-От п’ятдесят років з тобою, Маріє, прожили, а все дарма, – задумливо сказав дід Іван дивлячись на дружину.
-Чому дарма? – вона відклала в’язання. – Завжди в пошані, не гірше за інших.
-І толку від нашої роботи? – Іван знову зітхнув. – Пенсія, як у всіх. Ну запрошують на святах у перший ряд, грамоти пачками дають, он вони в кутку припадають пилом. Ну будинок у нас міцний, теплий на віки поставлений. Головного в нас ніколи не було і не буде – дітей, внуків, правнуків.
Знаю, що через мене ти не стала матір’ю. Ех, якби раніше, то відпустив би тебе на всі чотири сторони. Може, долю свою знайшла би і діток понароджувала, – і замовк.
-Та що ти таке кажеш? – схлипнула Марія. – Ти забув яка між нами любов була. Куди ти туди і я. А що одні все життя, то доля у нас така. А до чого ти цю розмову завів, га старий? На той світ зібрався і без мене? Не пущу, так і знай, – і витерши очі, почала перебирати спиці, тремтячими руками.
Іван лагідно на неї подивився.
-Так, Маріє, гарна ти в мене жінка. І думаєш, що про мене все знаєш. То це не так. Зраджував я тобі майже все життя, поки був у силі.
Пам’ятаєш, я в район мотався у справах? Так от була у мене там жінка. Звали її Раїсою. Працювала вона технологом на хлібозаводі. Ось до неї і заглядав, якщо хвилина вільна видавалась. Щоправда, один раз ми з нею рік не спілкувалися. Вирішила вона мене обдурити, сказала, що вагітна від мене.
А їй довідку, яку в лікарні дали. Не візьмеш мене на це. Вона плакала, що мій і все. Я їй тоді умову поставив – припиниш це, стосунки продовжимо. А ні – між нами все скінчено. Вона таки сходила, хоч і корила і себе, і мене.
Ось зараз думаю, а може й справді моя дитина була. Але ж у нас за стільки років жодного разу не вийшло. А шкода, – зітхнув він.
Марія встала і мовчки почала протирати дзеркало.
-Не звинувачуй себе. Все я чудово знала. І Раїсу твою бачила здалеку. Красива жінка була. Тобі нічого не говорила, бо на мені великий гріх лежить…
-На тобі? – Іван засміявся. – Та ти свята жінка. Стільки років знати і нічого не сказати. Навіть не натякнути. Які в тебе гріхи? Борщ скис, бо недогледіла, чи що?
Мар’я повернулася до нього.
-Даремно смієшся. Те, що дітей у нас немає, винна тільки я. Це ще до тебе було. Ми познайомилися з тобою, коли нам по двадцять було. А до того я в гості їздила на море. Пам’ятаєш фотографії? Там я з ним і познайомилась. Імені не називатиму, викреслила я його з пам’яті.
Гріх між нами трапився, і додому я повернулася в положенні. Мати, як дізналася, спершу насварила, а потім відправила мене в район до бабки одної – вирішувати проблему. А термін уже великий був…
Чому ти думаєш, я по клубах не ходила? Мати забороняла. Казала, ось з’явиться хлопець хороший, хоч до ранку гуляй. А то ти вже жінка, а мужики це за версту чують.
А ти сам до нас прийшов і сподобався моїй рідні. Ну і мені звісно. А після весілля саме вона допомогла мені довідку дістати, що ти дітей мати не можеш.
Вибач мені, Іване, заради Бога. Вина на мені лежить усі ці роки, як камінь на душі. Тепер тобі вирішувати, що робити. Хочеш вистави мене, що хочеш, – і опустила голову.
Іван встав спираючись на стіл, губи його тремтіли.
-Ти? Ти зрадниця. Не могла правду мені сказати? Я б із почуттям провини все життя не жив. У мене міг би син народитись. Розумієш? Син. А через тебе я всього був позбавлений.
Господи, і з цією жінкою я жив. Вірив їй, як собі. Вважав святою. А ти зрадниця. Навіть не так, Юда. З цього дня ти не почуєш від мене жодного слова. Так тобі буде за твій обман, – і вибіг з хати.
Так і жили вони разом, немов німі. Люди спершу дивувалися, а потім махнули рукою. У кожному будинку свої таргани.
Першої не стало Марії. Тільки й прошепотіла наостанок:
-Прости…
А Іван вперше їй суворо відповів:
-Бог простить.