– Таня, привіт, я хочу продати нашу квартиру, – чудово знаючи свою дочку, Дарина Василівна не стала ходити довкола і відразу перейшла до справи.
– З якого дива? – миттєво запитала Таня.
— Занадто багато за неї доводиться платити, — мати зробила вигляд, що грубості не помітила. — А мені три кімнати не потрібні, цілком вистачить однієї.
– Я проти, – заявила Тетяна. – А твоя подачка мені не потрібна.
– Нічого собі подачка, – Дарина Василівна намагалася зберігати спокій. – Ти зможеш на ці гроші ще одну квартиру купити.
– Навіщо?
– Як навіщо? У тебе ж син росте.
– І що?
– Таня, не починай, – з благанням у голосі попросила мати. – Я ж як краще хочу. Продам квартиру – мені легше буде, і тобі гроші знадобляться.
– Навіщо мені все це, якщо квартира і так скоро буде моєю?
– Чекаєш, поки я відправлюся на той світ? – не витримала Дарина Василівна. – Не соромно?
– Мені соромно?- вигукнула Тетян. – А ти тоді навіщо мені дзвониш?!
– Зла ти. Не можна так з матір’ю, – сумно промовила Дарина Василівна. – Щастя не буде.
– Ти що таке говориш?
– Факт констатую…
– Факт? Ти запитала – я відповіла! Все, не дзвони мені більше!
Почувши гудки в слухавці, Дарина Василівна важко зітхнула, змахнувши сльозинку, що набігла.
Дива не трапилося. А вона так сподівалася, що її дочка зрозуміє.
***
Заміж Дарина вийшла зовсім юною дівчиною. Її чоловік був на дев’ять років старшим.
Дбав про Дарину, а потім і про доньку. А в третьому класі Таня осиротіла.
Дарина сумувала, щоправда, недовго.
Дівчинка була в шоці, коли всього через два роки мама привела до будинку чужого «дядька».
Відносини з вітчимом не склалися. Таня не злюбила його з першого дня.
Він теж не проникся до падчериці батьківськими почуттями. А ось виховувати взявся завзято.
Під його тиском мати завантажила Таню домашньою роботою, виконання якої вітчим контролював сам.
Він завжди знаходив привід посварити дівчинку за недбальство.
Причому не хотів слухати жодних виправдань.
Він взагалі вважав, що Таня дуже багато говорить і просив, щоб вона відповідала чітко, коротко, обов’язково опустивши очі.
– Чого дивишся? – гарчав він. – Опускай погляд, коли з батьком розмовляєш!
– Ви мені не батько, – тихо, але твердо відповіла якось дівчинка, відкрито дивлячись вітчиму в очі.
Того дня він уперше взяв у руки ремінь.
«Виховуючи», примовляв:
– Я навчу тебе поважати старших…
Дарина все бачила.
Таня запам’ятала це на все життя… І зрозуміла: чоловік у мами на першому місці.
І дівчинка прийняла правила гри. Мовчки робила все, що їй казали.
Він завжди знаходив причину провести «виховну» роботу.
І те, що Таня дорослішала, його анітрохи не бентежило.
Навпаки: він знаходив у цьому якесь особливе задоволення.
А мати так і не втручалася. Один раз тільки, коли Таня сказала, що ненавидить вітчима, вона сказала:
– Дарма, дочко. Він же добра тобі бажає.
– Ми жили б, мамо! – вигукнула Таня. – Щасливо жили!
– А я й так чудово живу, – парирувала Дарина. – А ти сама у своїх бідах винна.
Як тільки Таня закінчила школу, вітчим попросив її на вихід.
– Досить того, що ти вже знаєш, – сказав він падчериці. – Даремно чи що, я тебе вчитися переконував. А тепер – йди працювати. На завод тебе влаштую. Ти ж не збираєшся й далі сидіти у мене на шиї? До речі, жити підеш у гуртожиток. Я вже слівце замовив…
Таня тріумфувала! Нарешті!
Вітчим напевно впевнений, що ставить її у залежне становище, а насправді – вона набуває свободи! І ніколи! Ніколи не попросить у нього навіть скибки хліба!
З того часу вони майже не спілкувалися. Як і чим живе дочка, матір із вітчимом не цікавилися. Таня теж не хотіла їх бачити.
Вона взагалі вважала, що близьких у неї немає і розраховувала лише на себе.
Працювала, заочно навчалася. Отримавши диплом, пішла із заводу та влаштувалася у велику компанію.
Там зустріла майбутнього чоловіка, вийшла заміж.
Її Борис дуже був схожий на батька Тетяни. Причому не лише зовні.
Він був таким самим сильним, надійним, дбайливим.
Дивлячись, як він порається з сином, Таня розчулювалася, згадуючи своє раннє дитинство. Ось так само, як син, вона була щаслива, коли тато був поряд.
