Степан бував на маленькому сільському ринку майже кожних вихідних.
Він приходив купувати сюди для сім’ї свіжі продукти, тому знав майже всіх постійних продавців.
Але сьогодні, з’явившись тут, він раптом застиг від здивування, не вірячи своїм очам.
За одним із прилавків стояла бабуся, яку він знав ще з дитинства!
Перед нею лежали кілька пакетів картоплі і пучків зелені.
-Баба Катя! – підійшов до неї Степан. – Привіт! Ви як тут раптом опинилися?
Бабуся за прилавком застигла. Було видно, що вона не впізнала Степана, але, таки кивнувши на свій товар, невпевнено відповіла:
-Як, як… Сусід мене сюди привіз. На своїй машині. Овочі продавати треба. А де їх продаси? Тільки у місті.
-Баба Катя, ти мене, що, не впізнаєш? – засміявся Степан. – Це ж я, Степан, твій колишній сусід.
-Сусід? Який сусід?
-Ну як – який? Степан я. Ми з твоєю внучкою Тетянкою в одному класі вчилися.
-Ах, Степан… – обличчя бабусі на мить прояснилося, а потім вона раптом насупилась. – Он, значить, де ти ховаєшся…
-Хто ховається? – здивувався Степан. – Я ховаюся? Від кого я ховаюся?
-Від кого, від кого… – бабуся раптом строго глянула на колишнього сусіда. – Від Тетянки моєї. Від тієї самої, про яку ти зараз згадав!
-Що-о? – Степан не розумів, що відбувається.
Обличчя його витяглося від подиву.
-А того! Чого дивишся? – баба Катя раптом замахала своїм пальцем. – Погуляв з дівчиною, і в кущі? Втік у місто, і носа в село не показуєш?
-Хто гуляв? Кого? – Степан нічого не розумів. – Баба Катя, ви що таке кажете? Я вас не розумію.
-Ах, не розуміє він. А я між іншим, що знаю, про те й говорю. Не соромно тобі, Степане? Зовсім не соромно?
-До чого тут соромно? І що ви знаєте? – продовжував дивуватися Степан.
-Я все знаю. Все.
-Що все?
-А про кохання ваше скороминуще з моєю Тетянкою. Вона мені докладно розповіла про тебе. Ти не думай.
-Що вона могла розповісти вам? – Степан вже зовсім заплутався.
-Розповіла, як вона любила тебе.
-Ваша Таня? Мене? Ви що?
-Тебе, тебе. І не роби мені такі очі. Наче він не знає. Вона тебе кохала, а ти цим скористався.
-Як скористався? – Степан відкрив рота від здивування.
-А як чоловіки користуються? Так і ти користувався. Ти знаєш, що в тебе син росте?
-Син?! Який ще син?.. – Степан взявся за прилавок.
Новина, що в нього десь є син була мʼяко кажучи несподіваною для нього. – Ви що, баба Катя? Цього не може бути!
-Я точно кажу, – продовжувала старенька. – Ти бачу зовсім про все забув.
-Та не було у нас з Тетяною нічого, – благально сказав Степан. – Навіть близько не було. Танцювали ми з нею якось, так, була справа. На випускному вечорі. І все. І взагалі, наскільки я пам’ятаю, вона любила іншого хлопця.
-Іншого? Танцювали вони? Ось і натанцювали. Той син уже скоро закінчить школу, а ти… Хоч би раз відвідав його…
-Та не може бути такого! – вигукнув Степан. – Не може! Я точно знаю!
-Ах, не може? – бабуся затрясла головою. – Тоді йди звідси з очей моїх. Ще відхрещується. Від сина відхрещується. Весь ваш рід такий. Безсовісний рід.
-Що, що?! – Степан раптом застиг. – Стривайте. Ви про який рід зараз сказали?
-Іди, йди звідси. Весь у Степана – батька свого. Такий же нахабний, як і він.
-У якого ще Степана? У мене, взагалі, батька Миколою звуть.
-Миколою? – баба Катя застигла.
-Так, Миколою! Ми в будинку навпроти вас жили. Зрозуміло? А ми будинок продали і переїхали в місто.
-Ах… То значить, он ти який Степан… – сказала бабуся. – А ти чого так мене дивишся? Може, ти картоплі купити хочеш?
-Якої ще картоплі? – запитав Степан.
-А ось, – баба Катя, як ні в чому не бувало, кивнула на овочі. – Купи, Степане, картопельки. Вона у мене свіженька, щойно з городу.
-Ні, бабо Катя… – Степан видихнув. – Дякую вам за все… І за гусака, і за… Піду я…
Степан розвернувся, і не прощаючись із сусідкою поспішив з ринку.
І в пам’яті його раптом спливло обличчя своєї сусідки та однокласниці – усміхненої дівчинки Тані, в яку він і справді був колись таємно закоханий…