– Олеже, ти до дідуся Степана й бабусі Галини поїдеш на вихідних? Вони тебе давно кличуть, ображаються, що ти не приїздиш. Ну чого ти мовчиш? – Поліна підклала на тарілку синові ще один млинець – дуже вже Олег їх любить.
Олег сидів з повним ротом, весь у сметані і варенні, й намагався щось сказати, але виходило тільки невиразне:
– А-і-с-я-п-а-з…
– Прожуй спочатку, а потім говори! – розсміялася дивлячись на сина Поліна. – Подивися, як тато акуратно їсть!
Поліна обернулася до Миколи – той намазав млинець сметаною, потім варенням, звернув у трубочку і спробував відкусити.
Але сметана й варення полізли на всі боки і Микола теж замастився.
– Господи, два чоботи пара! Ідіть обидва руки мити, – Поліна обернулася і гукнула у бік кімнати батьків:
– Тату, мамо, ви млинці будете? А то тут Олег і Микола хочуть все з’їсти!
– Ідемо, дочко! – зі своєї кімнати вийшли баба Люда і дід Сашко. – Доброго ранку всім, а ми щось, старі, зовсім розіспалися.
– Та годі тобі, мамо, які ви старі, тато навіть ще працює! До речі, ми з Миколою в гості до друзів із ночівлею збираємося, а Олега хочемо до дідуся Степана й баби Гали відвезти. Ви хоч теж відпочинете, бо Олег весь тиждень вечорами у вас крутиться. Любить у вас у кімнаті гратися. – Поліна поклала батькам млинці, і обернулася до Олега:
– Ну що, ти не відповів, поїдеш до діда Степана на вихідні?
– Звісно, поїду! Він же ж мій єдиний рідний дідусь, і в нього навіть собачка є! – весело сказав Олег.
За столом всі одразу притихли від несподіванки й здивовано перезирнулися один з одним.
– У сенсі – єдиний рідний дідусь? Це хто так сказав? – Поліна не розуміла, що відбувається.
Від дитини взагалі таке дивно було чути.
– Так, це дід Степан мені минулого разу так сказав, – Олег махнув рукою. – Він сказав мені – ти мене більше слухай, і приїзди частіше, я тебе поганому не навчу. Бо ж я в тебе один рідний дід, один єдиний, запам’ятай!
– Що значить один? – Поліна обурено подивилася на Миколу. – Що за нісенітниці твій тато говорить?
– Дякую за сніданок, доню, мені пора, – Олександр Іванович вийшов з-за столу, а за ним і Людмила Сергіївна, і пішли у свою кімнату.
– Миколо, ти розумієш, що твій тато моїх батьків образив? – Поліна була засмучена.
Так добре ранок почався, і на тобі!
– Та ти ж знаєш мого батька, він взагалі чоловік добрий, нормальний. Але іноді як ляпне щось, – роздратований підвівся з-за столу Микола, і теж вийшов.
– Мамо, а чому всі образилися? – здивувався Олег. – Мамо, а чому дід Степан так сказав, що він один справжній рідний? Хіба дідусь Сашко мені не рідний? Він не справжній?
Поліна вимила руки, вмила замурзаного сина і посадила собі на коліна.
Їм з Миколою й на думку не спадало шестирічному синові розповідати, що у бабусі Люди дід Сашко – другий чоловік. А навіщо?
Ну може потім і можна, коли Олег буде старшим.
А зараз, коли в Олега є люблячі мама, тато, й бабусі, й дідусі, йому це було неважливо, поки Степан Андрійович не сказонув таке, мабуть з ревнощів.
Хотів свої права на онука підкреслити, чи що? Як же ж безглуздо!
Поліна зітхнула, підбираючи слова. А раптом Олег не зрозуміє?
– Розумієш, коли я народилася, мій тато нас покинув і зник, я його ніколи не бачила! А моя мама – твоя бабуся Люда, вийшла заміж за дідуся Сашка, і він став моїм татом. Отак і було. І все.
– І все? – здивувався Олег. – А він із тобою грався? І гуляти ходив? І плавати навчив, і на велосипеді, я пам’ятаю, їздити. І подарунки, дарував. І зі мною дід Сашко найкращий друг. То який же ж він чужий? Він найрідніший і найсправжніший! – здивувався Олег. – Мамо, напевно дід Степан щось наплутав. Я поїду до них і все йому поясню! Давай збиратися!
…Поліна й Микола відвезли Олега до його батьків.
Поліна просила Миколу, щоб він батькові нічого не говорив, але Микола не погодився.
Він залишився з батьком. Було чути, як Микола досить різко Степану Андрійовичу все виказав, і вийшов увесь почервонілий…
– Поїхали, Поліно, хай подумає, що говорить дитині, налаштовує проти інших!
…Після тих вихідних ніхто більше цю тему не піднімав. Поліна думала, а що як раптом її батько образився?
Вона навіть у думках його ніколи вітчимом не називала, взагалі забула, що він їй не рідний. А тут так нагадали…
Але Олександр Іванович, коли Поліна якось спробувала щось сказати, її зупинив,
– Облиш, доню, ну сказав по-дурості Степан Андрійович, сам мабуть шкодує. Не думай про це, Бог йому суддя, він же взагалі-то й не збрехав!
– Це підступно і не його це справа! Це гірше за брехню – ось так, за спиною, онука на свій бік хотіти перевести, – Поліна від образи мало не плакала.
– Облиш, доню… Не плач, Поліночко, нема приводу, мало хто що скаже. Будь вище за всілякі нісенітниці!
…Через два тижні зателефонувала Галина Петрівна, і запросила їх усіх до них за місто на день народження Степана Андрійовича.
Причому уточнила – чи будуть Людмила Сергіївна й Олександр Іванович? Мовляв, Степан Андрійович дуже просить, щоб вони обов’язково теж приїхали.
За святковим столом несподівано Степан Андрійович та Олександр Іванович опинилися поряд. Спочатку обидва мовчали, потім після пари чарочок і тостів потихеньку стали пустими фразами перекидатися.
А тут і онук Олег до дідів своїх підійшов:
– Діду Степане, а ти обіцяв, що на ставок підемо рибу ловити?
– Та-а-к, вудок же ж в мене немає, не встиг купити, – спробував було викрутитись Степан Андрійович.
– А дід Сашко вміє вудки з гілки робити, так діду? – Олег смикнув Олександра Івановича за рукав. – Зробиш?
Степан Андрійович крекнув від досади, не знав, що й сказати…
– Чуєш, Олександре Івановичу, – сказав він. – А давай по третій, за онука нашого Олега, за продовження нашого роду! Я тут якось сказав нісенітницю не подумавши, ти вже не сердься, не тримай зла на недолугого старого?
Олександр Іванович глянув на Олега, підморгнув йому, й погодився:
– А що ж, давай за онука! А потім на ставок, він же тут на околиці, поряд…
…Вони зробили саморобні вудки, хробаків трохи накопали, і пішли з онуком рибу ловити дід Степан і дід Сашко.
Олег сів між ними, такий задоволений, аж сяє весь:
– Діду Степане, діду Сашко, а у вас навіть сорочки схожі!
А мені дід Степан пояснив, що він щось наплутав – ви мої обидва найрідніші діди! Назавжди рідні, на все життя! Ну, давайте швидше рибу ловити!
…Діти краще за нас, заморочених дорослих розуміють, хто рідний, а хто ні.
Їм не потрібні наші формальності, вони це просто відчувають – це рідний, і все!