Про маму всі наступні роки Тетяна не згадувала. Хіба що в ті дні, коли та дзвонила.
Останнім часом мати почала дзвонити набагато частіше.
Кілька років тому Дарина Василівна овдовіла вдруге. Залишившись сама, вона раптом згадала про доньку і про те, що має вже дорослого онука.
– Невдячні! – жалілася вона подругам. – Жодного разу не відвідали! Ні краплі співчуття! І допомоги – жодної! Ну, звісно! Навіщо їм стара? Ось і викреслили мене зі свого життя!
– Може, ти сама в чомусь винна? – питали подруги.
– Я?! – обурювалася Дарина Василівна. – І в чому ж? У тому, що життя дочці дала? Або в тому, що заміж вийшла вдруге, щоби її майбутнє забезпечити!
Мати справді не розуміла, чому Тетяна стільки років її ігнорує. Що вона такого зробила?
Мало уваги приділяла? Так вона ж працювала! Чоловік знову ж таки. Таня чудово знає, який у нього був важкий характер.
А коли він зліг – і зовсім став нестерпним!
Якось Дарина Василівна зверталася до дочки по допомогу, але та, дізнавшись, що вітчим вже не встає, кинула з образою:
– Так йому й треба!
Довелося матері самій справлятися зі своїм лихом.
Коли чоловіка не стало, вона відчула себе зовсім самотньою.
Пробувала налагодити стосунки з дочкою, але Таня не йшла на контакт.
І ось сімдесятирічна жінка знову зателефонувала дочці із пропозицією продати квартиру. Сподівалася, що Таня її почує.
Не почула…
Дарина Василівна сиділа біля вікна аж до ночі і плакала, плакала, плакала.
А Тетяна після тієї розмови наче повернулася у минуле.
Картинки з дитинства і юності миготіли перед очима, пробуджуючи старанно забуті почуття.
Випливли всі образи, претензії, неприязнь до вітчима, а разом з ним і до матері, не давали спокою, позбавляли сну.
Тетяна дуже змучилася. Чоловік, бачачи, що дружина не в собі, спитав:
– Що сталося? Ти сама на себе не схожа.
Тетяна все йому розповіла.
Борис трохи помовчав і сказав:
– Тобі треба пробачити їх. Не заради них, заради себе. Заради нас.
– Вибачити? Але як? – вигукнула Тетяна, – Я не можу!
– Подивися на це з іншого боку, – м’яко продовжував Борис. – Тебе ображали в дитинстві, але це загартувало твій характер, багато чого навчило. Дивись, яка ти молодець! Усього досягла сама, без допомоги, без підтримки! Дивись, який у нас син! Він же те продовження твоєї мами. Так, вона багато в чому не має рації, але ж ти не знаєш її історію. Що, якщо в дитинстві вона пережила не менше, ніж ти? Чому вона не прийшла до тебе на допомогу? Чому стільки років закривала очі на такого чоловіка? Ніщо не відбувається випадково.
– Вона просто не любила мене! – несподівано розплакалася Тетяна.
– Це ти так думаєш, – Борис обійняв дружину, – а вона, можливо, віддала тобі все кохання, на яке була здатна. Просто в ній цього кохання спочатку було набагато менше, ніж у тобі.
– Не думала про це…
– А ти подумай. Твоя мати вже зовсім старенька. Вона шукає примирення. Квартира – це лише причина. Давай запросимо її до нас. Нехай живе тут, заспокоїться. Хоч наостанок буде щасливою. Повір, тобі самій це потрібно. Можливо, навіть більше, ніж…
Цілу ніч Тетяна не могла заснути. Задрімала тільки під ранок і побачила сон.
Вони були втрьох: батько такий, яким вона бачила його востаннє; вона та мати – такі, якими вони були сьогодні.
Батько – молодий і міцний тримав маму похилого віку на руках, заколисуючи її як маленьку і з любов’ю дивився на Тетяну. Дивився і нічого не говорив.
Вони розуміли один одного без слів.
Тетяна прокинулася у сльозах. Притулилася до чоловіка і прошепотіла:
– Дякую тобі… Тобі та татові…
Цілий день вона ходила сама не своя. Прислухалася до себе і раптом зрозуміла, що їй треба робити.
Відразу після роботи вона поїхала до матері.
Подзвонила у двері. Один раз, другий. Мати не відчиняла. Тетяна почала стукати…
Виглянула сусідка.
– Таня, ти? – здивувалася вона. – А Дарини Василівни немає. Вона в палаті… Серце…
Таня викликала таксі, помчала в палату.
Але матері не застала…
Батьківську квартиру вона продала, як тільки вступила у спадок.
Просто не могла там перебувати.