-Мамо, ми з Дмитром вирішили одружитися! — сказала з порога Тетяна, щойно зайшовши додому.
Тамара Вікторівна саме смажила котлети. Почувши новину, вона крикнула з кухні:
-Ти що таке кажеш?! Яке одружитися у девʼятнадцять років? Ти що, вагітна? – голос матері став тихішим.
-Мамо, ну перестань! Не вагітна я, ти що, нам ще рано! – відповіла донька.
Жінка полегшено зітхнула і сіла на табуретку.
-Ну так і заміж виходити рано, куди ти поспішаєш? Та й за кого?! Я б ще зрозуміла, якби чоловік був підходящий – трохи старший, забезпечений, серйозний…
А хто твій Дмитро? Така ж дитина, як і ти! Ну який з нього чоловік? Він ще не нагулявся! Його тільки й видно, що в компаніях з друзями! — мати говорила в підвищеному тоні, ледве стримуючись.
-Мамо, він із забезпеченої сім’ї, ти ж знаєш. Його батьки нам допоможуть…
Тамара Вікторівна зупинила дочку:
-Як це, допоможуть? Годувати вас, студентів, будуть чи що? А жити де будете? Спочатку на ноги станьте!
-Ми вже про все домовилися. Жити поки будемо з його батьками, вони згодні, – дівчина взяла котлету і почала їсти.
-Про все вони домовилися! А зі мною хтось домовлявся? — з образою дивилася на дочку матір.
-Мамусю, ну я ж його люблю, ти знаєш. І він мене, — Таня погладила маму по руці.
-Доню, ну то й зустрічайтеся собі, нащо одружуватися зараз? Придивися ще до нього, перевір почуття часом, дай йому закінчити університет, стати на ноги і довести тобі, що він дійсно налаштований на сім’ю, – трохи спокійнішим тоном мовила жінка.
-Мамо, я тебе дуже прошу, не заважай. Ми у тебе нічого не просимо: ні жити з тобою, ні допомагати нам, нічого! Тільки погодься, будь ласка. Ну і… Грошей трохи дай нам на весілля…
Небагато, скільки зможеш, бо батьки Дмитра хочуть все самі оплатити, негарно виходить, незручно…
Тамара аж застигла від несподіванки.
-Незручно?! Ти що, жартуєш? Я проти цього весілля, а ти ще й грошей на нього просиш? Тим паче ти ж знаєш, що в мене їх нема!
Ледь самій вистачає, за все плачу і за навчання твоє теж, а ти ще й на весілля просиш! Піди батька свого попроси, якщо знайдеш, де він! – Тамара Вікторівна встала з табуретки й кинула фартух на стіл.
-Не дочекаєшся моєї допомоги! Нехай твій “чоловік” сам заробляє, сам, а не його батьки, чи я, а потім думає про одруження!
Жінка вийшла з кухні і наступні кілька днів з дочкою не розмовляла.
Тетяна згадувала слова матері про те, щоб попросити грошей у батька.
-Ага, попросиш його, тільки б знати, де він, і чи живий
Взагалі? – думала дівчина.
Востаннє Таня бачила його, коли їй було чотири роки, і
навіть не пам’ятала обличчя, а всі його фото мама викинула на смітник.
Батько пішов від неї до іншої жінки, обіцяв допомагати,
але одного дня просто зник, і більше в їхньому житті не з’являвся.
Таня бачила, як важко мамі одній забезпечувати її та оплачувати навчання, але ж це не назавжди. Ось вийде вона заміж — і мамі стане легше з грошима, тільки б на весілля трохи дала, і все…
-Мамусю, ти зрозумій, що коли я вийду заміж, тобі ж легше буде. Одну себе прогодувати набагато простіше. А там, може, я підробіток якийсь знайду й за навчання допомагатиму платити, — вмовляла Тетяна матір тиждень потому, коли вони потроху почали розмовляти.
Врешті-решт Тамара Вікторівна погодилася:
-Життя твоє. Я не хочу тобі перешкоджати, щоб ти потім мене казала, що я твоєму щастю завадила. Роби, що хочеш, але мою думку ти знаєш – він до сім’ї не готовий! — зітхнула мати і стиснула губи.
Жінка вирішила взяти кредит, щоб допомогти молодим. Їй не хотілося, щоб на них із дочкою люди показували пальцями й перешіптувалися, що вони на весілля ні копійки не дали…
Щаслива й закохана Тетяна бігала в справах, готуючись до свого найголовнішого в житті свята, не помічаючи навколо себе нічого.
Не помітила вона, що Дмитро все частіше став проводити час із друзями і все менше з нею, став холоднішим, мовчазнішим і взагалі якимось дивним.
Не помічала вона цього доти, доки одного вечора її
наречений не зібрався з духом і не сказав такі слова:
-Таню, я не можу з тобою одружитися… Я не готовий… Пробач мене, будь ласка, якщо зможеш…
Цілу ніч проплакала Тетяна на кухні на маминому плечі. Образа й жаль до себе не давали стримати сліз.
А ще й Тамара Вікторівна вже встигла взяти кредит і
витратити його на весільну сукню і послуги фотографа.
Сума була не такою вже й великою, але для самотньої жінки з маленькою зарплатнею — досить чутливою.
За її підрахунками виплачувати гроші вона мала півтора роки…
Жінці було так прикро за свою дитину, що й словами не передати, а ще й цей кредит! Ну хіба це справедливо – виплачувати за весілля, яке не відбудеться, за сімейне життя, якого немає?!
-От і полегшила я тобі життя, мамо, от вже ж допомогла… – плакала Таня. – Пробач, що не слухала тебе й твоєї мудрості…
Тамара Вікторівна нічого не відповіла, просто зітхнула і обняла доньку міцніше.
-Нічого, якось воно буде, – думала жінка. – Гроші – це не головне. Головне, щоб моя дитина була щасливою…