– Рито, виручи будь ласка, – жалібно просила Люда, – дай у борг двісті гривень. Я за тиждень віддам! Мені навіть хліба нема за що купити.
Рита відчиняла двері своєї квартири, коли на майданчик вийшла Люда – сусідка з квартири навпроти. Люда була на пару років старша за Риту, але вже встигла побувати двічі заміжньою і кілька разів у так званих цивільних шлюбах. Четверо дітей, і всі від різних чоловіків. Щоразу, коли вона поринала в нові стосунки, їй відразу хотілося народити для коханого дитину. Хтось відразу йшов, а хтось залишався з нею на “все життя”. За фактом, на кілька років.
Сусідку Рита недолюблювала, але дітей їй було шкода, вони не винні, що мама у них така. Вона дістала з гаманця двісті гривень і дала Люді.
– Дякую, Рито! – радісно защебетала Люда. – Я поверну через тиждень, слово честі, поверну.
– Ти мені ще минулих двісті не повернула, – холодно нагадала їй Рита.
– Я пам’ятаю, пам’ятаю, я обов’язково поверну, слово честі! – Обіцяла Люда, мало не розкланюючись. – Я наступного тижня аліменти від Ігора маю отримати. Ось як отримаю, то одразу тобі все і поверну, слово честі. Я б собі ні копійки не просила б, просто діткам поїсти треба купити, слово честі! Дякую тобі, Рито, дай Бог тобі здоров’я та чоловіка доброго.
Рита зачинила за собою двері і стомлено сіла на стілець.
– Чоловіка хорошого… – задумливо повторила вона сусідку. – Дякую, був вже.
Чоловік у неї справді був хороший. Тільки не вдалося сім’ю зберегти, різні вони люди і погляди на життя у них різні. Розлучилися, щоб зберегти хоча б дружні стосунки. Тепер у нього своя родина, а Рита так і лишилася сама. Не тому, що вона така погана, просто свою людину ще не зустріла.
Пройшов тиждень. Потім другий, третій. Люда мовчить, на очі не показується. Рита теж мовчить, не впросить терміново повернути борг. Наприкінці четвертого тижня зустрічає її біля дверей Люда.
– Рито, виручи будь ласка, – почала свою стару пісню Люда, – дай у борг двісті гривень. Мені дітям поїсти треба купити.
Готівки у Рити було гривень двадцять. До того ж, вона не розуміла, з чого це Люда підходить до неї просити гроші, коли борги ще жодного разу не повертала.
– Ти мені ще минулі борги не повернула, а обіцяла за тиждень віддати, – нагадала їй Рита.
– Ой, Рито, я хотіла тобі віддати, – почала виправдовуватися Люда, – але мені потрібно було молодшому черевики купити. Мені ж нема кому допомогти, а дітей і годувати, і одягати треба.
– Працювати не пробувала? – Запитала Рита, відчиняючи свої двері.
– Та знайшла я роботу, наступного тижня вже виходжу, – радісно відповіла їй Люда. – Мені б зараз хлопцям щось поїсти купити.
Рита зітхнула, витягла з гаманця двадцять гривень і простягла їх Люді. Вона розуміла, що Люда знову не поверне борг, просто дітей їй було шкода.
– А чого так мало? – здивовано спитала Люда. – Я ж двісті просила.
– У мене більше немає, – відповіла їй Рита і зайшла до себе в квартиру. Вона хотіла зачинити двері, але Люда стала в проході. Рита з подивом подивилася на Люду.
– Що ти обманюєш? – крізь зуби сказала Люда. – Живеш сама, працюєш і в тебе грошей нема? Та тобі й витрачати гроші нема на кого! Ні дитини, ні чоловіка, живеш приспівуючи. А ми тут із копійки на копійку живемо!
У Рити від подиву округлилися очі. Оце так поворот! Виявляється, вона їм ще й винна за те, що працює і “живе приспівуючи”.
– З якого часу я відповідаю за твоїх дітей? – блискаючи очима, сказала Рита. – Замість подяки ти мене ще й ображатимеш? Ану пішла геть звідси! З ким дітей робила, хай ті й допомагають, а до мене, щоб близько більше не підходила! І не треба плутати мою доброту з обов’язком!
І закрила перед Людою двері.
Люда ще довго вигукувала щось біля зачинених дверей.
– Віддячила. Хоча чого ще чекати від таких людей, – розчаровано сказала Рита в порожнечу.
Люда ніколи не вміла цінувати ні допомоги, ні добрих стосунків. Їй завжди всі були винні тільки тому, що вона – мати, а інші працюють і у них є гроші.