Поліна поверталася додому пізно.
Дівчина була сумна – знову мати сваритиметься через пізнє повернення. Вона тихенько відкрила двері – у квартирі стояла тиша.
Швидко роззувшись і на ходу натягуючи піжаму, Поліна залізла під ковдру і задоволено посміхнулася:
– Сплять!
За стіною нарешті спокійно видихнула мати:
– Повернулася…
Поліна завжди була дівчиною спокійною та цілеспрямованою. Вона добре вчилася. Однак цієї весни її начебто підмінили: дівчина закохалася.
Закохалася вона не в однокласника, чи хлопця зі старшого класу, а в старшого хлопця.
Якось вона поверталася з подругою зі шкільного вечора і вже біля під’їзду зустріла сусіда, вони розмовляли, потім до них підійшов якийсь Олега знайомий, привітався, уважно дивлячись на дівчину.
– Степан! А ти, красуня, подруга Олега?
– Я сусідка Олега! – відповіла Поліна і зазбиралася додому.
Через кілька днів Степан подзвонив у двері її квартири:
– Погуляємо? – запропонував хлопець.
– Давай! – погодилася Поліна.
– Розкажи про себе, сусідко Олега, – з усмішкою попросив Степан.
– А що розповідати? Закінчую десятий клас, вчуся нормально, збираюся вступати в інститут, живу з мамою та молодшою сестрою.
– А хлопця маєш? – спитав прямо хлопець.
– Ні, якось не до цього було! – збентежилася Поліна.
– Отже, я буду твоїм хлопцем! – впевнено сказав Степан.
Він розповів, що у свій двадцять один рік працює помічником машиніста, вищої освіти Степан не отримував, не захотів напружуватись.
Хотілося працювати й отримувати гроші.
Поліна дивилася на нього і танула: Степан був красенем – високий, спортивної статури, довгий чубчик сучасної зачіски ледь прикривав очі.
А самі очі – пронизливого зеленого кольору… Його зухвалі витівки та самовпевненість, що іноді межувала з нахабством, також не залишили дівчину байдужою.
Сама Поліна була дуже спокійною, звикла плисти за течією. Можливо, саме тому її просто магнітом тягнуло до Степана, що випромінював впевненість у собі.
Дівчина не просто захопилася – вона закохалася без тями. Поганих якостей у свого обранця вона просто не помічала.
– Дочко, але ж він старший за тебе на пʼять років! – намагалася навчити її мати.
– Хіба це проблема? – дивувалася Поліна.
– По–перше, Степан – дорослий чоловік і йому потрібна доросла жінка поряд. По–друге, у тебе на носі екзамени – треба готуватися. Чи ти вже передумала?
– Звичайно, не передумала! Але є ще цілий рік – вистачить часу на підготовку!
Влітку Поліна й Степан зустрічалися дуже часто. При цьому дівчина все ж таки готувалася до іспитів: по–перше, щоб чимось зайняти час, поки Степан на роботі, по–друге, щоб задобрити матір і спокійно піти ввечері до коханого.
Хлопець навіть дав їй ключ від своєї орендованої квартири: йому подобалося спостерігати, як Поліна намагалася налагодити там побут, мила, чистила й прибирала.
Сам Степан не надавав чистоті великого значення. Набагато більше йому подобалися посиденьки з друзями, клуби та розваги.
Степан брав Поліну і вони йшли до альтанки – там збиралися вечорами компанії хлопців та дівчат.
Степан тут був головним – він грав на гітарі й співав, інші хлопці кидали на нього заздрісні погляди, дівчата підморгували.
Співав хлопець добре – Поліні подобалося, але вона не любила такі вечори – відчувала на собі заздрісні погляди можливих суперниць та їхню нелюбов.
Степан навпаки любив увагу до себе, тому із задоволенням купався в променях слави.
– Проведи мене додому, – просила Поліна. – Вже пора, бо мати завтра не випустить!
– Ну що вона тобі зробить! Що ти, як маленька! Посидь ще! – вмовляв її Степан, не бажаючи йти «на найцікавішому місці».
І Поліна сиділа, чекала. А потім через годину, півтори все одно бігла сама темними міськими вулицями до свого будинку, а вечір був у розпалі, і Степан її не проводжав.
Ось і зараз дівчина, засинаючи, згадала, як він помахав їй рукою та його скупе: «До завтра!», коли вона йшла. А ще Поліна все не могла викинути з голови погляд дівчинки, Ганни, здається, яка, коли вона встала, щоб іти додому, сіла на її місце біля Степана. З цими думками Поліна й заснула.
