Степан став помічати, що дружина дуже змінилася: перестала займатися дітьми, зовсім закинула будинок, на нього взагалі дивилася як на порожнє місце.
Адже раніше все було інакше. Більше десяти років вони з Мариною прожили в коханні та злагоді, розуміли один одного з півслова.
Степан завжди допомагав дружині в господарстві, і з дітьми теж. Не ділив сімейні клопоти на чоловічі та жіночі. Якщо треба, міг і приготувати, і прибрати квартиру, і з хлопчиками посидіти.
Про подарунки і говорити нема чого. Чоловік жодного разу не забув про дні народження дружини та дітей, про якесь свято чи важливу подію.
Дарував щось несподіване, але дуже потрібне, влаштовував сюрпризи, щиро намагався порадувати. І в нього, треба сказати, це чудово виходило.
За великим рахунком за ці роки Степан і Марина жодного разу до ладу не посварилися. Ну, щоб потім шукати шляхи примирення, налагоджувати стосунки чи розрулювати якусь проблему між собою.
Здавалося, що так завжди буде. І раптом таке…
Марина настільки віддалилася, що Степан переживав зайвий раз із нею заговорити. Дружина реагувала дивно: ображалася без видимої причини, грубила чи відповідала таким зневажливим тоном, що чоловікові ставало не по собі.
Тому він підшукував потрібні слова та зручний момент, щоб не викликати роздратування чи невдоволення дружини.
Ні, він не був слабким чи підкаблучником, просто звик спілкуватися з дружиною зовсім інакше. Крім того, розумів: на них дивляться діти, а їх вплутувати в ці незрозумілості Степан не хотів. І сварок які вже відкрито провокувала Марина, теж не хотів.
От і пристосовувався як міг, сподіваючись, що це просто такий період, тому скоро все закінчиться, нормалізується і стане як раніше.
Минуло півроку, але ситуація лише погіршилася.
Одного разу, сам не знаючи чому, Степан спитав:
– Марино, у тебе що, хтось є?
– Так, – відповіла дружина, ні секунди не замислюючись.
Степан не став більше нічого питати. Просто не міг. Це “так” набатом звучало в голові.
– Тоді йди, – твердо сказав він, – діти залишаться зі мною.
– І піду, – з викликом кинула Марина, – а щодо дітей – ми ще подивимося!
Вона навіть була рада, що так сталося. Легко. Марина давно хотіла зізнатися чоловікові, що любить іншого, але не могла зібратися з духом.
Щаслива, що все вирішилося само собою, жінка не йшла – летіла вулицею, не відчуваючи важкості зібраних сумок.
«Нарешті ми будемо разом, Щастя моє!» – думала вона, уявляючи, як Сергій зрадіє, що проблему вирішено.
Вони випадково познайомилися. Марина послизнулася, не дійшовши до будинку лише кілька сотень метрів. Чоловік, що проходив повз, допоміг піднятися, подав сумку, що відлетіла вбік.
Обтрусившись, Марина підняла очі і… пропала. Сергій теж не міг відвести погляд від блакитноокої, миловидної жінки.
– Може, зайдемо до кафе? Там чудова кава, – сказав він таким глибоким, проникливим голосом, що Марина, відчувши тремтіння по всьому тілу, не змогла відмовити.
Вони почали зустрічатись. Спершу рідко. Потім частіше та частіше.
Жінка забула про все на світі. Любов, що звалилася як сніг на голову, ніби викреслила з життя все, що було до неї.
І вдень, і вночі вона думала лише про нього. Згадувала обволікаючий голос, пронизливі очі, міцні руки та палкі поцілунки.
Степан поступово ставав чужим, далеким. Його голос і слова дратували, а спроби повернути колишні стосунки здавалися – смішними.
Тепер жінка жила тільки новим коханням і насолоджувалася своїм щастям. Вона навіть про дітей перестала думати. Знала: Степан їх любить і, безперечно, чудово догляне. Нікуди не дінеться.
«А потім, і Сергійко їх полюбить, – мріяла вона, – хіба може бути інакше? Адже він сказав, що все життя шукав тільки мене і ніколи зі мною не розлучиться».
Коли Марина дзвонила у знайомі двері, її душа співала, відчуваючи захоплення коханого…
Сергій відкрив, окинув Марину здивованим поглядом (він не чекав її появи в цей час), помітив сумки і крижаним тоном спитав:
– Це що?
– Я до тебе… Назавжди, – з придихом відповіла Марина, дивуючись, що коханий ще не забрав її у свої обійми.
– А як сім’я?
– Я все розповіла чоловікові. Діти поки поживуть з ним, а я – з тобою, – Марина все ще стояла перед відчиненими дверима…
– Вибач, кохана, – посміхнувся Сергій, – ми так не домовлялися.
– Як? Ти ж казав, що любиш мене!
– Звичайно, казав. Мені добре з тобою. Я волію зустрічатися із заміжніми жінками: жодних зобов’язань, проблем із побутом та дітьми. Навіщо ти пішла? Іди назад до чоловіка. Поки не пізно.
Марина не вірила тому, що чула…
А Сергій цинічно продовжував:
– Помирися з ним. Скажи, що пожартувала чи розіграла. Він же в тебе не надто кмітливий, коли досі не зрозумів, що дружина гуляє. І не переживай, все втрясеться. Налагоджуй стосунки зі своїм, і ми знову почнемо зустрічатися. Повір, я любитиму тебе… Дуже сильно, – Сергій багатозначно подивився на Марину…
Вона йшла, не розуміючи що відбулолся… Ілюзія кохання розтанула в мить…
Жінка втратила все: щасливе сімейне життя, довіру чоловіка, повагу до себе. Адже вона зрадила не лише Степана, а й своїх дітей. А придбала лише докори совісті, нескінченне пережиття та глибоке розчарування.
Що робити далі, Марина не знала. Вирушила до подруги. Попросилася пожити.
Тепер цілодобово плаче та кругами ходить навколо будинку, де живуть чоловік та сини. Сподівається зустріти Степана та вимолити в нього прощення.
Тільки тепер вона зрозуміла, що чоловік – її єдина, близька людина. Тільки тепер усвідомила, як багато він для неї означає.
Тому уявити не може, як дивитиметься йому в очі, якщо він колись її пробачить…