Поліна була і красуня, і розумниця, і хазяйновита, але чомусь їй дуже не щастило в коханні.
Шанувальників було хоч греблю гати, але серйозних стосунків не виходило.
Поліна закінчила інститут і влаштувалася працювати до неї почав залицятися один зі співробітників.
– Невже моїм невдачам прийшов кінець, і тепер у мене буде все, як у людей?! – подумала дівчина.
Тоді вона навіть не підозрювала, що шлюб із Миколою буде однією з найбільших невдач у її житті.
Тому, коли він зробив Поліні пропозицію, вона відчула себе королевою світу!
Микола був симпатичним, привабливим, але надто вже несерйозним.
– Сірі будні – не моя стихія, – якось сказав він.
Після роботи молодята йшли на вечірку, в ресторан, до клуб, словом, вдома не сиділи.
Поліні таке життя швидко набридло, зате чоловік насолоджувався від душі.
Микола розважався на повну котушку, та ще й хвалився красунею дружиною. Тільки от Поліні це було не до вподоби.
Вона почувала себе, хай і красивою, але річчю, яку Миколка демонстрував наліво й направо.
Крім того, Микола був надто велелюбним. Через кілька місяців після одруження Поліна зрозуміла, що з неї сміється весь офіс.
Ще б пак! Напевно, з усіх співробітниць лише прибиральниця тітка Світлана не знала, який він коханець…
Ну, і до всього Микола був абсолютно безпорадний у побуті. Він не вмів навіть чистити картоплю!
Після розлучення вона перевелася в іншу філію, махнула рукою на чоловіків, завела кота і жила для себе.
– Так не можна, – говорила подруга Уляна, коли Поліна відкинула симпатичного хлопця, який намагався залицятися до неї. – Ну, не зрослося в тебе з Миколкою, так життя на цьому ж не закінчилося.
– А в мене взагалі з кимось зросталося? – невесело посміхнулася Поліна.
– Отож бо! – вигукнула подруга. – Шукай, а головне, пам’ятай, що справжнє кохання має дозріти…
…А потім Поліна заслабла. Спину дуже прихопило. Коли кілька днів вона пролежала і все було без змін вона таки наважилась.
– Треба зателефонувати сімейній лікарці, – подумала вона.
Через годину в двері подзвонили, і вона, неохоче, пішла відчиняти.
На порозі стояла високий широкоплечий блондин тридцяти років.
Якби не уніформа та медична валізка Поліна б вирішила, що до неї заглянув голлівудський актор.
– Ви викликали лікаря? – з усмішкою спитав він, розвіявши її останні сумніви.
– Викликала, – кивнула Поліна. – Але в нас наче інша сімейна лікарка була…
– Була, – розвів руками красень. – Тільки Марія Степанівна пішла на пенсію. Днями провели.
– Зрозуміло…
– Давайте знайомитись, Андрій Іванович. То що вас турбує?
– Спина.
– Є, кому сходити по ліки? – спитав лікар.
– Ні, – похитала вона головою. – Я живу сама.
– То, може, я схожу? – зі співчуттям він Ломов.
– Ну якось незручно, – зніяковіло посміхнулася Поліна.
– Та облиште. Мені не важко, та й аптека у сусідньому будинку.
Лікар повернувся хвилин через десять, і Поліні захотілося віддячити йому.
– Хочете чаю? – запитала вона.
– Не відмовлюся, – усміхнувся Андрій.
– До речі, у мене тут тортик лишився, – згадала Поліна. – Зараз чайник поставлю.
– Вам не важко? Бо можу й сам поставити.
– Якщо не складно…
Вони пили чай з тортом і балакали про всяку всячину. Поліні здавалося, що вона знає Андрія цілу вічність. Але дівчина й не здогадувалася, що він відчуває те саме.
Незважаючи на привабливу зовнішність, Андрію не щастило в коханні. Дехто казав, що вся справа в надто поступливому характері. Що ж, може бути. На жаль, не кожна сучасна дівчина може оцінити хорошого хлопця. Їм «поганих хлопців» подавай. Або багатих…
Андрій ніколи не вмів бути «поганим хлопцем», та й вміст його гаманця не вражав. До речі, остання обставина і стала причиною його розлучення, яке відбулося два роки тому.
З того часу він не сподівався познайомитися з гарною дівчиною, яка б зуміла оцінити його таким, яким він є. Стосунки з іншими дівчатами закінчувалися, так і не розпочавшись до ладу.
