У дитинстві Микола не дуже любив свою бабусю, вважаючи її недоброю й занудною.
Жив він з бабусею з дев’яти років, поки батько не одружився вдруге і не забрав його до себе.
У той останній рік, коли Микола жив у бабусі, було особливо важко – батько посав гульбанити і перестав надсилати їм гроші.
Рік видався неврожайним – картопля згнила, тільки капуста більш-менш вродила.
У будь-якому випадку вони залишилися без картоплі, на одну пенсію жили.
Миколі, звичайно, все це незрозуміло було.
-Бабусю, ну чого ти плачеш? – запитував він. – Дивись яка купа картоплі! Не пропадемо…
За його мірками картоплі мало вистачити на рік точно, і Микола не розумів, чому так сумує бабуся…
А потім у їхньому домі з’явилася Ніна. Вона була молодша за Миколу на рік, і він не злюбив її з першого погляду.
…Якось бабуся закривала компот з яблук. Миколка крутився біля неї, намагаючись допомагати.
Раптом у двері постукали. Ольга Андріївна витерла руки й пішла відкривати.
На порозі стояла висока худа жінка з сірим обличчям і така ж висока, як для своїх років дівчинка, в стоптаних черевиках і величезній куртці, рукава якої були завернуті кілька разів, інакше точно діставали б до землі.
Бабуся ахнула, почала обіймати їх, і чомусь голосити.
-О, Господи! Як ви тут, що ж це?! – голосила вона.
Микола рота відкрив від здивування. А потім сталося несподіване.
Виявилося, що ця жінка – давня подруга мами Миколи, якої не стало. Подруга дев’ять років тому виїхала з села, вийшовши заміж за міського.
Мами Миколи не стало, коли йому було три роки, і він її погано пам’ятав.
Пам’ятав гладке, блискуче волосся, зібране в косу, пам’ятав низький хриплуватий голос і як від неї завжди віяло теплом та затишком.
А обличчя ніяк не вимальовувалося, навіть коли Микола дивився на її фотографії, мабуть тому, що на фотографіях вона була зовсім юною.
Цю її подругу він ніколи не бачив і навіть не чув про неї, тому, на відміну від бабусі, прийняв гостей насторожено.
І не даремно – вони про щось пошепотілися, і жінка пішла, а дівчинка залишилася з ними.
Микола думав, що незабаром жінка прийде і забере дочку, але наближався вечір, а дивної гості все не було.
А потім бабуся почала стелити постіль і дістала погнуту розкладачку, сказавши, що Микола, як справжній джентльмен, має поступитися місцем гості.
-Вона що, у нас переночує? – запитав хлопець.
-Ніна у нас поживе, – коротко відповіла бабуся і більше нічого не пояснила.
Микола розгнівався на дівчинку не тільки тому, що вона зайняла його ліжко, але ще й через те, що почалося потім.
Вони й справді бідно жили: у школі Микола не їв – грошей на це не було. Вранці бабуся варила йому кашу, в хороші дні присмачуючи її маслом, і на цій каші він і тримався до обіду.
Але тримався він не тільки на ній, а ще й на очікуванні обіду, після якого бабуся обов’язково давала йому цукерку «Ластівка».
Це були її улюблені цукерки, і вона не погоджувалась купувати жодні інші.
Відколи в їхньому будинку з’явилася ця Ніна, цукерку бабуся стала ділити навпіл.
Коли вона зробила це вперше, Микола так розізлився, що навіть по дрова відмовився піти, і тоді ця Ніна побігла й сказала, що вона сама.
Миколу дратувала ця її манера поведінки – що вона кидалася допомагати, робити все за нього і за бабусю, при цьому немов вибачаючись за щось, а за що він так і не міг зрозуміти.
Чи то дівчатка розумнішають раніше, чи то просто в неї життєвого досвіду було більше, але Ніна тоді одразу збагнула, що вона тягар для бабусі, їм і самим їсти нічого, тому намагалася загладити свою провину, хоч якось…
Ніна пішла у їхнью школу, в перший клас, а Микола ходив у другий і дуже цим пишався – поки вона рядки з паличок писала, він вже цілими реченнями міг писати і вважав, що краще, аніж Ніна.
Бабуся сказала допомагати Ніні з уроками, але Микола навмисне говорив їй неправильно – нехай сама думає.
І по дорозі з нею не йшов – спеціально обганяв, хоча бабуся й казала їм іти разом.
Одного разу, коли вже настала зима і сніг тільки-но прикрив наповнену осінніми дощами землю, по дорозі зі школи Микола помітив на білому снігу якусь темну плямку.
Придивившись, він зрозумів, що це цуценя! Воно вперто борсалося, тикаючись мордочкою на всі боки.
Від жалю Микола аж заплакав. Він взяв цуценя, сховав під куртку й побіг додому.
-Бабусю, дивися, кого я знайшов! – гукнув він стареньку.
Микола давно просив у бабусі собачку, але вона казала, що охороняти їм нема чого, а ще один рот їм точно не потрібен.
Повторила вона це й цього разу.
-Ось ще мені надумав! Ану неси його, нам ні до чого зайвий рот!
-Ага, як оту Нінку до себе взяти, так не зайвий! – огризнувся Микола, показуючи на Ніну.
Бабуся розізлилася і мало не вперше в житті дуже насварилась…
-Не смій так говорити!
Щоб не показати цим двом своїх сліз, Микола скоріше вибіг з дому.
Він наніс сіна в старий хлів за городом – там зазвичай зберігалися граблі й відра, стояли мішки з картоплею, коли вони її копали.
