Оленка прийшла додому ввечері. Вона сіла на диван і, раптом, заплакала. – Що з тобою, доню? – підійшла до неї мати. – Мені сьогодні Степан освідчився. – То чого ж ти плачеш? – засміялася жінка. – Мамо, я не повинна виходити заміж. Ніколи! Ніна Ігорівна здивовано дивилася на доньку

Оленка була маминою улюбленицею і помічницею. Вона виросла в сільській місцевості і вміла робити все: і сіно заготовляти, і за хазяйством доглядати, і на городі все вирощувати.

А про домашні турботи і говорити нема чого: і готувати, і вишивати, і шити – майстриня.

Мати, незважаючи на те, що любила Олену, виховувала її строго. Батька в них не стало рано. Заслаб якось весною, та так і не виходили…

Залишилася Ніна Ігорівна, мати Олени, одна з двома дітьми…

Крім дочки, у неї ще й синок старший був. Та тільки ось слабий він був дуже з народження.

Спочатку батьки намагалися виходити сина. Возили всюди і в район, і в область, і навіть, у Київ.

Але всі тільки розводили руками. Ніна Ігорівна перестала возити сина, коли один старий професор, який приїжджав зі столиці спеціально на консультацію до області, сказав їй:

-Нема на що сподіватися. Не той випадок. Нічим допомогти не зможу.

Павлик був сумом усієї родини. Оленка нарівні з матір’ю доглядала брата з самого дитинства і шкодувала батьків, які тільки й зітхали нишком, дивлячись на сина.

Може, тому Оленка й намагалася допомагати матері, щоб не засмучувати її нічим. І так мамі й татові всього вистачало…

Коли батька не стало, Олена взагалі почала працювати за двох. Сусіди казали:

-Не тужи, Ніно. Натомість дочка у тебе розумницею та красунею росте. Недаремно таку Бог тобі послав. За твоє серце добре…

Вони поглядали на дівчину та посміхалися:

-Нареченого б тобі гарного, дівчино. От йому буде щастя. І тобі також!

На Оленку задивлялися хлопці. А вона не звертала уваги на їхні погляди. Коли їй по гуляннях було ходити? Вона жаліла матір і берегла братика. Ще й навчання в училищі треба було закінчити, отримати професію…

Але одного разу не витримала дівчина. Покохала Оленка красеня хлопця.

Приїхав Степан у їхнє село працювати агрономом. Багато дівчат вилися біля нього, але він з Оленки очей не зводив.

Ніна Ігорівна помітила, що дочка змінилася – почала доглядати за собою, волосся підвивати, очі підфарбовувати, виходячи з дому. Зітхнула мати, радіючи за донечку. Час настав.

Але Оленка якось прийшла додому ввечері, сіла на диван і задумалася. В очах її був такий сум, що мати аж запитала:

-Що з тобою, доню? Що трапилося?

-Ні, що ти мамо… Все добре.

Оленка подивилася на матір і спробувала посміхнутися.

-А що ж тоді? На тобі лиця нема.

-Мамо, мені сьогодні Степан у коханні зізнався… – Олена почервоніла і в очах її через сльози промайнув такий промінчик щастя, що здавалося, від дівчини йшло світло.

-То що ти плачеш, доню? – засміялася жінка, – радіти треба, коли подобається він тобі… А не плакати.

Оленка подивилася на братика, який байдуже сидів у своєму куточку з іграшкою. Мати перехопила її погляд і одразу посмішка зникла з її обличчя. Здається, вона починала розуміти дочку.

-Мамусю, я не повинна виходити заміж ніколи. Ніколи, розумієш? – заплакала Оленка.

Мати обняла її. Сльози вже були й у її очах. А донька, не в змозі зупинитися, продовжувала:

-Я не можу народжувати, мамо. Тобто не повинна. Щоб ось так ось потім не дивитися на свого синочка, як ми… І Степана свого не повинна обманювати. Він не знає, так люди все одно скажуть, що в нашому роді…

Оленка замовкла, вона відчула, що мати теж беззвучно плаче. Сльози капали Олені на руки.

-Що ти, мамо. Не треба плакати. Я з тобою залишусь, і все в нас буде добре… Будемо жити разом, довго та щасливо, як у казці. І Павлика захистимо…

Олена подивилася на матір і побачила слабку посмішку на її обличчі.

-Чи любиш ти свого Степана, доню? – запитала Ніна Ігорівна.

-Звичайно, люблю, мамо. Але це нічого. Пройде… Я постараюся…

Але мати погладила Олену по голові, як дитинстві, і запитала:

-Ти й мене дуже любиш? Це правда?

-Звичайно, матусю. Навіщо запитуєш? Ти ж і так знаєш… Хоч і не говоримо один одному часто, але знаємо…

-То ось слухай тоді. Виходь за Степана і нічого не бійся. Дітки у вас здорові та красиві будуть.

-Звідки ти знаєш? – Оленка подивилася матері в очі.

-Ти мені не рідна, Оленко. Але люблю я тебе дуже, наче ти моя рідна донечка. Повір. Взяли ми тебе з дитячого будинку зовсім малою, коли зрозуміли, що синок слабий буде все життя. Більше я народжувати не хотіла…

Оленка здивовано дивилася на матір. Запитувати вона нічого не могла і не хотіла. Вона притулилася до матері, обійнявши її за плечі.

-Ти мені рідна, найрідніша… Не хочу чути. Як же так… – Оленка замовкла і деякий час вони просто тихо сиділи поруч і не дивилися один на одного, боячись побачити щось нове в очах один одного: чи то відчуження, чи образу, чи недомовленість.

Нарешті мати встала і сказала:

-А пішли ми з тобою чаювати. Зовсім забули, а вже надворі темно. І Павлик давно спати хоче.

Мати взяла дочку за руку:

-Ти зрозумій, зате яке життя тепер у тебе починається! Ми нікуди не дінемося з братиком – завжди будемо поруч. І ти наша найрідніша та найулюбленіша навіки. Незабаром закінчуєш навчання. І як я розумію, весілля не за горами?

Оленка, все ще, сиділа на дивані, обхопивши голову руками. Вона ніби відволіклася від своїх думок і сказала:

-Я зараз і про Степана забула… – махнула рукою дівчина. – А чому ви мені не сказали раніше, мамо?

-Не могла, вибач. Але тепер ти доросла, розумна, маєш зрозуміти. І таке буває. Пробач мене…

-За що, мамо, за що? Це я тобі дякую. Я й уявити зараз не можу, як би я жила по-іншому, з іншими. Ні… Тобі спасибі…

Мати і дочка пішли пити чай. Вони обидві заспокоїлися. Але раз у раз Ніна Ігорівна змахувала сльозу від хвилювання після того, що сталося таке зізнання. А Оленка її заспокоювала:

-Ну що ти знову, мамо. Ну припини. Все гаразд у нас. І буде ще краще.

-Правильно люди заздрять мені, – усміхнулася Ніна Ігорівна. – Сам Господь послав мені втіху в твоїй подобі. От уже доля… Однією рукою відібрав, а другою – нагородив. На добраніч. Рідна моя донечко…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.