Коли Андрій вперше побачив Поліну, вона здалася йому такою беззахисною і такою прекрасною. Але чомусь він так і не запропонував їй познайомитися ближче.
Андрій навіть не здогадувався, що Поліна зараз думає про нього.
Вони зустрілися через тиждень у супермаркеті. На Поліні був сарафан ніжно–бузкового кольору та білі туфлі на невисокій платформі. Легкий макіяж у рожевих тонах відтіняв ніжну матову шкіру.
Цієї хвилини Андрій вирішив: якщо він втратить цю дівчину, то ніколи собі цього не пробачить.
Хоча, звісно, якщо вона має хлопця, це зовсім інша справа. Тільки де був цей хлопець, коли Поліна лежала слаба?
– Привіт, – посміхнувся лікар, і дівчина, впізнавши його, з усмішкою відповіла:
– Привіт!
– Як ваша спина?
– Дякую вже краще.
– Поліна, – сказав Андрій, зібравшись із духом. – Я хотів би запропонувати вам… Зустрітися.
Дівчина посміхнулася, але нічого не відповіла, і Андрій поспішив додати:
– Здається, я сказав дурницю. Напевно ваш хлопець…
– Немає в мене ніякого хлопця, – розсміялася Поліна. – І я із задоволенням зустрінуся з вами.
– Справді?
– Ну а чому ж ні? Якщо, звісно, ваша дівчина не проти, – піддражнила вона Андрія, розуміючи, що навряд чи він має дівчину.
Ну, не тягне їхній новий лікар на ловеласа.
Вони домовилися зустрітися того ж вечора. Молоді люди сходили в кіно, потім гуляли парком. Їм дуже не хотілося розлучатися, але Андрію завтра треба було рано вставати.
– А я ж, здається, закохалася! – сказала Поліна вголос, лягла в ліжко і розсміялася.
Ніколи ще їй не було так легко і добре!
А ще Поліну вразило, як багато спільного вони мали з Андрієм.
Обоє любили старі пісні, пригоди та ромашки.
– Ось із цим хлопцем ми могли б стати ідеальною парою, – подумала вона, але переживала загадувати так далеко…
…Минуло два тижні, і Поліна остаточно переконалася, що Андрій абсолютно “її” людина. Їм було так добре разом, що Поліна переживала, аби не наврочити.
Поліна сходила в магазин, купила продуктів і взялася готувати вечерю. Вона накрила невеличкий стіл, поставила пиріг у духовку і пішла чепуритися. А як же ж?! Зараз до неї має прийти Андрій!
Поліна вдягла гарну вечірню сукню і сіла чекати коханого.
Нарешті пролунав дзвінок у двері. Поліна одразу кинулася відкривати.
Але коли вона побачила, хто стоїть на порозі, її посмішка повільно сповзла з обличчя.
Перед нею стояв ніхто інший, як Микола, її колишній чоловік!
– Ти що тут робиш? – здивовано і без натяку на дружелюбність запитала Поліна.
– Поговорити треба, – відповів він.
– А я думала, що нам давно вже нема про що розмовляти.
– Насправді в мене до тебе невелике прохання.
– Он як! – хмикнула Поліна. – Заінтригував. Але, сподіваюся, нічого такого? У мене, знаєш, зараз стосунки, і я щаслива!
– Я радий за тебе, – кивнув Микола. – Може, я зайду?
Поліна не встигла відповісти. Відчувши запах пирога, який підгорів, вона швидко кинулася на кухню.
Микола знизав плечима і збирався зачинити двері, як тут на порозі з’явився високий блондин з букетом ромашок.
– Здрастуйте, – привітав він Миколу.
– Привіт, – відповів той.
– А… Поліна?..
– А хто ви?
– А ви?
– А яка ваша справа? Ну, скажімо, я її чоловік.
– Чоловік? Поліна ніколи не говорила, що одружена.
— Мабуть, не було приводу, — знизав плечима Микола.
– Мабуть, так, – промовив незнайомець, після чого розвернувся й пішов.
А колишній чоловік Поліни зачинив двері і пройшов на кухню.
– Все нормально? – поцікавився він.
– Обійшлося, – кивнула Поліна. – То про що ти хотів зі мною поговорити? Тільки зауваж, у мене мало часу.
– Чекаєш когось?
– Уяви собі, так.
– Ну що ж, багато часу я не заберу. Я хотів запропонувати тобі скласти мені пару на один світський захід.
