– Олено, привіт! – голос свекрухи в телефоні був схвильований. – Привіт мамо! Що трапилося? – Олена відволіклася від роботи. – Скажи, а як Антон сходив до лікаря? Я дуже хвилююся! Олена гарячково згадувала, чи збирався її чоловік до лікаря. Вона не розуміла, що хоче свекруха

-Олено, привіт!

Голос свекрухи в телефоні був схвильований. Вона взагалі зателефонувала в середині дня, коли на роботі був самий пік справ.

-Привіт мамо! Що трапилося?

Олена стала називати свою свекруху мамою одразу після весілля з Антоном. Так наполягла мати її чоловіка.

-Скажи, як Антон сходив до лікаря? Я дуже хвилююся.
Олена гарячково згадувала, чи збирався її чоловік до лікаря. І якщо збирався – то з якою скаргою…

Олена не розуміла, що хоче свекруха.

Ох так!

Тиждень тому почепили нові фіранки у спальні, після чого в нього раптом прихватило спину.

Мазь та масаж не допомагали.

Антон вирішив сходити до лікаря, про що, мабуть, і повідомив своїй мамі.

Пам’ять послужливо підсунула картинку вчорашньої розмови з чоловіком, коли він повідомив, що записався до лікаря на дві години.

-Так Антон ще не був у лікаря, йому на другу годину. Як сходить, одразу зателефонує тобі, я обіцяю.

Свекруха сумно зітхнула.

-Я так хвилююся за нього… А додзвонитися не можу. У нього телефон вимкнено.

Олена знала, що Антон у цей час справді перебуває поза зоною. Ні, він її не попереджав спеціально про це.

Просто вона зазвичай знала графік його справ і розуміла, коли Антону потрібно вимкнути свій телефон.
Вони часто обговорювали роботу одне одного.

-Не хвилюйся, він зараз поза зоною, але за півгодини має вже бути на зв’язку.

Олена намагалася заспокоїти свекруху, у якої, власне, приводів для хвилювань й не було.

-Ну гаразд… Потім зателефонуйте мені і розкажіть, що лікар сказав, – трохи розчаровано сказала свекруха. – А ще знаєш що…

Пауза.

-Що? – нетерпляче запитала Олена.

-Мені не подобається, що Антон посеред дня відключає телефон. Я пам’ятаю, що в нього така робота… Але… Оленко, ти ж розумієш – Антон видний чоловік, він постійно на людях.

-І що? – Олена навіть засміялася, зрозумівши, куди хилить свекруху.
-Ну ось жодного разу не смішно! Це не жарти! За чоловіком треба стежити, запам’ятай! Іноді – у буквальному сенсі.

-Мамо, вибач, я на роботі, ми потім це обговоримо, добре?

Олена швидко закінчила неприємну розмову.

Звичайно, слова турботливої ​​свекрухи її не торкнулися.
Але осад… Ма-а-аленький такий осад залишився.

У них з Антоном була молода та щаслива сім’я.
Вони любили книги, хороші фільми, любили подорожувати машиною різними містами, заїжджали аж за тисячі кілометрів.

Вони мали дуже багато спільного. І з кожним роком їхня любов і повага один до одного тільки міцніли.

Обоє вже задумалися про продовження роду та мріяли про те, як подорожуватимуть разом із дітьми.

Обоє нескінченно довіряли одне одному.

…Ввечері вони з Антоном вечеряли, коли в нього задзвонив телефон.

-Коли? Через годину? Добре, під’їду.

Такі моменти вже давно стали звичними – Антон був адвокатом, а тому його могли викликати будь-якої миті.
-Ми ще встигнемо попити чаю, а потім я поїду. Там недовго, думаю. Тож до вечірнього фільму вже повернуся.

-А як ти сходив до лікаря, розкажи?

-Та ніяк. Нічого страшного. Так сказав лікар. Прописав там щось, потім подивлюся. Або ти глянь. Я на стіл поруч із документами поклав.

Вони повечеряли, і Антон поїхав.

Олена зібралася мити посуд, як зателефонувала свекруха.

-Я знаю, Олено. Я все знаю! Не треба мене шкодувати – скажи мені всю правду!

-Про що правду? Не зрозуміла… І що ти знаєш? Може, я чогось не знаю? – Олена щиро дивувалася.

-Правду про візит Антона до лікаря. Я ж знаю – там все серйозно. А Антон мені нічого не каже.

-Так у нього нічого серйозного немає.

-Ну ось! І ти мене обманюєш!

Свекруха почала плакати. Причому, по-справжньому – із завиваннями та схлипуваннями! І крізь ці звуки Олена ледве розібрала, що свекруха все життя боялася, що її син занедужає… І ось… Так воно і сталося.
Олена по-справжньому злякалася.

А раптом свекруха має рацію?!

Вона знайшла папірець, який дав чоловікові лікар.

Почала розбирати літери, вгадувати слова. Принагідно слухаючи стогнання матері чоловіка.

-Так… Пігулки протизапальні… Мазь… Мазь зігріваюча, ага. Лікувальна фізкультура, направлення в масажний кабінет… Все!

Видихнула. Нічого страшного не побачила.

-Мамо, не треба плакати, заспокойся! Ось я читаю документи, які лікар дав Антонові. Нічого страшного, повір!

Свекруха спочатку різко перестала плакати. Потім голосно шмигнула носом і підозріло запитала:

-А ти певна, що Антон показав тобі всі документи? Може, він якісь забув? Чи ви з ним змовилися? І вирішили ховати від мене правду?

Наполегливість свекрухи вже починала заводити Олену.

-Ну подзвони ти йому сама і спитай! Я за що купила, за те тобі продаю! Я не знаю нічого понад те, що ти знаєш!
-Ех! – у тоні свекрухи явно звучала досада. – У кого я питаю?! Ти навіть не знаєш, де твій чоловік зараз перебуває.