Так минуло літо, пролетіла осінь. Поліна й Степан, як і раніше, зустрічалися, проте бачитися стали рідше – навчання та підготовка займали все більше часу. Степан нервував і сварився з цього приводу:
– Слухай, що ти весь час сидиш над цими книжками! Здаси ти свої іспити – всі здають, а ти он скільки готуєшся! Давай прогуляємось!
– Степане, давай завтра – у суботу, сьогодні ніяк – мені до репетитора на математику! Ти ж знаєш – по понеділках та п’ятницях у мене математика! – Поліна намагалася всюди встигнути, але нічого не виходило, а постійні сварки зі Степаном її просто вимотували.
– Знаю! А по вівторках та четвергах – українська мова! І ще десь там хімія й біологія! – обурювався Степан, – Нема чого зв’язуватися зі школяркою! – зло сказав він сам собі.
Поліна дуже любила Степана, вона забігала до нього, повертаючись пізно ввечері з додаткових занять, але, знову ж таки, всього на пів години – мати строго контролювала її дозвілля:
– Він знає, що ти закінчуєш школу! – казала вона Поліні, – Хай зачекає!
Степан сварився і чекати не хотів. Поліна ж була між двома вогнями.
Наближалися зимові свята. Поліна вирішила влаштувати коханому сюрприз.
Степан уже кілька днів їй не дзвонив.
– Зрозумів, нарешті, що ти до вихідних зайнята! – бурчала мати.
Сама ж дівчина вирішила, що він на неї просто образився, тож у п’ятницю, зателефонувавши вчителю математики та відпросившись із занять, Поліна вирушила до Степана.
Вдома нікого не було. Відчинивши двері своїм ключем, дівчина взялася за підготовку сюрпризу.
Вона навела всюди порядок, накрила стіл. Поліна купила все заздалегідь – знала, що в холодильнику у коханого тільки вареники заморожені.
Вона запалила свічки й стала чекати. Затишно вмостившись на кріслі вона, здавалося, на мить прикрила очі…
Прокинулася Поля від того, що в замку повернувся ключ і почулися якісь голоси.
– Ох, Степанчику, – манірно промовив жіночий голос. – То ти ще й сюрприз для мене приготував! Прямо не впізнаю тебе!
З коридору від вхідних дверей було видно накритий стіл і запалені свічки, а от Поліну, що була в кріслі в іншому кутку кімнати, видно не було.
– Який сюрприз? – почувся здивований голос Степана. – Нічого такого я не готував!
– Ну, не виправдовуйся, ми й так чудово проводимо час! Та все одно – дякую, коханий! – незнайомка обняла хлопця, намагаючись його поцілувати, поки він думав, що відбувається.
Поліна не вірила в те, що відбувається.
Потім Степан увімкнув світло.
– Поліна?! Що ти тут робиш?! – розгублено промовив Степан.
– Сюрприз тобі приготувала, – ледь чутно відповіла дівчина, вискакуючи в коридор і намагаючись втрапити руками в рукава своєї куртки.
– А, це та твоя мала! – сказала нова подруга Степана, і Поліна впізнала в ній дівчину Ганну, яка підсідала до її коханого, коли вона йшла додому з літніх посиденьок. – Дитинко, дякую за сюрприз, – зареготала та. – Але тобі, напевно, до матусі додому пора! Нема чого зі старшими тертися!
Поліна бігла вниз сходами, а у вухах стояли останні слова Степана:
– Сама винна – я тебе попереджав! Не треба було в своїх книжках сидіти! Я чоловік – мені увага потрібна!
Холодний зимовий вітер віяв в обличчя, сніг сипався за каптур, танув на обличчі, змішуючись зі сльозами.
Це плакала вже не дівчинка, плакала зраджена коханим маленька жінка…
Їй ще треба було зібрати уламки свого серця, щоб склеїти його і вдихнути життя за допомогою нового кохання… Але це буде не скоро…
…Мати, зустрічала Поліну на порозі і приготувалася висловити їй все, що думала, чекаючи дочку до першої години ночі.
Тим більше, що телефон у тієї був вимкнений, а на заняття з математики вона так і не з’явилася.
Вона чудово розуміла, куди зникла її хитра дочка – бачила, як довго та сьогодні збиралася, фарбувалася та вибирала одяг.
