Оля вкотре застигла біля вітрини магазину і подивилася на манекен. Ось вона – сукня її мрії, до того ж її покупка дуже доречна: вона у п’ятницю йде до ресторану з Леонідом. Боже, яка вона гарна: яскраво-червона, саме для привернення чоловічої уваги, тканина переливається на світлі, розріз до підлоги від стегна, відкрите декольте. Фігура у Ольги надзвичайна, тому вона в цій сукні буде зіркою вечора в ресторані – в цьому вона була впевнена. Ось дочекатися швидше авансу в четвер, викупити сукню і блиснути в ній перед Леонідом – він не встоїть!
А ввечері Олі зателефонувала її двоюрідна сестра Катя з невеликого села:
– Оля, ми можемо в тебе зупинитися? Мені з Васильком огляд треба пройти. Ми всього на тиждень у тебе затримаємось, заважати не будемо.
Ольга тужливо зітхнула! Ну як це: “Заважати не будемо”, якщо вже всі плани змінили?! Вона могла б після ресторану запросити Леоніда на філіжанку кави, а потім роман закрутився б, закрутився, і, можливо, він їй зробив пропозицію. Але як відмовити сестрі в якої нездужає дитина? Так, вона вже рік тому з ним приїжджала на огляд, і Олі треба було ще постаратися її потерпіти: голова йшла обертом від постійних розіов сестри.
– Оля, ми ще з Наталкою приїдемо, її нема на кого залишити – мати нездужає, чоловік без вихідних на роботі, тож потерпи вже нас, добре?
О ні! Можна змиритися з балакучою Катею, з шестирічним вередливим Васильком, але чотирирічна Наталка – це перебір! З Катею навіть поспілкуватися по відеозв’язку вона не давала – вона забирається на голову матері, трясе її, а якщо немає в зоні видимості, то творить якісь дивні речі: чимось гуркотить, шумить і репетує. Катя раз у раз сварить її: «Наталко заспокойся!». Ну та щож, якщо подіти нікуди, хай приїде і Наталка.
Три дні тяглися довго – Катя розмовляла беззупину, Наталка гасала по квартирі, Василько постійно хникав. Але сьогодні четвер – Оля обережно дістала з пакета червону сукню і почепила на плічка, розглядаючи її.
– Боже, яка краса, – захопилася Катя. – І великих грошей, мабуть, вартує? Це що у тебе за свято буде?
– Завтра йду на побачення до ресторану! Хочу справити враження!
– Це хто ж такий щасливчик?
– Леонід! Ми познайомились у коридорі нашої офісної будівлі. Має сусідній кабінет з нашою фірмою. Я навела довідки – неодружений, зараз розлучений, 38 років, директор ТОВ з продажу сантехніки, поки фірма невелика, але з гарною перспективою. Кілька разів поспілкувалася, кілька разів у кафе з ним посиділи під час обіду, одного разу він підвіз мене додому на машині, поцілувалися, і я напросилася на похід до ресторану. Сама! Нахабство, правда, але треба якось діяти.
– О, який багатий! Такого треба невідпускати!
– Ай, Катю, справа навіть не в грошах. У мене самої квартира, хоч і від батьків, і в принципі я сама непогано заробляю, шеф не скупиться. Але ж Леонід такий класний! Манери приємні та красиві. А мені вже скоро тридцятник, хочу сім’ю та дитинку. Шанс не хочеться упускати!
Оля подивилася на Наталку, що скакала і галасувала посеред кімнати. «Ні, тільки не таку дитину» – подумала Оля.
П’ятниця, Оля по обіді відпросилася з роботи. Привід вагомий – посидіти з племінницею, доки сестра проходить із сином огляд. Це було правдою, але до того ж треба було підготуватися до ресторану. Оля сунула до рук Наталки планшет: грай, тільки тихо. Наталці тихо не хотілося – стрибала,, шуміла. Так – душ, манікюр, педикюр, макіяж. У поспіху Оля дістала з шафи сукню, поклала її на ліжко – незабаром одягатися. Поки Оля фарбувалася у ванній кімнаті, у будинку запанувала тиша. «Ну нарешті Наталка планшетом захопилася!» – подумала Оля.
Все, очі нафарбовані, нижня білизна ідеальна, пора одягнути сукню. Оля зайшла в кімнату і застигла: Наталка сиділа на ліжку і працювала над сукнею манікюрними ножицями.
– А я для своєї ляльки одяг пошию! – сказала вона. – Так мама робила.
Земля пішла з-під ніг. Оля тремтячими руками взяла сукню: вона була безнадійно зіпсована! Оля сіла на ліжко і наче застигла. За 10 хвилин прийшла Катя.
– Наталко, негідниця, що ти наробила? – гукала вона. – Ти пробач її, Олю, вона просто бачила, що я зі старих суконь разом з нею шию одяг лялькам. Ну так вийшло. Невже тобі одягти нічого?
Оля швидко порилася у шафі. Ганьба яка! Блузка, спідниця – з найпристойнішого! Але це з подружками на дівич-вечорі, але не в ресторан з чоловіком! Що вже робити? Година залишилася, не відмовлятися ж! Ех, була – не була!
У ресторан Оля прийшла в поганому настрої, хоч і намагалася посміхнутися. Думки плуталися у розмові з Леонідом – відповідала вона невпопад, була неуважною. Оля почувала себе в цій спідниці з блузкою некомфортно.
– Та що з тобою, Оля? – Запитав Леонід. – Ти ніби мене не слухаєш.
– Розумієш, тут така справа, – почала Оля. Губи її затремтіли, а з очей потекли струмками сльози. – Я купила собі сукню: червону, а тут ось розріз до стегна. Хотіла справити на тебе враження. А в мене гостює зараз двоюрідна сестра із села, вона з дитиною у нас у місті обстеження проходить, у неї син нездужає. Мені треба було сьогодні доглянути маленьку племінницю, а вона мені цю сукню зіпсувала, хотіла одяг для ляльок зробити. Грошей не шкода, а ось враження я на тебе не змогла справити. Прийшла незрозуміло у чому!
– Та ти на мене справила враження! – із захопленням сказав Леонід. – Ти навіть не уявляєш, ще як справила!
Вже пізніше, коли у Олі з Леонідом розвинувся роман, а Леонід їй зробив пропозицію, він розкривався:
– Ти знаєш, але ж у нас могло б усе скінчитися вже там, у ресторані, так і не розпочавшись. Якщо чесно – ти до цього поводилася як меркантильна особа, а я такого не дуже люблю, просто поки що придивлявся до тебе. Я і від дружини тому пішов – вона багато просила, не за коштами були запити. Зустрічаючись з тобою на роботі, ти поводилася якось неприродно, набиваючи собі ціну, і в ресторан майже відразу напросилася. Я думаю – ну зроблю приємне дівчині і розбіжимося! Якби ти тоді прийшла в червоній сукні з розрізом, я б тебе недооцінив – надто відверто це було б. А ти прийшла така скромненька, розгублена, заплакала і зворушила мене, особливо тим, що прийняла сестру з слабим хлопчиком. Ось тоді я побачив тебе, справжню, яка ти насправді, і це мені сподобалося.
Ось так зародилася нова родина. Леонід тішить дружину подарунками, і навіть купив їй ту саму червону сукню. «Тільки одягай її виключно для мене, – просить він. – Аж надто вона відверта».