— Ти довго ще там поратися будеш? – бурчала Олена, невдоволено спостерігаючи за шестирічним Ігорчиком.
Син поспішав, і від цього не міг потрапити в замок зимової куртки.
— І в кого ти такий вдався? Скоро до школи, а ти навіть одягнутися не можеш сам. Вічно тебе чекати доводиться.
Ігор відчував свою провину. Знову він маму засмутив. Але замок давно застрягає.
І куртка замала, в плечах тисне. Незручно натягати на себе, і з хлопчиками на дитячому майданчику бігати .
Ото б мама нову купила… Може, у них грошей мало, тому й не купує?
– Ігор! – гукнула мати. – Зараз без тебе піду! Виходь, по дорозі застебнеш.
Хлопчик знав – допомагати мама нізащо не буде. Не тому що їй складно. Просто він майбутній чоловік. Має вдягатися сам…
А ще підтримувати лад у своїй кімнаті. Допомагати мити посуд, підлогу…
Бо виросте таким же «недолугим» і «ледарем» як батько.
Батька хлопчик зовсім не пам’ятав. Батьки розлучилися через рік після його народження. Мама якось згадала, що той переїхав в інше місто. Бачитися з сином вона йому не давала. Але від грошей, які переказував щомісяця, не відмовлялася.
Ігорчик іноді мріяв – ось одного разу у двері подзвонять, а на порозі з’явиться батько. У руках у нього подарунки для сина – велика вантажна машина, гелікоптер, купа солодощів…
— Знову в хмарах літаєш, виходь із машини, приїхали… – почувся голос матері.
Знову привезла його до тітки Наталі. Хлопчик радів.
– Зараз питиму з нею чай із тістечками, – думав він. – У тітки Наталі завжди в холодильнику тістечка. Вона велика ласунка, як і я…
Після того вони увімкнуть мультики. Тітка подивиться з ним трохи, а потім займеться домашніми справами.
Їй можна сміливо розповісти про те, що в садку він знову посварився з неприємним Миколою.
А коли вихователька стала сваритися на них, то Микола сказав, що у всьому винен Ігор.
Ігорчик чесно намагався не заплакати. Але від образи сльози так і ринули з очей…
Мамі про таке краще не говорити. Скаже, що він недолугий. Не зміг за себе постояти…
— Із цим треба щось робити, — серйозно сказала тітка Наталя після його зізнання.
– Давай поговорю з твоєю мамою, нехай запише тебе в спортивну секцію. М’язи підкачаєш, станеш міцним, сильним. Жоден хлопчик до тебе не вчепиться!
Ігор зітхнув по–дорослому:
— Просив уже, а хто мене водитиме, а потім забиратиме? Мамі ніколи…
Наталя розсердилася на сестру. Ну що за людина?! Думає тільки про себе, а до дитини й діла немає!
Ніколи їй! Знає, чим зайнята після роботи, коли племінника завозить до старшої сестри.
Бігає на побачення. Намагається влаштувати особисте життя…
За це її засуджувати Наталя не мала права. Але ж що вона про сина не думає? Голова одними мужиками зайнята…
Постійно Оленці з ними не щастить. Ніяк не знайде того самого свого «єдиного». То скупий трапиться, то альфонс. А найчастіше, одружені. З жодним із них сім’ї не побудуєш…
А ще Наталці не подобалося, що сестра при знайомствах приховує, що вона має сина.
Для своїх двадцяти семи років вона виглядає чудово. Ось і бреше без сорому – заміжня не була, дітей немає!
— Що робитимеш, якщо з кимось вийде нормальні стосунки збудувати? Як збираєшся зізнаватись в обмані? Чоловіки не люблять, коли їх обдурюють.
— Спершу треба зустріти відповідного, потім думати. Тобі що, з Ігорем сидіти набридло? Тож і скажи. До матері завозитиму тоді.!
Ігор аж стрепенувся…
.До бабусі їздити він не любив. У неї весь будинок ліками пропах. Коли хлопчик виходить від неї, неприємний запах ще довго стоїть у носі.
А ще вона погано чує. Телевізор, який ніколи не вимикається, увімкнутий на всю гучність. Бабуся не відволікається від екрана, навіть коли зʼявляється онук.
