувала Зоряна. – Потім з родичами клопотів не оберешся…

Вони вирішили залишитися в селі до кінця літа. Зоряна передзвонила власниці квартири і про все домовилася. Речі забере потім.

Вона посадила на городі огірки, помідори зелень. В будинку і газ був проведений. Завжди хвороблива Іванка, аж розцвіла на свіжому повітрі.

-Як же тут прекрасно… Як нам добре. Якби ж так було завжди, – мріяла Зоряна.

Одного разу вночі їй щось не спалося. Все згадувала Галину Василівну:

“Яка ж у неї дивна доля. Все у неї є. І велика квартира, і чудовий будиночок, і син. От тільки на старості літ виявилася вона нікому не потрібною…”

Сон все не йшов. Зоряна вийшла на кухню – захотілося води.

В темряві вона випадково зачепилася за невеличку, стареньку тумбочку. Продовгувата ніжка відпала, тумбочка нахилилася вперед і з неї висипалися всілякі книжки, папери, різний мотлох.

Зоряна увімкнула світло, відсунула тумбочку в сторону і взялася прибирати. Раптом на задній стінці вона побачила невеликий мішечок акуранто прикріплений до дерева.

В мішечку були якісь потьмянілі монетки, камінчики…

-Мабуть, якась біжутерія, дуже стара, – подумала Зоряна.

Вона поклала мішечок у тумбочку і забула за нього.

Літо закінчилося, пора було повертатися на роботу. Галина Василівна по телефону сказала, що почувається краще і що поки що нікуди їхати не треба. Вона хоче приїхати до них в село у гості – син привезе.

Через тиждень Зоряна з Іванкою зустрічали гостей. Галині Василівні виділили окрему кімнату – вона вирішила залишитися на якийсь час, подихати свіжим повітрям. Син за будинок не сказав ні слова, що трохи заспокоїло Зоряну.

Якось вони сиділи зі старенькою на ґанку і Зоряна чомусь згадала той мішечок, що був за тумбочкою.

-Галино Василівно, я тут випадково знайшла мішечок з якимись монетками і біжутерією…

Обличчя старенької раптом змінилося:

-Не може бути, швидше неси його сюди!

Галина Василівна тремтячими руками перебирала прикраси.

-Нарешті, ось же вони, – бурмотіла вона щось собі під ніс. – Зоряночко, яка ж ти молодець, ти б знала скільки ми з чоловіком їх шукали. А потім кинули те діло, вирішили, що моя бабуся щось наплутала.

Як виявилося, це були їхні сімейні старовинні прикраси. Як вони опинилися за тумбочкою ніхто не знав.

-Як же ж ти їх побачила?

-Я вночі випадково тумбочку зачепила, ніжка відпала і…

Галина Василівна здивовано дивилася на Зоряну.

-Виходить така доля… Ти знайшла і я поділюся з тобою.

-А що вони такі цінні, Галино Василівно?

-Звичайно. Це старовинні прикраси, справжні діаманти і золото, коштують дуже дорого, тобі грошей надовго вистачить…

-У вас же є син… Ні, я так не можу… Не можу взяти

Старенька наполягла. Мовляв, ти знайшла, значить половина тобі.

-Бери. Купиш собі, що потрібно. Але тільки за однієї умови – не залишай мене, ви мені вже стали, як рідні…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.