Таня не вийшла, а вибігла з квартири… У голові була тільки одна думка:
– Як Павлик міг так вчинити?! Як?
Вона йшла по тротуару, нічого не бачачи перед собою, і витирала сльози, що котилися по щоках.
– Він має відчути те саме, що й я, – подумала Таня, а потім побачила старенький трамвайчик, який під’їжджав до зупинки.
Вона заскочила в трамвай і сіла біля вікна. І перед очима постала картина їхнього знайомства. Як давно це було… Минуло вже майже двадцять років…
…Був такий самий осінній день. Таня поверталась із університету. Дріботів дощик, і Таня вирішила не йти пішки, а доїхати трамваєм.
– Дівчино, ви будете виходити? – почула вона приємний чоловічий голос.
– Ні, моя зупинка наступна, але я вас пропущу, – відповіла Таня.
– Дякую, – знову відповів чоловік приємним голосом, і Таня обернулася.
Вона побачила симпатичного молодика, який пильно дивився їй в очі.
Коли їхні погляди зустрілися, Таня і незнайомець усміхнулися один одному, але нічого не сказали.
Дівчина відійшла від дверей, щоб дати людям вийти.
Симпатичний хлопець із трамвая не вийшов. Зате вже на наступній зупинці вийшла Тетяна і подумала, що хлопець, мабуть, звернувся до неї просто так.
Але вона помилилась.
Незнайомець теж вийшов і йшов за нею на певній відстані.
Таня вже підійшла до гуртожитку, коли почула знайомий голос:
– Вибачте, дівчино, а можна з вами познайомитися? Мене Павло звуть. А вас?
– Тетяна.
– А не хочете якось зустрітися, поговорити за чашечкою кави? Згодні?
– Ну, давайте зустрінемося! – відповіла Таня.
…І вони почали зустрічатися, а через два роки одружилися. Потім народився син. І все було гаразд. Так здавалося Тані.
Вони одне в одному душі не чули. Так вона багато років думала. Вони завжди й усе робили разом.
Але потім щось сталося… В якийсь момент їх стосунки стали іншими.
Вони разом із Павлом переживали за сина Сергія, коли він вступав до університету.
А коли син поїхав, то зрозуміли, що їм і поговорити нема про що.
Всі їхні клопоти були навколо Сергія, а зараз… Без нього в домі стало самотньо.
І тоді вони зрозуміли, що за роки спільного життя віддалилися один від одного. Начебто стали чужими людьми.
Ні, Таня любила чоловіка, з яким прожила стільки років, але це вже було зовсім інше кохання.
Не таке, як на початку їхнього сімейного життя.
Таня вважала, що чоловікові просто самотньо в домі без сина, і не дуже переживала…
…– Якби не це моє відрядження, я б і далі нічого не знала, – казала вона собі.
Треба ж було такому статися, що всі справи були закінчені раніше, і начальник дозволив Тетяні повернутися з відрядження на день раніше, аніж планувалося.
Таня була дуже рада й щаслива! Вона вирішила не казати чоловікові, що приїде раніше.
Таня збиралася влаштувати коханому сюрприз.
– Зараз прийду отак несподівано, – мріяла вона. – А мій Павлик так здивується і зрадіє! А потім поведе мене в якийсь ресторан. Він любить так часом робити…
…Згадавши картину, яку вона застала вдома, Тетяна знову заплакала і подумала про відплату…
…Таня вийшла з таксі, взяла свою дорожню валізу на коліщатках, і зайшла у підʼїзд.
Жінка тихенько відкрила двері своїм ключем, увімкнула світло й застигла.
Прямо посеред коридору стояли кросівки її чоловіка, а біля них… Червоні жіночі туфлі…
Таня відкрила двері в кімнату і оторопіла від побаченого.
Її чоловік був в обіймах іншої жінки… Павло злякався, почав виправдовуватися.
– Значить, він ще любить, – подумала тоді Таня.
Звичайно, вона не залишилася в квартирі і вибігла на вулицю…
…Тетяна не помітила, як трамвай приїхав на кінцеву зупинку. Вона, як і раніше, сиділа біля вікна, нічого не помічаючи.
– Агов, дівчино, ви збираєтесь виходити? – запитав її водій. – Я далі не поїду.
– Так, зараз, – відповіла Таня і зазбиралася йти до виходу.
Вона змахнула сльозинку. Це помітив водій.
– Якщо хочете, можете посидіти, доки дощ не скінчиться.
Таня знизала плечима, але залишилася. Йти їй все одно було нікуди.
– Дякую вам, – тихо сказала вона.
– Мабуть, від вас чоловік пішов? – несподівано запитав водій.
– Не знаю, мабуть, поки що тільки зрадив, але я сама від нього піду, – рішуче сказала Таня.