Проте, побачивши Поліну, мати все одразу зрозуміла. Дівчина увійшла, хитаючись, від гарного макіяжу не залишилося й сліду – все змили сльози та сніг.
– Доню, що він зробив?! – кинулася до дівчини мати.
– Нічого. Він просто більше мене не любить, – тихо прошепотіла Поліна.
Оксана Сергіївна обняла дочку за плечі і погладила по голові:
– Нічого, люба, це просто треба пережити…
– Але чому, мамо, чому? – майже кричала дівчина, – Адже я все для нього! Не треба було ходити на заняття, краще б зі Степаном була, то він би мене не покинув!
– Він зробив би так само, – впевнено сказала мати. – Можливо, пізніше. Але він не зміг оцінити ні тебе, ні твоє кохання… Він не поганий – просто такий от. Не твій він, дочко, так буває…
Довго цієї ночі сиділи мати й дочка, обнявшись, і розмовляли. Давно вже не було між ними таких відвертих розмов. Майже на рівних, без повчань та моралей, говорили дві жінки: досвідчена, що пережила і зради, і любов, і зовсім юна, яка вперше зіткнулася з реальністю.
Вислухала Оксана Сергіївна історію доньки. Вислухала і поспівчувала, підтримала, поплакала разом із нею.
А вранці виглянуло сонечко, висвітлило землю, вкриту білим білим покривалом, і воно заблищало, заіскрилося в його променях.
Поліна виглянула у вікно та захопилася красою зимової природи.
Дівчина не могла довго сумувати – на неї чекав увесь світ…
…До кінця навчального року Поліна старанно навчалася. Вона чудово здала іспити і вступила на бюджет саме туди, куди хотіла.
Про Степана дівчина заборонила собі думати – треба було йти далі. І в неї виходило…
…Поліна приїхала додому на канікули – вона успішно здала сесію, позаду – третій курс, а попереду – ціле літо.
Дівчина впевнено прямувала до диплома з відзнакою, була однією з найкращих студенток курсу.
Вона мала чудові перспективи влаштуватися на хорошу посаду: їхній заклад давно співпрацював з багатьма організаціями, які працевлаштовували здібних студентів.
Але цього літа ще можна було розслабитися і відпочити, що й збиралася зробити Поліна.
– Поліно, дівчинко моя, це ти? – раптом почула вона знайомий голос й обернулася. Її наздоганяв Степан.
– Я, – відповіла дівчина, і перед її очима промайнули спогади. – Але тільки я вже не твоя дівчинка!
– А чия ж?! – намагався жартувати Степан. – Старе кохання не іржавіє!
Поліна дивилася на хлопця і дивувалася – це його вона любила колись усією душею, це за ним плакала ночами.
Степан змінився, постарів, якось зсутулився. Його очі вже не променилися тим ясним світлом, яке приваблювало Поліну.
Чи це вона дивилася на нього по–іншому?
– Можливо, кохання й не іржавіє. Але хіба в нас було кохання?! Це тільки я, нерозумне дівчисько, закохалася в тебе! А ти просто використав це у своїх інтересах!
– А зараз що, вже виросла, – єхидно посміхнувся Степан.
– Мабуть, виросла, – відповіла Поліна. – Прощавай, Степане! Всього тобі хорошого.
Вдома мама дуже зраділа, що її кохана дочка приїхала на канікули, вона нагодувала студентку смачним обідом, а потім вони довго розмовляли – ділилися новинами.
– А я сьогодні Степана бачила! – сказала раптом Поліна.
– І що? – обережно спитала мати.
– Нічого! Ти уявляєш, мамо, я нічого не відчула! Я навіть здивувалася!
– А що ж тут дивуватися – минув час, і все стало на свої місця. Якби він був твоєю долею – нікуди б ви один від одного не поділися. Будь–який час та відстань може подолати справжнє кохання. А якщо серце навіть не тьохнуло, то значить, дякувати Богові, що сталося те, що сталося.
– Так, тоді я зрозуміла, який він…
– Звичайний, дочко. Він просто не захотів чекати, доки ти підростеш. Йому не цікаве було твоє навчання і твоє майбутнє, він думав насамперед про себе. А зрада – це вже наслідок…
– Матусю, ти в мене така мудра! Я така рада, що ти в мене є!
– А я рада, що ми є один в одного!
А за вікном розцвітало літо і весь світ, величезний і дивовижний, розкинувся біля дівочих ніг!