-Дівчинко моя, запам’ятай раз і назавжди! Бути самотньою – це сором, – повчала Олю мати. – Це означає, що ніхто на тебе навіть не захотів глянути, розумієш?
А ось якщо пані зі штампом у паспорті, ось це інша справа! Тут тобі всі двері відкриті! І у житті, і в кар’єрі!
Ти придивися до Василя, придивися. А що зовнішність? Мужик він і є мужик! Йому й місце в татовій фірмі хороше світить.
А ти що думаєш, одним коханням люди ситі? Аякже! Їсти всі хочуть! – говорила жінка сьорбаючи свій чай з великої кружки.
-Ну не знаю я, не знаю, мамо… – задумливо відповіла Оля. – І Люда мені моя казала, що він по дівках бігати ще й як любить. Не знаю навіть… – сумнівалася Оля, хоч заміж їй дуже хотілося.
Але мати виявилася переконливою жінкою. Молоді подали заяву і через тиждень відгуляли весілля!
Антоніна Петрівна, мама Олі, на цьому весіллі сяяла більше за саму наречену…
Молодята оселилися в квартирі нового чоловіка і почали, так би мовити, облаштовувати сімейне гніздечко.
Василь ходив на роботу, багато працював, а Оля робила затишок в домі.
Із самого початку вони вирішили, що у їхній сім’ї працюватиме тільки чоловік.
-Мамо, як же шкода… У мене ж освіта. Я вчителька була б непогана. Що мені диплом на поличку тепер покласти? – запитувала Оля пораду у мами.
-Дитинко, радуйся, що мужик у тебе такий трапився. Все в сімʼю! Ти навіть не розумієш, який лотерейний квиток витягла! А вчителька? Ось народиш і свою дитину вчитимеш.
Антоніна Петрівно, як у воду дивилася. Оля народила дівчинку. І питання її роботи відсунулося на невизначений час.
Вона із задоволенням хазяйнувала вдома, виховувала дочку і була майже щаслива.
Трохи затьмарювала її безхмарне життя робота чоловіка. Щось занадто часто він їздив у відрядження…
-Ну і що, Оля! Та хай собі їздить. Тобі ж краще! Готувати менше і прати. Він он зовсім тобі грошей не шкодує. Он які подарунки привозить! Сукні гарні, сережки, каблучки… А ти ще й незадоволена, – говорила їй мати і Оля заспокоювалась.
І справді, що тут такого? Усі чоловіки працюють. Просто у Василя складна робота, з поїздками… Що вдієш, гроші треба ж якось заробляти…
Якось, після чергового відрядження чоловіка, Оля, вклавши спати і доньку, і чоловіка, почала розбирати валізу Василя.
Перебираючи і сортуючи речі на брудне, або чисте, вона ненароком натрапила на якийсь сріблястий пакет.
Оля машинально відкрила його й ахнула…
Там була якась шовковиста жіноча білизна червоного кольору…
Оля застигла від здивування.
-Виходить, мені чоловік забув подарувати? – подумала вона. – Запрацювався, видно, зовсім. Втомився бідолашний.
-Не чіпатиму, – вирішила Оля. – Нехай вранці сам подарує…
І залишила заповітний пакетик на місці.
Але ні вранці, ні ввечері, ні через три дні, Василь білизну Олі не подарував і нічого не сказав.
Навпаки! Сріблястий пакетик, через деякий час, з валізи просто зник…
Оля не знаходила собі місця. Вона вирішила все зʼясувати, але спочатку порадилася з матірʼю.
-От із-за таких як ти на пустому місці мужики з дому і йдуть! Сто відсотків він коліжанці якійсь на роботі подарував. Не думаю, що Василь твій гулящий, – заспокоювала Олю мама.
-Білизну? Коліжанці? Мамо, хіба так буває? – обурилася Оля.
-Буває, доню, і не таке буває.
А через місяць ще випадок стався. Олі раптово подзвонила її подруга Люда. І це при тому, що вони вже майже пів року не спілкувалися.
І щось подруга мʼятися почала в розмові… Ніби щось і сказати хоче, але не наважується.
-Людо, ти чого подзвонила? Щось сталося, чи що? – нарешті запитала Оля.
-Олю, тут така справа… – почала подруга. – Не хотіла тобі казати. Але ж ми жінки! Значить один за одного маємо стояти. Тим більше, я таке вже пройшла…
Вчора ми з дівчатами у ресторані були на святі. Так от. Твій Василь там із якоюсь жінкою сидів! Іноді обіймав її, міцно так, і в очі заглядав ніжно…
Оля застигла з телефоном в руках.
Увечері вона прибігла до мами вся в сльозах.
Оля все їй розповіла, що казала Люда.
-Мамо, що мені робити?! – заплакала Оля.
-Оля, не слухай нікого! Заздрять! – рішуче сказала мати. – Щастю твоєму заздрять, от і вигадують всяке. Василь у відрядження поїхав? Поїхав. А ти зустрічай його з пиріжками свіженькими, і з гарним настроєм. Чоловіки повертаються туди, де їм комфортно! – заспокоювала Антоніна Петрівна доньку.