Чомусь Олені не хотілося виправдовуватися.

-Адже він зараз не вдома, так? Я знаю. Я дзвонила йому. Він працює, – свекруха знову зробила паузу, наче вичікуючи реакцію невістки, потім продовжила. – Принаймні каже, що працює. Але я на твоєму місці не стала б беззастережно вірити!

-І що я повинна зробити? – усміхнулася Олена.

-А ти не крутись! Профукаєш чоловіка – потім лікті будеш кусати! А чим ти його втримаєш, якщо розлучниця відведе? Дітей у вас немає, та і сама ти не міс Всесвіту.

Олені раптом захотілося закричати.

-Мамо… Давай зупинимося! Будь ласка! Ти переходиш межі. Я довіряю Антонові. І ти теж маєш довіряти своєму синові! Вибач! Я не хочу більше це обговорювати.

Вона тоді дуже розізлилася на свекруху!

Це ж треба вигадати! Спочатку закотити істерику з приводу здоров’я Антона, а потім почати її переконувати в тому, що син та її обманює!

Ось матері бреше, що здоровий, а дружині бреше, що працює!

А сам, тим часом, заслаб і бігає коханками, ага!
Напевно, того вечора свекруха щось зрозуміла чи відчула. Але вона до цієї теми більше не поверталася.
А маленький осад у душі Олени непомітно розчинився у щасливих буднях сімейного життя.

Через два роки у Олени з Антоном народився Іванко – чарівний карапуз зі світлим волоссячком.

Свекруха, єдина бабуся, чомусь до Іванув виявляла стримані почуття.

Вона не цяцькалася з карапузом, не розчулювалася його міміці, не брала на руки. Навпаки – постійно говорила Олені, щоб та не привчала сина до рук (інакше потім не відучиш!).

А щасливі молоді батьки не звертали уваги на ці поради та тягали по черзі рідний згорток із пелюшок та сорочечок на руках, співали пісеньки, розповідали казки…

-Я знаю твою таємницю, – заявила одного разу свекруха Олені, коли та збирала Іванка на прогулянку. – Іванко не мій онук. Але я нічого не скажу Антонові! Клянусь!

Олена прямо застигла.

Вона просто не знала, як реагувати на таку заяву!
Закричати? Почати виправдовуватися? Засміятись?
Жоден із варіантів не підходив.

Тому вона мовчки зібрала сина та вийшла з дому.

Свекруха пленталась слідом і бубоніла про допомогу, про вірність, про жіночі таємниці…

-Мама! – Олена не витримала. – От скажи, за що ти мене так не любиш?

Свекруха здивовано дивилася на неї.

-Та як ти можеш таке казати, Олено? – вона сказала це з повною щирістю. – Та ти ж мені дочка! Ти мені така ж дорога, як і Антон. Просто я знаю трошки більше, ніж ви думаєте. І не кричи!

…Пізного вечора, коли малюк міцно заснув після веселого купання та ситного годування, Олена вирішила поговорити з чоловіком.

І все йому розповіла.

-Антоне, просто я розумію, що рано чи пізно мама порушить цю тему. Я не хочу, щоб це сталося раптово. Тому прошу тебе – давай звернемося до медиків та зробимо експертизу. Я хочу, щоб у тебе не було жодної краплі сумнівів у тому, що Іванко твій син.

Чоловік спочатку побушував пошепки (раптом сина розбудить!), потім рішуче заявив, що матиме серйозну розмову з матір’ю.
-Оленко, ти не уявляєш, як вона мене довела за ці кілька років! Вона ж постійно стверджувала, що ти мені зраджуєш. Я уваги не звертав, думав – ну, ревнує мати… Але зараз вона на мого сина почала говорити! Я не дозволю цього!

Олена дуже здивувалася, почувши, що свекруха, виявляється, намовляла її чоловікові. І сама намагалася породити зерно сумніву в ній, Олені.

Вона нічого не стала говорити Антону.

З народженням Іванка в ній щось змінилося… Вона стала терпимою, добрішою.

Щовечора перед тим, як син засне, Олена молилася, дивлячись на його крихітне личко. Вона дякувала Всевишньому за цей дар, за сина.

І їй здавалося, що у світі має бути якнайбільше доброти. Щоб її дитина зростала у доброму світі.

І навіть дізнавшись про таку поведінку свекрухи, Олена не зазнала злості. А лише жалість.

Вони зробили тест на батьківство (зрозуміло, Антон був батьком!), після чого чоловік пред’явив цей тест матері.

-Мамо, запам’ятай! Це, – він показав на Олену з Іванком на руках. – Моя сім’я! Ти змирися з цим, будь ласка, і не намагайся нас посварити, я прошу тебе!

Свекруха радісно посміхалася, витираючи сльози хусткою, і кивала.

-Звичайно, Антончику, я розумію… Я все розумію! Зраду треба вміти вибачити. Ти молодець!

Через кілька місяців вони були змушені звернутися до спеціалізованої установи.

Тому що бабуся була одержима думкою, що Іванко не рідна дитина.

Вона ігнорувала онука, а іноді навіть ховалась від нього.

-А все тому, що ви зраджуєте один одному! А це страшний гріх! І чужинець цей вам, як випробування посланий, знайте!

Олена плакала.

Вона любила свекруху, бо своїх батьків давно вже поховала.

Бачити, як різко змінилася мати Антона, було нестерпно.

Матір Антона було поміщено до спеціального закладу.

Чомусь Антон поставився до цього з полегшенням.

А Іванко ріс! І купався в батьківському коханні.

Олена дуже сподівалася, що син ніколи не дізнається, що трапилося із його бабусею…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.