Водій уважно подивився на неї, а потім сказав:
– Я, звичайно, не порадник, але прошу вас, тільки не треба помсти…
Таня стрепенулася. Незнайомець наче прочитав її думки.
– Чому? – спитала вона.
– Це ні до чого хорошого не приведе. Якщо є час, можу розповісти одну історію…
– Так, є… Розкажіть.
– Приятель у мене був, зі школи дружили. Хороший такий хлопець, добрий і чесний. Водієм працював. І одружився він з такою ж дівчиною. І жили вони душа в душу кілька років. А потім… Немов хтось їм наврочив.
– І що?
– На Сашка цього, око поклала одна пані. Була вона незаміжня, любила хвостом крутити. Ось і перед Сашком крутнула. А він уваги на неї не звертав, але якось, коли дружина у відрядження поїхала, запросив цю пані до себе додому.
Потім казав, що сам не знав, що на нього найшло.
Загалом, сиділи вони, розмовляли, а потім справа пішла далі.
Не зміг Сашко встояти перед її чарами. А тут дружина повернулася додому…
Що почалося! І не передати.
Бідолашний Сашко виправдовувався, але дружина його була невблаганна. Розлучитися з ним зібралася. Він благав, але це не допомогло. Тільки коли на дочку їхню маленька подивилася, Світлана помʼякшала, – зітхнувши, сказав водій і замовк.
– І де помста?
– А все згодом сталося. Світлана ця відплатити йому вирішила. Виявляється, до неї колега на роботі залицявся. Ось вона й вирішила відплатити чоловікові тією ж монетою.
Загалом усе у них сталося…
І після того Світлана завагітніла… Малюка вирішила не залишати.
Ну і все пішло в лікарні не по плану… Залишився Сашко вдівцем…
– І як він зараз?
– Ніяк. Немає його вже самого. Він свою Світлану кохану всього на сорок днів пережив. Їхав якось машиною і… Опинився на узбіччі… Я досі думаю, що він так сам зробив. Провину свою відчував. Тепер дитину батьки Світлани виховують. А їх обох немає…
– Ви, звичайно, вибачте, але він сам винен! Якби не його зрада, то дружина не робила б таке.
– Та я все розумію. Тільки ми, мужики, слабкі. А ви розумнішими за нас повинні бути і мудрішими. Ось так, – відповів водій, а потім подивився у вікно і сказав: – Дощ припинився.
– Спасибі, я піду, – сказала Таня.
Чомусь із голови не виходила ця історія, розказана зовсім незнайомою людиною. «Віддячувати» Тані розхотілося…
…З Павлом вона розлучилася. Розлучення вийшло спокійним. Без претензій та образ. Хоч Тані й було неприємно, вона не показала вигляду, вирішивши, що почне нове життя.
…Коли вони з Павлом продали їхнє спільне житло, Тетяна купила собі невелику однокімнатну квартирку.
Щоб не нудьгувати вечорами і виходити на вулицю, Таня завела собі маленьку собачку і щодня вигулювала її.
Якось там, де вигулюють собак, вона побачила якого солідного на вигляд чоловіка.
Він гуляв із великою вівчаркою.
– Тіно, ходімо, – сказала Таня своєму песику, коли побачила вівчарку.
– Не переживайте, мій песик добрий, такий самий, як і я. Це він тільки на вигляд такий великий і грізний, – лукаво посміхнувся чоловік.
– Нам уже пора, – сказала Таня, а потім підхопила свою маленьку Тіну на руки.
З чоловіком вони зустрілися наступного дня. І тоді розговорилися, а потім почали спілкуватися…
…Минуло два роки.
– Валерію, ви скоро? Ми з Тіною вже на вулиці, – запитала Таня у слухавку.
– Я вже йду, – відповів чоловік.
І вже через десять хвилин вони зустрілися.
– Чому ти затримався? Я навіть хвилюватися почала.
– Так? Мені це дуже приємно. Я такий радий, Тетянко, що тебе зустрів.
– А я тебе, – відповіла вона і знову посміхнулася.
Якби їй хтось сказав, що у свої сорок вона переживатиме такі сильні почуття, вона б нізащо не повірила і сказала б, що такого бути не може.
– Я хочу, щоб у суботу ми зустрілися разом із нашими дітьми. Час їм сказати, що ми хочемо офіційно оформити наші стосунки. Звісно, якщо ти не проти.
– Я тільки за! – відповіла Таня, а потім вони разом зі своїми вихованцями пішли гуляти в парк.
Повз проїхав старенький трамвайчик, і Таня раптом впізнала водія, який одного разу вберіг її від необачного кроку…
– Дякую! – подумки промовила вона і міцно обійняла свого Валерія.
І тут Таня зрозуміла, що найкраща помста – це просто стати щасливою…