І Оля знову маму послухала…
А подружку підступну скрізь із друзів викреслила. Щоб не кортіло їй більше на чужих чоловіків наговорювати всяке…
Час ішов. Донька Ганнуся дорослішала. Ось і в школу пішла, а зовсім недавно під стіл пішки тільки й ходила.
А Оля, як і раніше, вірна дружина і хороша мати.
Про диплом свій вона вже й забула давно. А що старе згадувати? Та й толку від цього…
А чоловік ще частіше по відрядженнях став їздити, все менше їй не тільки приділяти уваги, а останнім часом навіть помічати її перестав.
Якщо в обличчя й дивиться, то здається, що крізь неї кудись.
А одного разу, коли Василь був у черговому від’їзді, пішли вони з Ганнусею у парк гуляти.
А нагулявшись, вирішили зайти в кафе – перекусити і відпочити.
Тільки-но сіли вони за столик, як Оля підняла очі і побачила його – Василя!
Він сидів у сусідньому ряду і її не бачив, бо вся його увага була зайнята стрункою брюнеткою, яка сиділа навпроти.
Її чоловік щось казав брюнетці, нахиливши голову і тримаючи її руки у своїх руках.
Не пам’ятала Оля, як із кафе вискочила. Як вела дочку, яка нічого не розуміла, за руку.
І зупинилася вона тільки тоді, коли вони майже квартал пробігли і донька втомилася.
-Мамо, що з тобою? Чому ми біжимо? – запитала її дочка.
Вона обняла Ганнусю і сказала:
-Доню, я просто не хотіла одну людину там бачити… Вибач мені. Ходімо додому…
Поклавши спати доньку, вона подзвонила матері і все їй розповіла.
-Ну і що, Олю! – одразу почала Антоніна Петрівна. – Чоловікові властиво іноді розслабитися. Зате в тебе сім’я, ти в достатку живеш. Не працюєш, як сир у маслі катаєшся. Та багато жінок все б віддали, щоб бути на твоєму місці! Нічого страшного, погуляє і повернеться!
Оля нічого їй не відповіла і просто поклала слухавку…
А через день приїхав чоловік. З «відрядження»…
Він сухо поцілував її в щоку, відмовився вечеряти, сказавши, що втомився і пішов у кімнату.
Оля, набравшись сміливості, увійшла до нього і прямо сказала, що все знає.
-Що ти знаєш? А ти знаєш, що я давно тебе не люблю? – раптом сказав Василь. – Ти бачила себе у дзеркалі взагалі? Цей халат старий на тобі… Цей хвостик на голові. Ці твої борщі і котлети… Ти поставила хрест на собі, на своїй кар’єрі і житті.
А я не збираюся цього робити. Я знайшов жінку, близьку мені за духом. Ми давно з нею. Я просто чекав, щоб Ганнуся трохи підросла.
До речі, я не проти Ганнусю забрати собі. Моя дівчина також. Не залишати ж мою дочку з тобою.
Василь сказав це і спокійно відвернувся до свого ноутбука.
…Оля вийшла з кімнати не бачачи нічого навкруги. Вона довго сиділа на ліжку, намагаючись не заплакати.
Дочка ще не спила, не треба, щоб вона бачила…
Оля якось вклала Ганнусю, навіть розповіла їй казку і нарешті змогла залишитися наодинці з собою.
-Що робити? Що тепер робити? – думала вона.
Понад десять років свого життя вона витратила на міраж. Хіба це сім’я? Це видимість. І чого вона досягла. Одна, без роботи, без чоловіка і з дитиною на руках.
Оля закрила обличчя руками й заплакала.
Наплакавшись, вона взяла слухавку і набрала номер телефону, який колись видалила. На тому кінці одразу взяли слухавку.
-Люда… Людояка… – плакала Оля. – Можна я завтра приїду до тебе з донькою… Мені більше нікуди піти. Чоловік? Чоловіка більше немає. Тобто він є, але нічого немає… Ти була права, вибач мені. А я нічого не бачила. Нерозумна…
…Минуло три місяці. Оля розлучилася з чоловіком і поки що живе у подруги Люди. Разом із донькою, звичайно.
Василь сплачує непогані аліменти. Вона помирилася з Антоніною Петрівною, але намагається спілкуватися з нею якнайменше.
Її взяли на роботу у приватну гімназію. Щоправда, поки що на випробувальний термін. Але вона дуже рада цьому.
Через якийсь час Оля збирається переїхати від подруги в орендовану квартиру, хоча та її й не квапить. Люда дуже полюбила її доньку Ганнусю…
…Оля ще не скоро забуде про це. Вона хоче думати, що все, що не робиться – робиться на краще.
Але впертий внутрішній голос їй каже, що треба думати своєю головою. Не всяка голова – мудра. Навіть мамина…