– А до чого тут я?! – здивувалася вона. – Я завжди думала, що в тебе не бракує жінок.
– Ну, як тобі сказати, – зам’явся Микола. – Це закрита вечірка, де будуть солідні люди. І з моїми, кхм, панянками, там можна хіба що…
Він замовк, підбираючи потрібне слово, і Поліна послужливо підказала:
– Зганьбитися?
– Ну, можна сказати й так. А що? Колись ми були чоловіком і дружиною, і багато хто про це знає. Ти тільки уяви, який фурор ми з тобою зробимо!
– Та вже ж, – зіщулилася Поліна.
– То що, ти згодна?
– Та йди ти!
– Поліно…
– Та що – Поліно? Як ти міг подумати, що я погоджуся на таке? – обурено вигукнула вона.
– І все ж я б порадив тобі подумати, – спробував наполягти колишній чоловік.
– Іди геть!
Не дочекавшись Андрія, Поліна набрала його номер. Але коханий не відповів…
– Може, в нього щось трапилося? – подумала дівчина і вирішила подзвонити пізніше.
Але так і не додзвонилася…
А Андрій тим часом сидів на лавці біля свого будинку і думав, що однією невдачею у плані стосунків із прекрасною статтю у його житті побільшало.
Він згадав стильний інтер’єр у квартирі Поліни, її вбрання, а потім незнайомця, який назвався її чоловіком.
Хлопець теж виглядав як представник того світу, в якому, мабуть, звикла крутитися Поліна.
– Куди ти лізеш? – подумав про себе він.
Андрій бачив пропущені дзвінки Поліни, але вирішив не відповідати.
Що вона могла йому сказати? Що до неї прийшов чоловік?
Всі вони обманщиці! Але ж Поліна здавалася такою щирою…
Наступного дня до неї навідалася Уляна.
–А ти чого це така сумна? – запитала подруга.
– Уля! Я, здається, закохалася! – відповіла Поліна і, не витримавши, заплакала.
– І…? Знову не пощастило?
– Знову не пощастило!
– І що цього разу?
– Та нічого! – ще гірше заплакала Поліна. – Він просто зник, нічого не пояснюючи.
– Так все можна виправити! – усміхнулася Уляна. – Я хотіла запросити тебе на вечірку. Я тебе з таким хлопцем познайомлю!
– Ні, тільки не на вечірку, – благала Поліна крізь сльози.
– А я говорю, ходімо! – наполягала Уляна. – Врахуй, я не відчеплюся!
– Ну добре, ходімо!
Вечірка проходила в будинку однієї зі спільних знайомих Анжели.
Дівчата зайшли у вітальню, і першим, кого побачила Поліна, був… Андрій!
– Ну, як тобі хлопець? – посміхнулась Уляна. – Мій двоюрідний брат власною персоною!
– Ви що, знайомі? – приголомшено спитав Андрій.
Поліні теж хотілося поставити подрузі це питання.
– Ох, Андрійку! – засміялася Уляна. – Як тільки ти заговорив про гарну блондинку, у якої зі спиною щось, я одразу збагнула, в чому справа! Ну, а до купи ще й Поля плакала про нібито нещасне кохання. То що у вас трапилося, га?
Коли Андрій розповів про зустріч з Миколою, Поліна розізлилася.
– І тут примудрився влізти! – похитала вона головою, а всі, хто був поруч, розсміялися.
– Ось тобі й вистраждане щастя! – підсумувала Уляна, чим викликала нову хвилю сміху…
Пройшов рік…
Коли Поліна вийшла з пологового будинку зі згортком ніжно–рожевого кольору, на Андрія найшла така ніжність, що йому хотілося плакати.
– Мої дівчатка, – розчулено сказав він. – Ось воно, моє щастя! Дякую за доньку, кохана!
На очах Поліни теж заблищали сльози. Сльози щастя.
– І чого плачемо, сентиментальні ви мої? – з усмішкою сказала Уляна. – До речі, я хочу сфотографуватися зі своєю племінницею! Як назвали?
– Уляна, – хором сказали щасливі батьки. – На честь тебе. Якби не ти, невідомо, що зараз було б з нами, такими невдачливими!
– Особисто я зараз я почуваюся найщасливішою людиною на світі, – заявив новоявлений молодий батько.
Вони дивилися на новонароджене маля і один на одного.
Тепер вони по–справжньому вірили в те, що невдачам у коханні прийшов кінець… Тепер тільки щастя!