У це сіно він і сховав цуценя, а після вечері потайки приніс йому в кухлі молока з розмоченим хлібом. Їсти воно до пуття не вміло і йому довелося допомагати йому.
Через кілька днів цуценя навчилося більш-менш пити молоко, і з того часу він тричі на день тягав йому їжу. Незважаючи на те, що в його животі бурчало – доводилося ділитися з цуценям своєю порцією, він все одно був щасливий, як ніколи.
Дивно, але бабуся не помічала цього до певного часу, поки той не підріс і не почав скавулити.
Ще й снігу намело стільки, що вже було складно приховати сліди Миколи на городі.
Знайшовши цуценя, бабуся влаштувала сварку. Взагалі, він звик до них – бабуся завжди була чимось незадоволена.
Але на цей раз сварка була грандіозною, вона ніяк не могла заспокоїтись.
-Я ж його своєю порцією годую, – виправдовувався Миколка. – Це моя порція, що хочу, те з нею й роблю!
-Та скільки ти так протягнеш! – сарилася бабуся. – І песик твій росте швидко – он уже який вимахав!
Микола стояв на своєму, а бабуся на своєму, і невідомо, чим би все скінчилося, якби в суперечку не вступила Ніна.
-Я теж можу йому частину своєї порції віддавати, – сказала вона.
Бабуся закотила очі й почала голосити – що ці діти з нею роблять.
Тоді Ніна дістала з кишені половинку «Ластівки», загорнуту в папірець, і простягла бабусі.
-Ольго Андріївно, візьміть. І настрій одразу покращиться…
Микола хотів сказати, що бабуся розлюбила цукерки, а вона раптом закліпала очима, зашморгала носом і пригорнула Ніну до себе.
Микола розізлився, але тут бабуся сказала:
-Гаразд, залишай свою собачку…
Микола забув про всі свої образи – йому дозволили залишити песика!
Він назвав його Дейк. Він справді швидко ріс, і всі вони, включаючи бабусю, ділилися з ним своєю порцією.
Так вони протягли всю зиму, а навесні раптово повернулася мати Ніни – рум’яна, усміхнена з величезною сумкою в руках. А в сумці…
Чого там тільки не було! І цукерки, й шоколадки, і банки з консервами, і три кілограми яблук, і сосиски…
Мати Ніни сказала, що вона знайшла роботу і тепер надсилатиме їм гроші і скоро забере дочку до себе.
Коли вона виїжджала, Ніна вчепилася в неї і гірко плакала, а в Миколи чомусь защипало очі. Він теж хотів, щоб у нього була мати…
Ну, а наприкінці весни з’явився батько Миколи. Він приїхав не один – з чорнявою усміхненою жінкою.
Сказав бабусі, що облишив гульбанити, що роботу знайшов і їде в іншу країну зовсім.
-Ось, одружився я, Ольго Андріївно. Шість років я в жалобі за вашою донькою був, час уже, напевно, і відпустити її… Ну що, Микольцю, поїдеш із нами? У Люби там квартира своя – дві кімнати. В одній ти житимеш…
Микола помітив, як у бабусі затремтіла губа. Але вона нічого не сказала, і просто дивилась на нього.
-Звісно, поїду! – зрадів хлопець.
Тітка Люба здалася йому доброю, та й своя кімната була вагомим аргументом – не на розкладачці ж спати!
-От і чудово! – зрадів батько, а тітка Люба погладила Миколу по голові.
-Тільки у мене песик, – злякався Микола. – Дейк. Можна його з собою взяти?
-Звичайно, можна, – весело озвався батько.
Бабуся так нічого й не сказала. Зібрала його речі у велику дорожню сумку, сходила у школу – документи забрати. На прощання обійняла його міцно…
-Ти якщо що повертайся, – тихо промовила вона.
Ніна теж кинулася йому на шию і сказала, що дуже рада за нього, що в Миколи тепер є тато й мама і своя кімната.
-У мене теж буде своя кімната, – сказала вона, дивлячись на нього серйозними сірими очима.
Вони довго їхали поїздом, і Миколі дуже сподобалося, як стукали колеса, як миготіли за вікнами ліси й села, як тітка Люба сміялася і дивилася на тата, а тато ніяково на нього.
А коли вони нарешті приїхали, у Миколи й справді була своя кімната.
Тітка Люба показала йому шафу, куди можна скласти речі, і запропонувала допомогти.
Але Микола не хотів, щоб вона думала, ніби він несамостійний і хлопець сказав, що складе все сам.
Коли Микола розбирав сумку, на самому дні він знайшов великий пакетик цукерок «Ластівка».
Він дістав одну цукерку і з’їв її. Потім ще одну і ще…
-Тепер ніхто не видаватиме мені їх по одній і можна їсти скільки захочеш, хоч усе! – подумав він.
Цукерки були солодкі, але він довго не міг зрозуміти, чому сьогодні вони були ще й солонуваті.
Тільки коли Микола побачив своє відображення у дзеркалі шафи, то він зрозумів – по його щоках течуть сльози…
Дейк, який почув його плач, підійшов і почав облизувати його руки своїм шорстким язиком.
А Микола думав про бабусю і про те, чому Ніна здогадалася поділитися з нею своїми цукерками, а він – ні…
…Через кілька років Микола зʼїздив з батьком провідати бабусю. Вони привезли їй цілу купу гостинців і ретельно все обміркувавши, вирішили, що старенька поїде жити до них.
Ольга Андріївна спочатку відмовлялася, а потім таки погодилась на їх вмовляння…
Вона розповіла, що Ніна живе добре і щасливо… Обіцяла приїхати в гості.
Тепер Ольга Андріївна живе з ними. Ніхто не залишив її на старості саму…