— Якщо хочеш поїсти, то каша на плиті. Погрій сам, уже дорослий, намагаючись перекричати телевізор, каже вона.
І каша у неї несмачна. Варить на воді, без цукру, без масла. Ігор таку не їсть…
… – Скажеш теж, набридло! Та я племінничка свого більше за життя люблю! В мене душа за нього болить.
Так! Тітка Наталя йому рада. Значить, сидітиме з ним, як і раніше.
…Якось мама сказала йому збиратися до тітки, і сама почала допомагати йому.
— Ось цю кофтинку одягни, — простягла вона теплий светр синочку.
– Я тобі з собою ще один покладу на зміну. І майку. Так, начебто, нічого не забули?
Мама озирається на всі боки. По важкій сумці, яку вона приготувала з собою Ігорю, той здогадався – він їде в гості не на один день.
У душі хлопчик тріумфував. Він любив ці подорожі. Любив ночувати у маминої старшої сестри.
Вранці вона погодує його смачним сніданком. Потім вирушить на роботу, Ігоря завезе в садок. Увечері забере, і вони підуть до неї додому. Дорогою зайдуть в магазин, запасуться на вечір морозивом та шоколадками.
— Мама каже, багато їсти солодкого не можна, — казатиме Ігор, дивлячись на пакет із солодощами.
– Нехай це буде наш маленький секрет, – відповідатиме тітка Наталя.
Потім вони разом готуватимуть вечерю, дивитимуться мультфільми або передачі про тваринок, їстимуть морозиво.
Можна заснути прямо на дивані перед телевізором. Тітка не сваритиметься. Обережно перенесе його до ліжка, яке спеціально купила для маленького племінника…
А якщо випадуть вихідні, то взагалі чудово!
Можна поспати довше і весь день не поспішати потім. Тітка Наталя трохи повільна, спокійна.
Вона не підганятиме Ігоря, коли в того не виходитиме швидко одягнутися. Не сваритиметься, як мати. Спокійно сяде перед ним, допоможе.
Цікаво, чи скоро вихідні? Може, пощастить, і він проведе їх в гостях у тітки?
…Олена з Ігорем приїхали до тітки Наталі додому. З квартири чувся смачний аромат свіжозвареного борщу.
– Ой! Ви вже тут! – вигукнула тітка Наталя, щойно відчинила двері. – А я тут борщику якраз наварила! Ну проходьте!
Вони зайшли в коридор.
– Наталю, – раптом почала Олена. – Нам треба серйозно поговорити.
– Добре, – сказала Наталя і вони закрилися на кухні.
… – Їду на тиждень, можливо, затримаюся, — з кухні, де зачинилися мати й тітка, чулися уривки слів.
— Ігор… Хлопчик сумує… Тижня тобі, як завжди, не вистачить… Про сина треба розповісти…
Так пройшло кілька хвилин.
Раптом двері відчинилися, і Олена прямо вилетіла з кухні.
— Досить мене вчити! Сама якось розберуся! Тобі легко судити. Чоловіка, дітей немає і не було ніколи!
Мама пішла, забувши попрощатися з Ігорем.
Хлопчик не розумів, що відбувається.
Тітка плачучи, підійшла, обняла Ігоря.
— Не плач, — сказав племінник. — Хочеш, принесу морозиво? Полуничне, як ти любиш? – запитав Ігор.
— Ти мій хороший, воно, здається, скінчилося, — усміхнулася крізь сльози тітка.
– Тоді давай я збігаю в магазин. Я вже великий, дорогу знаю!
– Ти мій маленький чоловік, – вона поцілувала його в маківку, витираючи сльози.
— Знаю, що великий. Але в магазин підемо разом, бо мені без тебе нудно вдома буде. Заодно зайдемо, куртку тобі подивимося. Твоя вже зовсім маленька. Он як швидко ростеш, скоро мене наздоженеш.
– Я тебе люблю, – Ігор зніяковіло поцілував тітку в щоку.
Він не любив, коли вона плакала.
— Я теж тебе люблю, мій маленький…
Які чудові слова… Одразу на душі стає легко та приємно.
Жаль, що мама ніколи не каже їх Ігорю… Напевно, просто не вміє…